Усвідомлюю необхідність і, певною мірою, обов’язок спростувати неправдиві дані публікацій, що огульно критикують законопроекти «Про судоустрій» і «Про статус суддів» (у новій редакції), розроблені Національною комісією зі зміцнення демократії і верховенства права і підготовлені Комітетом з питань правосуддя до розгляду Верховною Радою у другому читанні.

Сьогодні в родині з трьох осіб — троє суддів

Пам’ятаю в репертуарі Аркадія Райкіна таку сценку: радянський чиновник, хоч і зобов’язаний видати прохачу паспорт, але категорично не бажає цього робити, а тому вимагає від прохача пред’явити довідку про наявність довідки, підтвердження уряду Південно-Африканської Республіки, що він там не працює, фотографію один на вісім сантиметрів, яку потім відмовляється приймати, бо обрізана частина обличчя тощо.

Мабуть, схожу тактику обрали деякі високі чиновники від юстиції стосовно реформи законодавчої бази судоустрою і статусу суддів. На жаль, занадто багато хто вже звик до безпросвітної корупції, працевлаштування у судах цілих родин і дружніх компаній, «ручного управління» правосуддям і поголовного хабарництва. Опір цивілізованій судовій реформі сьогодні великий. Навіть людині з боку очевидно: нинішня судова система, якій не довіряє більш як 70 відсотків громадян, де учасники судового процесу змушені давати хабара за те, щоб суд ухвалив рішення згідно з законом, багатьом впливовим людям усередині цієї системи давно вже стала немов «мати рідна».

Саме тому будь-які спроби на законодавчому рівні створити умови для обмеження корупції і свавілля, що пишним цвітом розквітли у судовій владі, сьогодні й у газетах, і на телебаченні критикуються як «небезпека для українського суспільства і держави», «руйнування Конституційних основ» і «ігнорування принципу верховенства права». Причому ці «штампи» вживаються автоматично, без пояснень, як щось таке, що само собою розуміється. Насправді з читачів і слухачів просто знущаються, розраховуючи, що люди не розберуться, не будуть вникати в деталі, а сприймуть «на віру» відверту неправду.

Улюблений предмет для обмовляння — законопроекти про судоустрій і статус суддів (№№0916, 0917). Раціональна критика на користь будь-якого проекту, зокрема, проекту закону. Але коли дискусія громадян, експертів і представників влади перетворюється на наступ «бюрократичного гіпнозу» на здоровий глузд — мовчати стає неможливо.

Так, критики законопроектів називають їх концептуальні положення «неправильними», «соціально й економічно необґрунтованими». При цьому соромляться уточнити, які саме «концептуальні положення» маються на увазі. Доводиться здогадуватися, що ж саме викликало їх гнів. Можливо, введення іспитів для претендентів на посаду судді, замість відбору за принципом «родич — не родич», «свій—чужий»? Чи обов’язок за два місяці публікувати в газетах «Голос України» і «Урядовий кур’єр» зведення про вакансії на суддівські посади, замість повідомлення про це у вузькому колі родини і друзів, «щоб ніхто не здогадався»? А може, розподіл судових справ за допомогою автоматичної системи за принципом черговості, а не головою суду вручну за нашіптуванням «потрібних людей» і на прохання самих суддів? Якщо під «соціумом» розуміти винятково членів чиновницької родини, а під «економікою» чиновницький сімейний бюджет — то, безумовно, законопроекти «необгрунтовані», а їхні норми — «неправильні». Адже з цієї точки зору набагато кращий нинішній закон, що призводить до того, що в родині з трьох осіб не один, а троє суддів, що кожний з них має можливість за домовленістю з головою суду взяти у провадження справу конкретного прохача, а як «подяку» за його «правильне» вирішення — пристойну суму, що замість підготовки до первинного іспиту кандидат у судді може пиячити на курорті, не утруднювати себе професійною підготовкою, щоб і згодом, уже ставши суддею, зміцнювати дружбу з пляшкою і шокувати громадськість своїм неуцтвом і хамством. Щоб ключові рішення, що визначають кар’єру судді кожного суду, залежали від голови цього суду, щоб суддя був змушений під час здійснення правосуддя думати не про закон чи присягу, а про «завіти» начальства, сповідаючи професійне кредо «що ваша ласка?».

Те, що законопроекти №№0916, 0917, у разі їх прийняття, перешкодять таким негативним явищам і посприяють зміцненню законності, справедливості у роботі наших судів, спростять обрання суддями професіоналів — вже добре. У цьому зв’язку ще однією корисною новелою законопроектів є норма, що дає можливість претендувати на посаду судді молодим українським фахівцям, які здобули в Україні юридичний стаж і освіту на рівні «бакалавра» і «спеціаліста», але тим, хто пройшов 1—2 річну магістерську підготовку за кордоном. Справа в тому, що в Україні вже більш як десять років діють міжнародні програми «Чівнінг», «Маски», «Фулбрайт», «Копернікус», «Єразмус-Мундус» і «Нуффік», «ЦЕЮ». З їх допомогою уряди Великобританії, США, Франції, Нідерландів, Польщі, Європейська комісія і Фонд Сороса цілковито оплачували українським студентам навчання за програмою «магістр права» у кращих університетах Західної Європи і США. Стипендіати відбиралися за результатами жорсткого конкурсу, від ста до тисячі осіб на одне місце, поза залежністю від багатства і зв’язків. У результаті, Україна сьогодні має кілька тисяч висококласних юристів, які поєднують краще з української і західної юридичної освіти і практики. Ставши суддями, ці молоді люди разом здатні якісно змінити українське судочинство в напрямі більшої поваги до гідності людини, недоторканності права приватної власності й інвестицій. Сьогодні їм заважає стати суддями застаріла законодавча база і прихильники її консервації. Для останніх, допустити в судову систему молодих професійних юристів зі свіжими ідеями і прищепленою на Заході повагою до закону і порядку — смерті подібно. Але оздоровлення вітчизняної судової системи вимагає цього. Я дуже хотів би, щоб законопроекти все-таки були затверджені, і ця несправедливість — усунута.

Ще одне надумане звинувачення на адресу законопроектів — їх нібито невідповідність Конституції, що загрожує «руйнуванням конституційних принципів функціонування судової влади». Доволі прозорий натяк на передбачене законопроектом створення спеціалізованих цивільних і кримінальних судів, включаючи вищі цивільний і кримінальний, котрі, разом із уже діючими вищими господарським і адміністративним, замінять відповідні чотири палати Верховного Суду. Тут хочеться запитати критиків: ви що, викреслили з Конституції статтю 125, що приписує вибудувати систему судів загальної юрисдикції за принципами територіальності і спеціалізації, а вищими судовими органами спеціалізованих судів зробити відповідні вищі суди?

Також неконституційними вважають підвищені вимоги законопроекту до перевірки спеціальних знань кандидатів на суддівські посади. Але хіба в двох статтях (127 і 128) Конституції з найменування судді зникло слово «професійний»? «Особливо неконституційним» консерватори одностайно вважають заборону керівникам судів бути членами органів суддівського самоврядування, у свою чергу, наділених чималими повноваженнями, вперше передбачену законопроектом №0916. Ще б пак! Адже сьогодні у другому поспіль скликанні Ради суддів серед 77 членів не представлений жоден, вдумайтеся, жоден (!) з більш як 4600 рядових суддів місцевих судів. Зате керівники судів, яких усього по Україні нараховується близько 700, представлені 58 з 77, тобто трьома чвертями членів Ради суддів. Таким чином, через цей вищий орган суддівського самоврядування керівники судів, по суті, правлять судовою системою. Не в останню чергу тому, що це допускає нині чинний закон. І це за того, що статтею 130 Конституції закріплене суддівське самоврядування саме як гарантія незалежності рядових, простих суддів від керівників судів, для чого органам суддівського самоврядування надані повноваження вирішувати питання внутрішньої діяльності судів.

Продукт професійної командної роботи не може бути поганим за визначенням

Таким чином, за ближчого розгляду очевидно, що аж ніяк не законопроекти, а чинна структура судової влади, м’яко кажучи, не зовсім відповідає принципам Конституції. Ці принципи на сьогодні, просто кажучи, дрімають, а висловлюючись юридично — не застосовуються. Тут не зайве згадати, що перехідні положення Конституції зобов’язали цілковито реалізувати ці принципи ще до 2001 року. І от тепер, із затримкою у вісім років, Верховна Рада за допомогою законопроектів №№0916, 0917 ці конституційні принципи, немов Сплячу Красуню з казки, нарешті взялася повернути до життя, їх, ці самі законопроекти звинувачують... у неконституційності. Звинувачують ті, хто роками успішно зволікає з реалізацією конституційних норм. Як там кажуть, злодій кричить «тримай злодія»?

Окремого «незлого, тихого слова» заслуговують випади на адресу законопроектів із приводу їх нібито неспроможності, нелегітимності ухвалення і розгляду парламентом. По-перше, із приводу того, що «не ті люди писали» документи. Давайте згадаємо, що спочатку текст законопроектів №№0916/0917 протягом півтора року складався Національною комісією зі зміцнення демократії і утвердження верховенства права, до складу якої на той час входили: відзначений почестями екс-голова Верховного Суду Віталій Бойко і нинішній його голова Василь Онопенко, суддя апеляційного суду столиці Юрій Василенко, котрий у 2002 не побоявся порушити кримінальну справу проти президента, парламентарій п’яти скликань Володимир Стретович, який до цього брав участь і в конституційній, і в адміністративній, і в судовій реформі, відомі в Україні академічні учені Вадим Авер’янов, Анатолій Довгерт, Микола Козюбра і Віктор Шишкін, керівники найбільш успішних і професійний юридичних компаній Василь Кисіль («Кисіль і партнери»), Ігор Шевченко («Шевченко, Дідковський і партнери»), Сергій Козьяков («Козьяков і Партнери»), Данило Білак («СМS Cameron McKenna») і Данило Курдельчук (Інюрколегія), маститі діячі адвокатури Сергій Сафулько і Володимир Скуридін, представники авторитетних неурядових організацій, найвідоміших своїми напрацюваннями в сфері судової реформи в Україні Сергій Головатий («Українська правнича фундація»), Станіслав Шевчук (ОБСЄ), Ігор Коліушко («Центр політичних і правових реформ»), Володимир Яворський («Гельсінський союз з прав людини»), Анатолій Ткачук (Інститут громадянського суспільства) і Роман Романов (Фонд «Відродження»), одні з кращих українських фахівців у сфері міжнародних відносин і європейських стандартів Володимир Василенко, Олександр Моцик, Антон Бутейко і Юрій Зайцев. Усіх цих різних людей поєднує одне — професіоналізм. Продукт їхньої командної роботи за визначенням не міг бути поганим. До речі, у даному випадку законопроектні роботи виконувалися за рахунок коштів Державного бюджету України, а не якихось сумнівних структур. І, кажучи по справедливості, внесені до Верховної Ради законопроекти за своєю концепцією, порушенням проблем і внутрішньою логікою були і залишаються найякіснішими за 17 років судової реформи, незважаючи на всі спірні моменти і вади. Для їх подальшого удосконалювання у рамках законодавчої процедури протягом останніх двох років в українському парламенті було проведено, у всіх відносинах, безпрецедентну роботу. Поправки і пропозиції вносили народні депутати всіх п’яти фракцій, існуючих у парламенті (Блок Литвина, БЮТ, «НУ—НС», КПУ і ПР), їх загальна кількість перевищила 800. Цілком ясно, що кожна парламентська політична сила, більше того, кожен народний депутат, якщо тільки він хотів щось змінити, поліпшити у законопроектах — мав усі можливості це зробити. Таким чином, законопроекти №№0916 і 0917 станом на сьогодні є спільним продуктом української юридичної еліти і 450 народних депутатів, що представляють усіх більш як 33 мільйони українських виборців. Той, хто їх критикує, критикує все українське суспільство, а тому повинен, вибачте, не «бризкати слиною», а говорити по суті, причому перш за все пояснювати, чому про недоліки законопроектів згадує саме зараз, а попередні три роки мовчав і нічого не робив, щоб ці недоліки виправити.

Легко розвіюється і міф про нібито «недостатнє наукове пропрацювання» законопроектів. У 2007 році, у три етапи — в Києві, Одесі і Харкові пройшла загальнонаціональна конференція, присвячена критичному аналізу й удосконаленню законопроектів. За два роки розгляду законопроектів, Верховна Рада одержала висновки кількох десятків центрів юридичних знань, включаючи Одеську і Харківську національні юридичні академії, профільні Інститут імені Корецького Національної Академії наук і Інститут законодавства Верховної Ради. Одних тільки академічних і експертних робіт з тематики законопроектів опубліковано кілька тисяч. Нарешті, у Раді Європи законопроекти пройшли потрійну експертизу: Венеціанської комісії «За демократію через право», Моніторингового комітету і Комітету з правових питань і прав людини Парламентської асамблеї з одностайною рекомендацією: «прийняти». У нинішній дискусії про предмет законопроектів уже важко відшукати щось нове: переважно це повторення і пережовування вже сказаного. У світлі цього, зауваження про «відсутність наукового обговорення» законопроектів можна пробачити людині неосвіченій, але вже точно не тій, яка береться інформувати громадськість.

Чимало неправди пролунало щодо нібито порушень законодавчої процедури під час підготовки законопроектів. Так, стверджують, що Верховна Рада 5-го скликання, що затвердила законопроекти в першому читанні 3 квітня 2007 року, вже була неповноважною. Хоча Указ Президента №264 про припинення її повноважень, згідно з цією статтею 6-ю, набрав чинності водночас з його офіційним опублікуванням після голосування за законопроекти у парламенті, а незабаром самим же президентом був скасований.

Настільки ж безпідставні твердження про визнання нелегітимності законопроектів самим парламентом. Адже для їхнього обґрунтування вдаються до підтасовування фактів. А про те, що законопроектів немає в додатку до Постанови №1093 від 29 травня 2007 року про підтвердження результатів голосування з постанов, прийнятих із квітня по травень 2007 року, сурмлять по всіх усюдах. А про те, що законопроекти не значаться також і в додатку до постанови №1094 від того самого 29 травня 2007 року про скасування постанов, прийнятих у той само період, мовчать.

В іншому випадку, опоненти законопроектів точно так само намагаються експлуатувати непрості політичні процеси, що збіглися у часі з підготовкою законопроектів. І знову не можуть обійтися без підтасовування фактів. Пишуть про лист, спрямований Президентом у квітні 2007 року, про відкликання внесених ним у парламент законопроектів про судоустрій і статус суддів, з метою запобігання маніпулюванням ними в обстановці політичної кризи. При цьому, певна річ, жодного слова про Регламент Верховної Ради, стаття 99 якого забороняє відкликання законопроекту його ініціатором після включення його до порядку денного сесії. Лист був направлений у квітні 2007 року, а законопроекти були включені до порядку денного сесії ще 18 лютого 2007 року. Тому юридичного значення згаданий лист не мав. А політичне його значення нівельоване іншим, більш пізнішим листом Президента, від 17 червня 2008 року, в якому особисто Президент просить Верховну Раду розглянути ті само законопроекти, причому невідкладно.

Хтось умудрився вбачити злий намір навіть у тому, що профільним парламентським комітетом з питань правосуддя два законопроекти №№0916 і 0917 до другого читання об’єднані в єдиний законопроект про судоустрої і статус суддів. Хоча доручення об’єднати законопроекти дала Верховна Рада у постанові від 3 квітня 2007 року, а спочатку таку пропозицію внесла Венеціанська комісія Ради Європи, за результатами експертизи законопроектів.

Парламентські слухання допоможуть депутатам ухвалити рішення, що послужить інтересам народу і держави

Я щиро жалкую про те, що обговорення законопроектів про судоустрій і статус суддів концентрується на таких питаннях. Замість того, щоб запропонувати ще кращу модель структури судів, ніж та, що передбачена законопроектами, досконаліші, прогресивніші регуляторні рішення і довести їх переваги — ціла низка видатних діячів займається якимись хлоп’ячими нападками на проекти законів, намагається дезінформувати громадськість, маніпулює фактами. А дружні засоби масової інформації подають це як «одкровення зверху». Насправді все, що відбувається, — неприховане чиновницьке глитайство, оспіване ще Салтиковим-Щедріним. Саме так бюрократи всіх часів і народів лобіюють свої вузькоегоїстичні інтереси.

Мета цієї піар-кампанії — повести суспільство у бік від головного. А головне — те, що судова реформа відбувається не заради керівників судової системи. Їх справа і відповідальність, як і кожного судді — вершити правосуддя. Ухвалювати закони — справа і відповідальність законодавця. Цю відповідальність законодавець несе перед народом. А народ не хвилюють, і не повинні хвилювати ні чиновницькі чвари, ні стогони тих, хто внаслідок реформи може не дорахуватися повноважень. Громадян хвилює, що судова система охоплена кризою, що суд занадто часто виявляється нездатним захистити власність і честь, покарати кривдника, розв’язати спір за законом. Громадян хвилює, щоб законодавець прийняв такий закон, який би допоміг поліпшити ситуацію. Саме до народу народним депутатам варто прислухатися передусім.

І саме в цьому відношенні, у сухому залишку, якщо зважити всі «за» і «проти», законопроекти про судоустрій і про статус суддів №0916, 0917 в їх нинішньому вигляді, будучи прийняті парламентом, справді допоможуть змінити ситуацію на краще. Більше чесних і «професійно підкованих» громадян зможуть «пробитися» у судді. У кожного судді стане менше «телефонних начальників», зате побільшає стимулів працювати чесно хоча б для того, щоб швидше підніматися службовими східцями. Менше буде хабарів і більше поваги до громадянин, котрі приходить у суд.

Немаловажно і те, що рівноцінної альтернативи законопроектам ні за якістю складання, ні за глибиною пропрацювання, ні за широтою охоплення проблем — сьогодні не існує. Водночас хочу наголосити: йдеться не про штучне нав’язування тієї або тієї законодавчої норми, а про спільне знаходження найефективніших, найдієвіших рішень усіма визнаних проблем. Приміром, кому доручити призначення голів судів і їхніх заступників? Так, на розгляді Верховної Ради перебуває законопроект №1122, внесений народним депутатом Дмитром Притикою, яким пропонується, щоб судді всіх судів України, крім Верховного Суду, на загальних зборах (судді вищого спеціалізованого суду — на пленумі) самі обирали і звільняли голову свого суду і його заступника. Іншими чотирма народними депутатами зареєстровано законопроект №1122-1, що передбачає призначення і звільнення керівників судів Пленумом Верховного Суду. Парламент має право підтримати кожний з цих варіантів. Головне — вибрати краще рішення.

З цією метою, 18 березня 2009 року, з ініціативи керівництва судової влади, відбудуться вже треті за останні п’ять років парламентські слухання, присвячені стану правосуддя в Україні.

Запрошую усіх, хто зацікавлений у вдалому завершенні нинішнього етапу судово-правової реформи, має свої пропозиції і зауваження, не пізніше початку березня подати заявку в Комітет Верховної Ради з питань правосуддя і взяти участь у парламентських слуханнях.

Хотілося б, щоб чергова дискусія вийшла всебічною, її висвітлення — об’єктивним. А головне — щоб підсумки парламентських слухань допомогли народним депутатам нарешті прийняти відносно законопроектів з судової реформи ті рішення, що послужить інтересам народу і держави, — а не якогось окремого відомства або чиновника.

Сергій КІВАЛОВ,голова Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя,доктор юридичних наук, професор.