Розвиваючи альтернативні джерела енергії, не можна забувати про вугілля, — переконаний генеральний директор державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська» Зіновій ПАСТЕРНАК

Енергетична криза в країні спровокувала сплеск суспільного інтересу до нетрадиційних джерел енергії. Що можна протиставити газовій «голці», на якій «сидить» промисловість і комунальне господарство? І ось у телевізійних новинах замиготіли котли, що працюють на соломі й тирсі, установки, що добувають газ із гною, вітряні млини та сонячні батареї. З’ясовується, тепло можна одержувати мало не з усього, що росте, дме і світить.

Райдужну картину успішної, на перший погляд, боротьби з кризою псують дві-три цифри. Перша: на початок року на складах українських шахт нагромадилося 2,5 мільйона тонн вугілля. Це на мільйон тонн більше, ніж торік. Друга цифра: теплові електростанції Донецької області завантажені трохи більше, ніж на 30 відсотків від своєї потужності. Кинувшись шукати альтернативні джерела енергії, держава забула про єдиний енергоносій України, що займає більш як 95 відсотків у структурі вітчизняних запасів палива. І мова не про те, щоб вкладати в шахти дедалі більше бюджетних коштів, а про те, як ефективно розпорядитися наявними джерелами енергії. Про це — розмова з найдосвідченішим керівником, генеральним директором державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська» Зіновієм ПАСТЕРНАКОМ.

— Зіновію Григоровичу, в суспільстві укорінилася думка, що вугільна галузь — безнадійно збиткова і неефективна. Ситуацію підігрівають заяви профспілкових лідерів, які пророкують нестачу бюджетних грошей на зарплату. Водночас приклад інших країн, які зробили ставку на вугільну промисловість, переконує: ця галузь може бути рентабельною і забезпечити енергетичну незалежність країни. Що заважає нам діяти аналогічно?

— Стереотип про вітчизняну вугільну промисловість, як про глибоко дотаційну галузь, яка до того ж неефективно використовує велику частину бюджетних грошей, нав’язаний суспільству. Не треба дотувати виплату зарплати. Давайте розвивати внутрішній ринок вугільної продукції. Сьогодні потрібні консолідовані дії всіх гілок влади і представників металургійної, коксохімічної і вугледобувної промисловості.

Розвідані запаси вугілля в Україні становлять 117 мільярдів тонн. Завдяки цьому Україна входить до двадцятки найбагатших на вугілля країн.

У Польщі з вугілля виробляється 96 відсотків електроенергії, у ПАР — 90 відсотків, в Австралії — 84, у США — 56, у Німеччині — 51, в Україні — лише 21 відсоток. При цьому в 70—80-ті роки минулого сторіччя 75 відсотків електроенергії в країні вироблялося з вугілля.

Світовий досвід свідчить, що для необхідного рівня безпеки «гранична» частка вугілля в паливно-енергетичному балансі країни не повинна опускатися нижче 28 відсотків. Сьогодні уряд ініціює запровадження пільгового оподатковування для підприємств, що займаються розвитком альтернативних джерел енергії, а також запровадження двовідсоткової надбавки на реалізацію нафтопродуктів і природного газу, яка спрямовуватиметься в стабілізаційний фонд для наступного здешевлення вартості кредитів на впровадження енергозберігаючих технологій і використання альтернативних видів палива.

Склалася парадоксальна ситуація: країна відчуває нестачу енергоресурсів, а теплові електростанції працюють навіть не наполовину, а на третину своєї потужності. Розвиваючи альтернативні джерела енергії, не можна забувати про головний енергоносій України — вугілля. Коли я приїжджаю до Києва, перше, що впадає в око вже на під’їздах до столиці, — труби ТЕЦ. Вона працює на дорогому природному газі. Невже це економічно вигідно? Чи не краще зробити електроенергію, приміром, з вугілля шахти «Краснолиманська», на Кураховській ТЕС, розташованій за двадцять кілометрів від шахти, — і подати цю енергію киянам?

Ось про що варто задуматись, кажучи про енергетичну незалежність України. Запасів вугілля країні вистачить більш ніж на 500 років. Для порівняння: власного газу обсягом 18—20 мільярдів кубометрів на рік ми маємо тільки на найближчі 30 років. То чому б нам не виробляти електроенергію, використовуючи паливо, якого маємо в достатній кількості? Цим ми приборкаємо промисловий імпорт, максимально скоротимо всі непродуктивні витрати і збільшимо внутрішній ринок вугілля.

— То якою має бути підтримка вугільної галузі? Адже сьогодні країна живе в режимі суворої економії, і про додаткові бюджетні вливання не може бути й мови.

— В основі проблем, з якими сьогодні зіштовхуються шахти, лежить грабіжницька цінова політика. Якщо проаналізувати цифри і факти, можна зробити один висновок: протягом останніх 15 років вугільна промисловість є донором для всієї економіки України. Вугілля, у тому числі й шахти «Краснолиманська», може використовуватись як джерело енергії і як паливо в гірничо-металургійному комплексі. Розглянемо цінову політику з цих двох боків.

У наведеній таблиці показано співвідношення калорійності та ціни основних енергоносіїв, що використовуються у виробництві електроенергії і тепла. Якщо порівняти ціну і калорійність природного газу, виходить, тонна вугілля має коштувати 2100 гривень. А якщо «відштовхуватися» від мазуту, — 1860 гривень. Тоді як сьогодні енергетичне вугілля в шахт купують за ціною в три-чотири рази нижчою.

Якщо взяти вугілля як паливо в гірничо-металургійному комплексі, то поточний рівень ціни — 545 гривень за тонну — не покриває собівартості і не є адекватним ринковій ситуації через низку причин. Приміром, з листопада минулого року до січня нинішнього ціна тонни вугільного концентрату, в перерахуванні на долар, знизилася на 17 доларів — з 85 до 68 доларів. Тоді як ціна однієї тонни квадратної заготівлі в металургів за цей само період зросла на 60 доларів — з 280 до 340 доларів. Крім того, ціна на коксівне вугілля не відповідає прийнятій у Меморандумі взаєморозуміння між Кабінетом Міністрів України і підприємствами гірничо-металургійного комплексу. Ціна на вугілля має бути ринкова, як і на природний газ, і розраховуватися, виходячи з вартості альтернативних видів палива — таких, як мазут.

Викликає тривогу і збільшення імпорту коксівного вугілля, що спостерігалося торік. За оцінками аналітиків, у 2008-му українські металурги завезли близько 8 мільйонів тонн коксівного вугілля, що удвічі більше, ніж у попередньому році. Навіщо нам сьогодні закуповувати імпортне вугілля, коли вітчизняні шахти не можуть реалізувати свою продукцію? Кон’юнктура міжнародного ринку вже сьогодні дає більш ніж триразове підвищення цін на вугілля. Ціна австралійського коксівного вугілля, що поставляється до Південної Кореї та Японії, яка є індикатором для всього світового ринку, виросла на 205—215 відсотків і з 1 квітня 2008 року перевищила 300 доларів за тонну.

З цього можна зробити два цікаві висновки. Перший: якщо Україна не буде постійно розвивати власну базу вугільної промисловості, то вже через кілька років за завезене вугілля доведеться платити таку само ціну, як за імпортний газ. І це, підкреслю, в той самий час, коли Україна у світі посідає восьме місце щодо запасів вугілля і десяте за обсягами його видобутку. Сьогодні, попри економічну кризу, ціни на електроенергію, газ, продукцію машинобудування і навіть метал в Україні залишаються все так само украй високими. Знизилася, більш як утричі, лише ціна на вугілля. Тому необхідно в короткий термін на державному рівні розробити прейскурант цін для внутрішнього ринку (таке доручення прем’єра є, але поки що не виконане), і він має бути адекватний як для металургії і машинобудування, так і для вугільної галузі. І головне! В нинішній кризовій ситуації економіки сучасної України доцільно було б повернутися до вільних економічних зон, надавши пільготування вуглевидобувним підприємствам, які й без того поставлені рідною державою в умови виживання.

— У розпал газової кризи в пресі заговорили ще про один резерв — шахтний метан. Розкажіть, будь ласка, про досвід використання цього газу на «Краснолиманській».

— Ресурси метану, який залягає разом з вугіллям, у Донбасі становлять понад 850 мільярдів кубометрів. Тоді як утилізується лише 0,01 відсотка від запасів — до 90 мільйонів кубометрів на рік. На шахті «Краснолиманська» часткове впровадження високоефективної бурової техніки «Дайльманн-Ханіель» (Німеччина) призвело до збільшення концентрації метану з 22 до 44 відсотків. Що дозволило газ метан використовувати на котельні — заощаджуємо

3 000 тонн вугільного концентрату. Це теж альтернативна енергія! Потрібна державна політика і преференції для подальшого впровадження цієї програми, для будівництва когенераційних установок, буріння вертикальних свердловин з поверхні. Такі самі переваги з боку держави мають одержати всі вугільні підприємства, які не проїдають кошти і технології, а вкладають їх у нову техніку, в капітальне будівництво, у майбутнє шахти.

Повернемося до питання про дотації, хто і на що їх одержує? За минулі 16 років на більшості шахт державного сектору не відбувалося відновлення основних коштів, не здійснювалася реконструкція, не готувалися нові горизонти, не проходилися нові стовбури, не обновлялася гірнича техніка. Сьогодні 80 відсотків стаціонарного обладнання (копри, підйомні машини, вентилятори головного провітрювання, стаціонарні водовідливи і компресори) зносилися і потребують заміни. Протягом 2002—2007 рр. галузі виділялося по 4 мільярди гривень дотацій, що не змінювало становище. Дотації попросту проїдаються! Їх одержували на виплату зарплат ті, хто не може заробити самостійно. Працював — не працював, а гроші одержав. Звідки ж тоді візьметься бажання працювати?

Звісно, таке «дороге» вугілля нашій державі не потрібне! Саме тому треба змінити порядок дотування вугільної галузі, а головне — в цілому переглянути (що вже відбувається) державну політику у вуглепромі. Вважаю, що перевагу слід надавати рентабельним, бездотаційним підприємствам. Так, на «Краснолиманській» на сьогодні найвища продуктивність праці серед усіх державних шахт, а собівартість продукції — найнижча. Зарплата трудящих «Краснолиманської» вища, ніж у середньому по міністерству, на 45 відсотків. Тільки за 10 місяців минулого року підприємство перерахувало в бюджет та різні фонди понад 260 мільйонів гривень. Ми тісно співпрацюємо з науково-дослідними інститутами, вивчаємо новинки гірничої техніки, вибираємо найкраще із вітчизняних зразків і впроваджуємо їх у себе на шахті. І — що важливо! — не вимагаємо в держави на все це грошей! Навіть у найскрутніші часи завжди знаходимо кошти на фінансування заходів з охорони праці. Вважаю, що фінансову бюджетну допомогу потрібно робити тільки у розвиток потужностей виробництва, а не спрямовувати її на виплату зарплати.

Торік шахта «Краснолиманська-Глибока» отримала статус державної новобудови. Але якщо держава не змінить своє ставлення до шахтного будівництва і не підтримає нас, ми будемо змушені призупинити всі роботи з капітального будівництва, і замість прибутку держбюджет підраховуватиме збитки по закриттю шахти. Ще раз хочу підкреслити: найприйнятніший і, мабуть, єдиний вихід для України в умовах економічної кризи — це збереження вугільної промисловості як базової для інших галузей народного господарства.

Інтерв’ю взяла Ліна КУЩ.

У ці дні Зіновію Григоровичу Пастернаку виповнюється 60 років. Більша частина життя цього авторитетного й успішного керівника пов’язана з вугільною промисловістю. Редакція газети приєднується до численних вітань і бажає нашому співрозмовникові здоров’я і сил для здійснення намічених планів. Переконані, до думки таких фахівців у галузі повинні прислухатися на найвищому рівні.

Із досьє «Голосу України»

Народився 22 лютого 1949 року в селі Чумалі Збаразького району Тернопільської області. Закінчив Дніпропетровський гірничий інститут 1971 року. Трудову діяльність розпочав у 1973 році. На шахті «Краснолиманська» працював на посаді головного інженера з 1983-го по 1987 рік. З 1987-го по 1989 рік — завідувач гірничих робіт шахти імені О. Г. Стаханова. З 1990-го по 1995 рік — директор передпускової дирекції, головний інженер шахти «Красноармійська-Західна №1». Із січня 1995 року і на сьогодні — директор шахти «Краснолиманська», генеральний директор державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська».