Іноді сонячні люди народжуються у лютневу заметіль! А було це 75 років тому. У селі Журавка на Чернігівщині з’явився на світ Володимир Іванович Желіба. Кажуть, місце народження визначає характер і долю. Доля у Володимира Івановича нелегка, але щаслива, бо його слід на землі встелений добрими справами. Не марно на його честь новонароджених хлопчиків називають Володьками.
У нього є все: чудова родина з дітками і внуками, вірні друзі, державні нагороди, любов і шана людей. Як досягти цього? Кажуть, це дається долею, та більше — старанням.
Цю істину він усвідомив змалку. Його дитинство обпалене війною. Поліцаї вбили батька, а сім’ю вигнали з хати. Без допомоги добрих людей матері з трьома дітьми вижити було б тяжко. А в 1947 році — голод. Від недоїдання і важкої праці мама спухла. Рятували діток дідусь і бабуся. Потім мати одужала, варила обід трактористам, чим могла підгодовувала дітей. Так і вижили...
Після школи Володя Желіба зібрався до Харківського юридичного інституту. Але там страшенно великий конкурс. Що було далі — розповідає він сам:
— Іспити до Уманського сільгоспінституту склав успішно. Вчився на агронома відмінно, мені це подобалося — прикрашати землю садами, годувати людей хлібом. Познайомився з красивою дівчиною Галиною, одружився. Окрилений цим, закінчив інститут з червоним дипломом. Друзі кликали на цілину, але Галя була вже вагітна, ми поїхали на Тернопільщину. 1957 року став агрономом Тростянецької МТС.
...Та зустріч — назавжди в пам’яті. На буряковій плантації жінки в куфайках обступили Желібу. В очах — повага і надія, до них приїхав перший агроном з вищою освітою. Він багато не обіцяв. Сказав, що зробить усе, щоб полегшити їх каторжну працю.
Сам працював від сходу сонця і до ночі. Землі у колгоспі —бідні, нема міндобрив, мало механізації, викопати цукрові буряки ледь встигали до січневих морозів. Довелося впрівати!
Люди повірили Володимиру Івановичу, і справи пішли на краще. Через деякий час його призначили головним агрономом, потім начальником райсільгоспінспекції. 1962 року Желібу вибрано другим секретарем Заложцівського райкому партії. Про його добрі справи, відповідальність і вміння працювати з людьми довідалися в столиці. Запропонували посаду інструктора оргпартвідділу в ЦК Компартії України. Тут він здобув досвід масштабного підходу до загальнодержавних справ.
Прикметно, що тернополяни попросили керівництво ЦК повернути їм Володимира Желібу. Обрали першим заступником голови облвиконкому. Коли Володимир Іванович згадує про Тернопілля, його очі загоряються світлою радістю. Йому мила ця земля, де зустрів багато хороших людей.
— Мене радо прийняли в Тернополі, — розповідає В. Желіба. —А я не жалів ні сил, ні часу. І добивався свого. Ми разом започаткували багато добрих справ, які уже через рік дали високі результати. Рівень сільгоспвиробництва області тоді був найвищим в Україні. Ми першими почали будувати сучасні тваринницькі комплекси. Саме на Тернопільщині у 1972 році проведено Всесоюзний семінар із спеціалізації сільгоспвиробництва. До нас їхали по досвід з усього Союзу.
Мені приємно згадувати той час і гірко усвідомлювати, що нині все це зруйновано, мало що залишилося з того, що було здобуто тяжкою працею людей...
В 1973 році йому запропонували переїхати в рідну Чернігівську область, секретарем обкому. Володимира Желібу проводжали в аеропорту Тернополя багато людей. Були сльози на очах, пам’ятні дарунки. Як-от келих зі словами
«Буде хліб, буде й до хліба там, де трудиться Желіба!».Так хотілося, щоб ці слова почули батько і мама, дідусь Гаврило Давидович, який навчав внука трудитись, щоб тебе шанували люди. Дід казав:
«Ціна людини — її справи».У тяжкі хвилини у Володимира Івановича завжди було бажання порадитися з родичами, земляками.
Тож найсвітлішою сторінкою життя для Володимира Желіби стала робота на рідній Чернігівщині.
— Я і раніше часто бував на поліських полях. Як їхав машиною до Журавки, серце стискалося. Земля занедбана... Почав шукати однодумців. А таких у Сіверському краї було багато, вони теж вболівали за розвиток села, але чекали підтримки зверху. Зібрались разом, визначили головне, з чого треба починати. Поглиблена спеціалізація сільського господарства вже скоро дала добрі наслідки.
Володимир Іванович не засиджувався у службовому кабінеті. Завжди серед людей. Ввічливий, доброзичливий, не дозволяв собі кричати ні на кого. Але й не опускався до панібратства.
Ці риси характеру особливо проявилися на посаді голови Кіровоградського облвиконкому і облради (з 1980 року). Його доброзичлива увага до людини пам’ятна усім, хто з ним працював. Це не означало, що Володимир Іванович був
«м’яким» — де йшлося про справу, виявляв непохитну твердість.— Область велика, — згадує В. Желіба, — щоб побувати всюди і познайомитися з людьми, я користувався літаком АН-2, і отак облетів всі райони. А згори видно все, особливо безладдя на ланах. Бувало, прийдеш на роботу наступного дня, а вже телефонують:
«Володимире Івановичу, ви вчора пролітали над нашими полями, то знайте, що оту скособочену скирту на ділянці 4-ї бригади ми вже прибрали!».Володимир Іванович очолював облвиконком двадцять років. Це був час, коли на Кіровоградщині на проектну потужність або найвищий рівень виробництва виходили провідні підприємства, у сільському господарстві впроваджувалися нові технології. Прокладалися дороги на селі, завершено водогін
«Дніпро — Кіровоград», введено нові корпуси обласної лікарні, тривала газифікація. У нове приміщення перейшла наукова бібліотека імені Чижевського, відкрився музей Кропивницького...Це тільки малий перелік добрих справ, до яких доклав своє серце і руки Володимир Желіба. Він щиро закохався в цей мальовничий степовий край.
З радістю і гордістю Володимир Желіба зустрів незалежність Української держави. Його обрано до Верховної Ради. Народний депутат плідно працював у парламентському комітеті з питань діяльності рад та розвитку місцевого самоврядування.
У перші роки розбудови державності Україна потребувала путящих дипломатів. 1992 року Желібу призначено Надзвичайним і Повноважним Послом у Республіку Білорусь.
Перший час жили в готелі, не було свого приміщення, коштів, досвіду. Та Володимир Іванович не розгубився. Ерудиція, глибина мислення і якась неймовірна делікатність допомогли йому. Під час вручення вірчих грамот главі Білоруської держави присутніх приємно здивувало, що посол України виголосив промову білоруською мовою. Про це згадали всі газети.
Далі довелося з нуля створювати законодавчу базу, готувати проекти договорів про дружбу і співробітництво, про державний кордон та інші документи. За ініціативою Володимира Желіби в Білоруському держуніверситеті відкрито факультет україністики, серед діаспори (а в Білорусі — понад 300 тисяч українців) створено осередки Чернігівського та інших земляцтв.
Уже за два роки його роботи в Мінську товарообіг між нашими країнами зріс до 1,5 млрд. доларів США.
Дипломатія овіяна для багатьох ореолом загадковості. А на думку Желіби, це більше нагадує роботу трудяги-хлібороба...
Нині Желіба на пенсії. Виховує внуків, пише спогади, любить бесідувати з земляками. І кожна зустріч — це свято для душі.
Щасливих ювілейних свят Вам, дорогий Володимире Івановичу, доброго здоров’я і багато сонячних років життя!
Петро МЕДВІДЬ, заслужений журналіст України.
Фото з архіву автора.
