У 23 роки вона була льотчиком-інструктором, піднімала в небо важкі бомбардувальники

Уже в перший рік війни льотчик-інструктор Вінницького аероклубу Марія Копилаш (на знімку — з внучкою Марійкою) готувала до польотів бойових льотчиків. Вони з повагою ставилися до молодого інструктора, адже вона сама сідала за штурвал і піднімала в небо важкі бомбардувальники. Тоді це були літаки ТБ-3. Два роки Марія Копилаш сумлінно виконувала свою роботу. За цей час навчила мистецтва керування бомбардувальниками в бойових умовах 74 молодих льотчиків. Пізніше один із них — Григорій Іванович Герман — став Героєм Радянського Союзу.

— У нас була сім’я льотчиків, — згадує Марія Никифорівна. — За кого ще я могла вийти заміж, як не за льотчика? Зранку й до вечора, день у день, була поруч з ними. От і нагледів мене Михайло Бойко. У небі він був асом. Сміливий і красивий, казала я про нього. А сама перед кожним його польотом молила Бога, щоб живим повернувся. Бо як ніхто добре розуміла, що то за робота у льотчика-винищувача. На жаль, не вберегла я свого сміливого й красивого Мишка. У 1943-му не повернувся з польоту. Загинув у небі над Білоруссю.

Після війни капітан запасу Марія Копилаш взялася до надзвичайно мирної, як вона каже, і дуже людяної роботи — виховання діток у дитсадку. Була завідувачем однієї з дошкільних дитячих установ Вінниці. «Вірите, на собі переконалася, що робота з малими дітками подовжує людині життя. Можливо, тому мені доля й досі дає можливість бачити цей світ». Тоді, у мирний час, зустріла хорошого чоловіка. Одружилися. «Мого Василя Карповича дотепер згадують люди, — каже співрозмовниця. — Бо багатьом допомагав, довгий час працював головою квартального комітету». Нині люди живуть не так, як раніше, розмірковує співрозмовниця. «Ми жили для людей, а тепер все змінилося, не ті цінності на першому плані. Але як уже є...».

Нема вже і Василя Карповича, покинув цей світ. До прабабусі часто навідується онука Марійка Рибаченко. Вона п’ятикласниця. Буває, після уроків дівчинка йде не додому, а до Марії Никифорівни. «Марійка — золотко, моя найбільша розрада, — старенька пригортає до себе дівчинку, яка чимось схожа на прабабусю. — Моя Марійка додає мені снаги чіплятися за життя, завжди виглядаю її, як ясне сонечко...»

Вінниця.

Фото з сімейного архіву М. Копилаш.