«Колір, пластика, душа. Думаю, жодна криза і холод не затьмарять нашу Україну»

«Який талановитий наш народ! Колір, пластика, душа. Думаю, жодна криза і холод не затьмарять нашу Україну», — резюмувала побачене Віра Іванівна.

Справді, українській художній школі є що показати світові. Ось і сама Віра Баринова-Кулеба щойно повернулася з творчої поїздки до Китаю. Там, до речі, 1 грудня відзначала свій ювілей. Про те, яким був для неї минулий рік, про творчість — наша з нею розмова.

— Яким він був? Моїм. Чому? Закруглились роки 1 грудня на 70 літ. Кажуть, у ці роки підкреслюють рискою відмір пройденого. Художники прагнуть зробити персональну виставку, видати альбом чи каталог робіт. Зустрітись за столом із друзями. А чи зробила це я? Так і ні. Ще на початку року мала в будинку Академії мистецтв України персональну виставку. Каталогу не маю. Кажуть, щоб шукала спонсора. Де і як шукати, не знаю. Просити грошей у когось — не маю на це сміливости, незручно.

— Торік, Віро Іванівно, своє 70-річчя відзначала Спілка художників України. А вас за особисті заслуги нагороджено орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Свої нові твори ви експонували на виставках. Ось вже втретє побували у творчій поїздці до Китаю... Розкажіть про неї детальніше.

— Наш ректор Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури Андрій Чебикін уклав угоду з паном Ю з міста Ісі про надання можливості нашим художникам познайомити Китай з українським живописом. Угода на п’ять років. Щороку по двоє працюють наші викладачі на повному забезпеченні пана Ю. Це є майстерні, фарби, полотна, готель, харчі, дорога, гроші на подарунки, перекладачі. Художники, які їздили від академії, задоволені. Китай зацікавлений глибше знати європейський олійний живопис. І наш ректор А. Чебикін, як сучасна людина, знайшов можливість знайомити світ із нашою школою навчання образотворчому мистецтву. Тепер такий час, коли є свобода в рекламі хороших набутків і художників. А нам є що показати. Адже ми зберегли і зберігаємо професійне мистецтво. До нас їдуть учитись і китайські студенти. Здавалося б, вони мають надзвичайно високе національне, духовне, своєрідне графічне та народне мистецтво. Але країна прагне до знань різного виду малювання. І я, як викладач живопису, навчаю китайських студентів. Бачу, як вони освоюють нашу і мову, і школу науки рисунка, композиції, живопису. Бачу, як відчувають колорит, колір, прагнуть зрозуміти українських митців. І тепер на пропозицію А. Чебикіна поїхати із художницею Гаяне Атаян, донькою Т. Яблонської, попрацювати в Китаї я погодилась.

Ми доповнювали одна одну, підтримували. Гаяне тонка, лірична у своїх творах, пейзажах. Вони легкі, чисті, наповнені повітрям. Там вона написала серію пейзажів, які свіжіші, світліші. Художники Китаю відмітили це. Для Китаю бачити доньку Т. Яблонської — також поезія. Тим більше, що Гаяне спромоглася видати великий альбом робіт матері в Китаї. На відкритті виставки наших художників була вручена така книга консулу із України, художникам, які дійсно цінять твори нашої Т. Яблонської. Я писала картини із своїх ескізів та репродукції. Тим більше пан Ю запропонував написати велике полотно «Хліб». Це було мені нелегко — повернутися на багато років назад, до тієї реалістичної картини. Та велике натхнення, умови допомогли написати не одну картину. Майстерня велика, світла, поруч майстерня Гаяне. Між нами кімната відпочинку. А це музика народна, мелодійна. Фрукти, чаї, каву і харчі привозять свіжі із ресторану на замовлення. Риба, креветки, різні, для нас смачні галушки, супи, овочі, парені, варені.

Погода сонячна, тепла. Кругом іде будівництво неймовірно цікавих будівель, парків. А найголовніше — привітні, усміхнені китайці. Які вони працьовиті! Жодної кризи. Будують, прибирають, чистять, миють. Головне — люблять свою країну, свою землю, свій уряд. Кожний клаптик землі, відвойований від гір кам’яних, доглянутий, посаджені квіти, деревця. Викладені доріжки камінчиками орнаментально. Мистецтво — кругом. Ми захоплювались їхньою життєрадісністю. Працюють робітники і слухають музику, яка лине десь із красивого парку, тут же створеного, або із кишеньки будівельника. Яка майстерність викладання із черепиці тих покрівель, драконів, басейнів, у яких плавають червоні рибки між дивовижними рослинами. При нас збудували за декілька днів цілу стіну, дорогу та двір поруч з балконом наших майстерень. Так налагоджено будівництво, що немає сміття. Не встигли завершити перший поверх, як у ньому вже можна жити. І світло, і картини, і квіти та підв’язані пальми, апельсинові, бамбукові деревця. Постійно великий догляд за деревцями. А вони й на тих дорогах підстрижені, рівні та красиві. Така культура китайців жити не могла не надихати нас малювати, хочеться вчитись у них і передавати дітям, онукам. Хочеться більше і більше спілкуватися з таким народом та його культурою. Так. Є і дуже бідні люди, умови життя в горах нелегкі. Та людина дякує Всевишньому Будді за те, що має.

Нам із Гаюшею було аж страшно згадати, а по приїзду побачити сумних людей, холодну погоду. Бруд на вулицях, понівечені земля, ліси. Враження, що хтось познущався над нашою країною, над людьми. А я ж пам’ятаю часи, коли селяни дуже любили і піклувались за Богом даним життям. Моя Полтавщина цвіла луками, дібровами, хати під соломою, побілені та підведені жовтою глиною призьби. Цвіли садочки, мальви, чорнобривці. Весною городи посаджені, поля засіяні, дбайливо уходжені. Так. Це був уже колгосп, були свої закони. Плани, плани, податки. Та селянські душі залишалися чисті. Не забуду, як мама йшла через поле стежкою з граблями між високими коноплями, засіяними колгоспом. Було літо. Пройшов дощ. Груддя розкисло, на стежці калюжки. Слизько. І йду боса, як і мама, десь загрібати сіно, складати в копиці. Ми, діти, працювали з малих років з матерями. Бачили їх нелегку працю та знали, як вони ставилися до кожної посадженої рослинки. Мої босі ніжки сковзаються по грудках. А мама й каже: «Іди, Вірочко, так, щоб не зломила коноплину». А їх же ціле поле, високі, аж б’ють по моїй білобрисій голові. Це говорить за те, що, незважаючи, що то не своє, а колгоспне посаджене, селянська душа вболівала за святе із святих — ростити і любити. Ця мамина наука, батьківська для мене була й буде в усьому. Хочеться, щоб і тепер люд, молодь опам’яталися. Знали, що жити на своїй землі, у своїй країні, або де б не жив, то земля, як мати, одна. Вона дає все, що людина бажає. Тому й мусимо любити і оберігати її і себе, всіх кому дано жити.

Хочеться написати, хочеться малювати радісні картини. Музика, яку слухали в Китаї, народна. Це, як сходить сонце, пробуджується життя, тягнеться квіточка до промінчика, співають пташки, народжуються пташенята від любові.

Кожна країна і народи мають свою культуру, традиції. Їх мусять зберігати, передавати з покоління в покоління. І не думати, що хтось нам зобов’язаний це робити. Не буде хтось. Тільки ми, кожний із нас на своєму місці мусить бути людиною із совістю, культурою, красою. Думаю, той, хто працює творчо, реалізовує себе, щасливий.

Записала Вікторія СВІТЛАНОВА.

Фото автора.