Я — безробітний. Проживаю в селі Білоусівка Чорнухинського району на Полтавщині. Мені скоро 32 роки, але жодного дня я ніде офіційно не працював. У селі на якусь роботу нічого й сподіватися, кудись виїхати на заробітки — також не бачу перспективи, хоч шукав роботу в райцентрі, але безуспішно. А матір на кого залишу? Їй 65, усе життя працювала бібліотекарем, отримує пенсію 650 гривень, здоров’я слабеньке. Тобто «прив’язаний» я обставинами до свого села. Справді, не працював, трудової книжки не маю, але доводиться «пахати, як негру», адже вирощуємо картоплю, утримуємо дві корівчини, порося. Здаємо молоко по гривні 20 копійок за літр. Землі у нас 0,75 гектара, за пай платять 1500 гривень на рік, за 2008-й ще не розрахувалися. Щоправда, орендарі пропонували цукор, зерно, але нам потрібна хоч якась копійчина. Дещо придбав для обробітку землі з технічних знарядь — це за картоплю, яку восени продали за 5 тисяч гривень. Але ж землю обробляти важко, тому хочу ще щось із техніки докупити. Узагалі інвестори з людьми поводяться як із рабами. Декількох залучають до роботи, до інших їм діла немає. Використовують землю, виснажують її, а селу від них ніякої користі. Хоча б дороги ремонтували, які пошкоджують важкою технікою. Щось би на медицину, на освіту виділили. Тільки грабують. Це ж нові плантатори, а господарники з них нікудишні. Кукурудза в полі стоїть і нині, вродила, качани аж око манять. Люди іноді крадуть. І сміх, і гріх — своє ж крадуть.

Ціни на різну продукцію невпинно зростають, але ми з мамою картоплею та капустою обходимося. Нехай багатії їдять дорожезне, а ми, селяни, звичні до своєї простої їжі, якось переживемо. А ось ліки — це просто жах. Мати хворіє, потрібні медпрепарати, а вони так дорожчають, що слів немає, переганяють в дорожнечі навіть ціни на продукти та інші товари. Чи держава хоче, щоб ми всі вимерли? Купиш ліки — залишишся без хліба. Отаке життя. Мама каже, що колись і ліки, і продукти, й інші товари були доступні. Жити можна було. Але я цього не пам’ятаю, малий був. Сьогоднішнє життя для мене звичне, мов би все як треба. Я іншого не знаю, напевно, вже й не знатиму.

Я ще не одружений. Мати також допікає мене з цього приводу. Нещодавно зустрівся із приятелем з іншого села, однокласниками були, розговорилися відверто. Він і каже: «Я також сам живу, а з ким одружуватися? Молоді дівчата нині такі, що хай їм грець. Ми, звичайно, не золоті, всякого буває. Але на це страшно дивитися: дівчатам по 18—20 років, а вони не про кохання мріють чи любовні стосунки, навіть секс їм не потрібен. За день та вечір понапиваються, а вранці єдине бажання — похмелитися. Що з них будуть за жінки, а яких дітей народять? І ми п’ємо, а вони ще дужче спиваються...».

Я з ним згоден, у нашому селі таке теж спостерігається. От і питання, чи варто створювати сім’ю та дітей ростити? Кажуть, раніше такого по селах не було, а тепер є, виходить, і це, і все інше потрібно сприймати за норму, нічого «білою вороною» бути. Є жінки, що народжують дітей. Кажуть: держава за це великі гроші платить. Але сім’ї, що мають дітей, аж ніяк багатими не видаються, швидше, навпаки. Окрім пияцтва в селах, ще й на «наркоту підсідають», це все норма сьогоднішнього життя.

Нещасним чи обділеним долею себе не вважаю. Роботи вдома достатньо. Можливо, більше картоплі вирощуватиму, продаватиму, корів утримуватиму, свиней, а там і копійка якась додасться. Якось воно буде, не пропадемо. А може, щось зміниться в державі на краще. Радості вистачає: сонце, гарна природа, дерева й садки, квіти, ставок є, можна скупатися, порибалити. Правда, бур’яни дратують, усе село ними заростає...

Білоусівка

Чорнухинського району

Полтавської області.