У часи становлення нової демократичної держави значно зріс інтерес громадськості до періоду голодомору, позначеного репресіями щодо селянства, численними випадками порушення законності на селі.

Для розправи над селянами влада застосовувала репресії

Особливого розмаху набуває дискусія довкола нормотворчих і підзаконних актів цієї подразливої в політичному аспекті теми, які містили в собі каральні санкції за протидії забезпечення колгоспного ладу. Однак їх вплив на процес відновлення історичної правди поки що — мінімальний. Головне тут у тому, що ми обмежуємося лише офіційними документами початку 1930-х, залишаючи поза увагою важливі для розуміння передумов голодомору і його наслідків інші матеріали, які вплинули на розвиток кримінально-правової системи.

Почнемо з того, що в кінці двадцятих років прийнято тодішньою владою рішення про взяття курсу на колективізацію. Після цього почалася поступова ліквідація одноосібних селянських господарств та відновлення насильницьких хлібозаготівель, які призвели до повної конфіскації хліба та інших харчових продуктів. У зв’язку з цим виникали заворушення, які в деяких місцях набували масового характеру. Непоодинокими були й збройні заколоти під лозунгами національного і соціального визволення. Щоб не померти з голоду, селяни вдавалися до крадіжок зерна, викопування посадженої картоплі, бурякових посадок, зняття недозрілого хліба.

Для розправи над селянами влада широко використовувала репресивні заходи. Було прийнято цілу низку постанов, які визначали види покарання, — позбавлення волі терміном на десять років або розстріл. Характерно, що застосування зазначених каральних санкцій відбувалося за умови, коли основним мірилом того, як слід підходити до покарання злочинців, був Кримінальний кодекс радянської України, прийнятий у червні 1927 року.

Всебічний аналіз його в’язничних і нев’язничних санкцій, наслідки їх застосування привели окремих юристів до висновку, що цей кодекс був першою спробою, можливо, не зовсім вдалою, повернути кримінальне законодавство обличчям до людини.

Проте більшість правників, засоби масової інформації, впливові громадські об’єднання схильні до того, що згаданий кримінальний закон своїми драконівськими санкціями залишив страшну пам’ять, бо на підставі його норм здійснювався геноцид українського народу.

На наш погляд, такі думки заслуговують уваги, оскільки вони опираються на високий ступінь персоніфікації історичного процесу, зростання археографічного фонду теми, збирання та оприлюднення спогадів жертв і очевидців голодомору тощо. Хоча не слід забувати і те, що кримінальне право, яке охоплює дві основні інституції — злочин і покарання, є насправді однією з найскладніших правових систем. Це пов’язане з тим, що з перших днів цивілізації і до сьогодні людство так і не знайшло істину в співвідношенні згаданих кримінально-правових відносин.

А тому не можна в сучасній ситуації шляхом висвітлення тільки побіжних аспектів та визначення лише того поняття, яке нам подобається більше, намагатися з’ясовувати об’єктивний зміст самого акта, в основу якого покладено законодавче формування кримінально-правової політики.

Положення кримінального кодексу були не тільки репресивні, а й еволюційні за своєю правовою природою?

Справді, з сучасних позицій призначення та спрямованість КК 1927 року викликає в науковій літературі певні розбіжності. З цього приводу є дві аргументації, які за своїми поглядами — взаємовиключні. Одна з них зводиться до наявності в кодексі не тільки репресивних, а й еволюційних за своєю правовою природою положень, якими визначалися на післяреволюційному етапі розвитку суспільства завдання кримінального судочинства. Вона базується на таких замаскованих засадах, як охорона суспільного ладу, настання кримінальної відповідальності тільки за наявністю вини, заборона завдавати злочинцю фізичних страждань або принижувати його людську гідність, мати за своє завдання відплату і кару. Досить показний і перелік звичайних покарань. Основні з них: проголошення ворогом трудящих з позбавленням громадянства; позбавлення волі з суворою ізоляцією; позбавлення волі без суворої ізоляції; примусова праця без позбавлення волі; обмеження прав, видалення за межі України; звільнення з посади із забороною або без заборони її обіймати; громадська догана; конфіскація майна; штраф; попередження. Не підпадали під жоден із цих видів покарання особи, які вчинили злочин в стані хронічної душевної хвороби та у віці до 14 років. Скорочувалося покарання на половину до підлітків від 14 до 16 років, а для підлітків від 16 до 18 років — на третину. Установлювався в межах десяти років максимальний термін позбавлення волі, а мінімальний — шість місяців. Наприклад, за умисне вбивство строк покарання не перевищував десятирічного терміну позбавлення волі, за зґвалтування жінки максимальний строк був п’ять років ув’язнення. За таємне викрадення чужого майна уперше і без обтяжливих обставин винуватий міг отримати позбавлення волі до шести місяців або примусову працю на такий термін. Умисне знищення або пошкодження майна, що належало приватним особам, тягнуло за собою шість місяців примусової праці або штраф до 500 карбованців.

Навіть за грабіж без насильства винний міг отримати всього один рік позбавлення волі, а в разі вчинення цього злочину групою або повторно термін покарання збільшувався до п’яти років. Під час розгляду справи суд міг призначати покарання менше за нижчу межу, встановлену у відповідних статтях цього кодексу, або перейти до інших менш тяжких заходів, подавши у вирокові мотиви, що його до цього спонукали. До осіб, які були засуджені до примусової праці або позбавлення волі з суворою ізоляцією або без неї, суд міг поставити питання про невиконання вироку з умовою, що засуджений впродовж установленого іспитового терміну від одного до трьох років не заподіє нового не менш тяжкого або однорідного злочину. Якщо цього не станеться, то вирок суду вважався за такий, що втратив силу, і умовно засуджений визнавався за неосудну особу.

Особи, які після засудження довели своє виправлення, могли розраховувати на умовно-дострокове звільнення від дальшого відбування покарання. Під час призначення покарання суд мав право його пом’якшити за умов: вчинення злочину вперше, з безкорисливих мотивів та будь-яких брудних спонукань, під впливом загрози, примусу, службової або матеріальної залежності, особою, що не досягла повноліття або в стані вагітності, скоєння злочинних дій у стані голоду, злиднів і, взагалі, під впливом збігу тяжких особистих і родинних умов або через темноту, несвідомість чи випадковий збіг обставин.

Розстріл застосовувався як винятковий і тимчасовий захід соціальної оборони. Цей вид покарання призначався в основному за контрреволюційну діяльність, скеровану на повалення, підрив або ослаблення радянської влади, та за деякі майнові злочини. Водночас, вища міра покарання не застосовувалася до суб’єктів, які не досягли 18 років, до вагітних жінок, а також осіб, якщо за час вчинення ними злочину минуло п’ять років.

Партійне керівництво намагалося створити нам умови, несумісні з життям

На перший погляд, основний кримінальний закон тих часів не відмовлявся від наміру забезпечити адекватне регулювання нових правових відносин, пов’язаних з гуманізацією та деполітизацією кримінального судочинства. Однак історія свідчить, що впродовж трьох четвертей століття, починаючи з 1917 року, держава не розглядала кримінальне законодавство як складову частину загальнолюдських цінностей, що давало їй змогу здійснювати масовий терор та економічну експансію проти власного народу. Але й прийнятий у 1927 році кодекс лише створював подобу законності, залишаючись за своєю суттю антигуманним і антинародним. Його істотна особливість полягала в запровадженні жорстоких правил призначення покарання за незначні злочини, застосування конфіскації майна за немайнові і некорисливі злочини, позбавлення громадянства та батьківських прав тощо. Саме цей факт свідчить про те, що в питанні про підходи до кримінальних покарань законодавець не використав з політичних мотивів усі гуманістичні ідеї, які напрацювало людство на той час.

Не слід відкидати тезу і про те, що кримінальне законодавство тридцятих років мало своїм призначенням розв’язання питань політичної боротьби, захист диктатури партійної номенклатури, використання його правового механізму у запровадженні комуністичної ідеології. А тому нова влада з перших своїх кроків відмовилася від презумпції невинуватості, бо така створювала б реальні перешкоди кримінальним репресіям щодо політичних та ідеологічних противників. До кодексу було включено інститут аналогії — надавалося право правоохоронним і судовим органам кваліфікувати будь-які дії за схожою статтею. Основним мірилом того, як слід підходити до покарання злочинців такої категорії, стало положення частини другої статті 7 КК 1927 року, де було записано: «якщо суспільно-небезпечне діяння безпосередньо не передбачено в цьому кодексі, то підстави і межі відповідальності за нього, а також заходи соціального захисту визначаються за аналогією з тими статтями кодексу, в яких передбачено злочини найбільш подібні за важливістю та характером».

Крім аналогії, передбачалася кримінальна відповідальність за так звану небезпечність особи. Під це формулювання підпадали безробітні, бездомні, жебраки, хоча ними і не було вчинено будь-яких протиправних дій. Законодавчо не було визначено зміст такого поняття, як «захід соціального захисту». Існування такого інституту широко використовувалося під час відбудови народного господарства, забезпечуючи безплатну працю за рахунок мільйонів засуджених або покараних у позасудовому порядку. Не менш істотним недоліком було застосування зворотної сили закону щодо застосування кримінальної відповідальності.

Існування норм щодо заходів соціального захисту легалізувало діяльність держави, спрямовану на депортацію та виселення небажаних груп населення. За далеко не повними даними, з 1944 по 1951 рік тільки із західних областей України до Сибіру було вислано понад 200 тисяч осіб.

Однак, незважаючи на репресивність багатьох положень тодішнього кримінального закону, він був відкинутий, як такий, що не відповідав політичним цілям, які ставила перед собою радянська влада, бо за своїм змістом, ідеологічними засадами та юридичною характеристикою не містив спеціальних норм, що передбачали б відповідальність за опір українського селянства. Натомість було прийнято безліч інших нормативних актів, які за своєю природою не були кримінально-правовими, проте визначали більш репресивну складову кримінального законодавства України.

У таких партійних документах порушення термінів хлібозаготівлі та сівби, крадіжки продовольчих товарів в радгоспах і колгоспах, протидії українських селян колективізації, розкуркулювання асоціювалося з організованим контрреволюційним заколотом, скерованим на протидію та зрив основних заходів радянської влади і партії на селі. Достатньо згадати у зв’язку з цим постанову, що отримала в народі назву «Закон про п’ять колосків», згідно з якою крадіжка колгоспного майна каралася розстрілом або позбавленням волі не менш як на десять років, постанову ЦК КП (б) У «Про заходи посилення хлібозаготівель», якою вводилися натуральні штрафи, пов’язані з вилученням продовольства і худоби в господарствах, а також постанову Всеукраїнського виконавчого комітету та Ради народних комісарів радянської України, положеннями якої вводилася кримінальна відповідальність голів сільських рад за незаконне звільнення ними одноосібних селянських господарств та колгоспних дворів від здавання м’яса державі. Пам’ятна з історії за своїм змістом і наслідками постанова Політбюро ЦК ВКП (б) «Про антирадянські елементи», якою надавалося право секретарям обласних, крайових та республіканських організацій створювати «особливі трійки» і визначати кількість осіб, що підлягали розстрілу або висланню. За 15 місяців цією компанією без слідства і суду було винесено біля 700 тисяч смертних вироків, які виконували негайно. Жахливий за своїми наслідками указ ВЦИК СРСР від 7 квітня 1935 року, який передбачав кримінальне покарання до дванадцятирічних правопорушників, включаючи смертну кару.

Усе це свідчить, що партійне керівництво при формуванні нового суспільства через призму кримінального законодавства намагалося створити для наших співвітчизників умови, які були несумісні з життям. Голодомор був найтяжчим і найжахливішим злочином. Це правда. Нехтування цим історичним фактом є не тільки аморальне, а й злочинне. А тому слід підтримувати законодавчі пропозиції, спрямовані на утвердження в суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства, недопущення руйнування соціальних основ українського народу, його традицій, духовної культури і етнічної самобутності.

Кожен громадянин України має знати масштаби тієї катастрофи, і не тільки знати і пам’ятати, а й передавати ці знання дітям і внукам — щоб це ніколи не повторилося.

Олександр СТЕШЕНКО,народний депутат.