У цьому спектаклі артистка Людмила Смородіна жонглює бойовими шаблями з обох рук. Таке вміє не кожен мужчина!

Франківці показали прем’єру вистави «Назар Стодоля». Цю п’єсу Тараса Шевченка давно не ставили в Києві, й новинка викликала неабиякий інтерес. Тут зайняті яскраві актори: Людмила Смородіна (Стеха), Лесь Задніпровський (Кичатий), Володимир Нечипоренко (Гнат Карий), Тарас Жирко (Назар), Ірина Мельник (Галя). Режисер Юрій Кочевенко поставив п’єсу як лицарську баладу, а не звичне героїко-шароварне видовище. Тут — жодного бідного козака, всі — в розкішному вбранні, в якому не соромно вийти на показ високої моди (автор костюмів — Катерина Корнійчук). Після прем’єри в театрі відбулося обговорення. Дещо з почутого там подаємо нижче.

Богдан Ступка, художній керівник театру:

— Свого часу «Назара Стодолю» грали по всій Україні. Якось я бачив одну з тих вистав, у мене було таке відчуття, що там щось не до кінця зроблено. Й це мене постійно тривожило. Хотілося зробити так, щоб вистава була цікава, щоб її охоче дивилися. Бо сама п’єса Шевченка заслуговує на це. Він її писав на замовлення Імператорського Александрінського театру, хоч там її так і не поставили.

Людмила Смородіна, актриса (відповідь на запитання, звідки у її героїні Стехи з’явилися в руках шаблі?):

— Пам’ятаєте нашу славну виставу «Енеїда»? Вона тепер не йде, а там наші хлопці — Хостікоєв, Абазопуло — виробляли з шаблями таке, що Київ досі пам’ятає. Вони це робили так легко й красиво! І мені теж захотілося. Режисер сказав: ну, спробуй. Я прийшла до Володі (Володимир Абазопуло, постановник сценічних боїв у виставі. — Ред.) і попросила допомогти. І коли мені вперше вдалося — я так захопилася! Ці забави з шаблями для жінки мають вигляд, можливо, суїцидний. Але коли поруч отакі чоловіки, то й жінка має бути особливою. Атлантичною! Коли я тренувалася, Володя мені дав такі алюмінієві, тоненькі шаблі. А коли випросила справжні шаблюки — я й не знала, що вони такі важкі! Але перед виставою стежу, щоб їх ніхто не забрав собі. Завжди дивлюсь за своїми шаблюками. Звичайно, це все не без травматизму. Але воно того варте. Це ж усе по-справжньому. В мене до них руки не прив’язані — жодної страховки!

Запитання із залу:

— Чому обрано саме такий жанр — лицарська балада?

Юрій Кочевенко, режисер:

— Події п’єси відбуваються тоді, коли Україна, маленька у порівнянні з Польщею, Туреччиною та Московщиною, посунула ті держави-гіганти й стала незалежною. Це був час перемир’я в чеканні нової війни. Ось на цьому й ґрунтуються всі страхи Хоми Кичатого, батька Галі. Він — з оточення чигиринського полковника і, як ніхто, знав, що війна буде. І Хома хоче, щоб його Галя стала полковницею, щоб її майбутнє було застраховане. А Назар загине завтра! І що тоді далі? Отже, для Хоми важливо саме це, а не те, що чигиринський полковник багатий, а Назар — простий козак. Усі вони тут — передусім лицарі, шляхта, тому тримають особливий європейський лоск. Адже вони закінчували італійські та французькі університети, вільно розмовляли латиною та європейськими мовами. Вони були дуже популярні в Європі — як воїни, як освічені люди. Найосвіченіша каста Європи! Це факти, що були витерті з нашої свідомості. Це — виклик. Погляньте, це не убогий хутір, а цивілізація лицарів. П’єса — про кохання. Але кохання — це також війна і розбрат, який, на жаль, і сьогодні є поміж нащадками тих лицарів.

Дарина Отвага, студентка Театрального університету:

— Вистава красива, барвиста, і спершу навіть незрозуміло, звідки тут з’являється тривога. Ось приходять двоє сватів, говорять традиційні слова про куницю-красну дівицю, й один сват чогось чортихається і весь час озирається по кутках, і стає зрозуміло, що війна десь близько, і цей сват думає зовсім не про сватання, а про те, щоб не потрапити в пастку, в засідку, щоб йому не стрельнули в спину...

Юля Лузан, студентка Театрального університету:

— Є такі скляні кулі зі «снігом» всередині. На це приємно дивитись. Струснеш кулю — і там здійметься хуртовина. А потім поставиш на стіл, і буря стихає, сніг осідає. У виставі весь час віє завірюха, й знадвору, й зсередини — паморочить розум, збиває з дороги. Чи людина здолає ту напасть, що затуманює свідомість і засліплює очі? Чи переможе світла любов? Лишається сподіватися.

Колись Заньковецька розповідала, що Галя — її улюблена роль, яку виконує вона, наче перебуваючи у старовинному храмі. І не грає, а молиться. То були інші часи й інший театр, а чи молився хтось у цій виставі? І чи було в ній щось правдивіше за ту хуртовину?

Підготувала Єлизавета ЗАВГОРОДНЯ.

Фото Вадима ГРІГА (Укрінформ) і Владислава ФІЛІНА (журнал «Партер»).