«Я б волів зараз жити в країні типу СРСР, коли була державна власність, закрита незалежна економіка, і чорт з нею, з тою «залізною завісою», політичною агітацією та іншим дебілізмом. Зате світову кризу бачив би тільки по телевізору, і сприймалася б вона в зовсім іншому світлі». Таку оцінку нинішній ситуації в країні дав один із тих, кого називають пересічним українцем. Але чи справді всі наші проблеми тільки від світової кризи?

Пам’ятаєте пораду не читати до обіду радянських газет? Нині вона застаріла. Бо якраз деякі публікації в давніх радянських газетах декому корисно було б почитати. Відповідь на запитання «чому?» — трохи згодом. Спершу така пропозиція: не читайте нинішніх прогнозів про перспективи розвитку української економіки. Значно більше дасть читання поза-поза-позавчорашніх прогнозів, тих, що надруковані на папері, який уже трохи пожовтів. Візьміть хоча б оцінку підсумків розвитку нашої країни за перші півроку 2008-го, зроблену Мінекономіки. Не треба навіть забивати голову цифрами, досить вдуматись у висновки. Чорним по білому написано, що економічне зростання в 2008 році є сталим і достатньо високим навіть в умовах формування жорсткої конкуренції на зовнішньому та внутрішньому ринках, і це дає підстави очікувати, що тенденція сталого економічного зростання буде продовжуватись у середньостроковій перспективі на основі зміцнення конкурентоспроможності української економіки, що в майбутньому забезпечить підвищення добробуту населення до рівня розвинених країн.

Сподіваюся, читач погодиться з тим, що «середньострокова перспектива» ще не настала. А в короткостроковій ми вже маємо навіть не віз, а цілу автомобільну хуру проблем, та ще й таких важких, що мотор тої уявної хури вже чмихає від перевантаження. Можуть сказати: так це ж світова криза винна. Насправді якби її навіть не було, то довелося б придумувати, бо проблеми все одно виникли б, хай і в пом’якшеному вигляді. Бо до цього йшлось.

А тепер про користь читання радянських газет. Ось рядки з постанови Ради Міністрів УРСР, прийнятої в травні 1986 року: «Минулого року 5 підприємств Головнафтохімпрому УРСР не виконали завдань з продуктивності праці, 9 — допустили випередження темпів зростання середньої заробітної плати проти темпів зростання продуктивності праці, тому і в цілому по системі не забезпечено необхідного співвідношення; в Міністерстві геології УРСР не виконали завдання з продуктивності праці 6 організацій, стільки ж порушили встановлене планом співвідношення між темпами зростання середньої заробітної плати і продуктивності праці». Саме ця теза — темпи зростання продуктивності праці мають випереджати темпи зростання заробітних плат — червоною ниткою проходила через публікації радянської преси.

Це зовсім не означає, що лозунг удавалося втілювати в життя. Так само, як і інше гасло — про нарощування випуску товарів для народу. Якось голос «з-за бугра» на короткохвильовому радіодіапазоні так іронічно прокоментував ситуацію: радянські купюри — шедевр дизайну, усе зроблено для того, щоб людям не хотілося їх тратити, американські ж долари — сірі й невиразні, щоб виникало бажання одразу обміняти їх на товар. Ішлося, звичайно, про вічну болячку радянських часів — дефіцит. Не менш іронічно висловився про це наш співвітчизник: в нас у кишенях є гроші, а купити за них нічого — стрес; на Заході в магазинах все є, а купити ні за що — теж стрес.

Відносне благополуччя на споживчому ринку в СРСР було протягом короткого часу, коли у світі спалахнула енергетична криза. Тоді за нафтодолари Радянський Союз якось послабив дефіцит. Та як тільки Захід вийшов з енергетичної кризи і нафта впала в ціні, нам знову нічим стало наповнювати прилавки магазинів. На ті самі радянські граблі тепер наступила Росія, бюджет якої поповнювався не шляхом підвищення продуктивності праці, а завдяки зростанню вартості енергоносіїв. Тепер наші сусіди з острахом спостерігають за ціною бареля, бо кожне падіння означає загострення проблем, хоча, звичайно, проявляються вони по-іншому — бо й економічна модель змінилася.

Знаєте, чим журналістам запам’ятався той короткий період, коли генеральним секретарем ЦК КПРС був Андропов? У газетах стали друкуватися оголошення, які закликали купувати легкові автомобілі в кредит (хоча, правда, не всі моделі). Як то дивно було після того, що раніше за ними треба було в довгу чергу записуватися! Якщо хочете знати секрет такої метаморфози, знайдіть у старих газетах повідомлення Центрального статистичного управління, порівняйте дані про зростання зарплат за попередні й наступні роки — і все стане зрозуміло. А ще варто нагадати про тодішню новацію: демонструється в кінотеатрі фільм, раптом умикається світло, заходить рейдова бригада й починає з’ясовувати, чи немає тут людей, які в цей час повинні бути на роботі. Так у часи командно-адміністративної системи боролися за підвищення продуктивності праці.

А тепер? В одній з публікацій на економічну тему прочитав: із часу розвалу СРСР офіційні показники продуктивності праці в Україні не розраховують. Більше того, не затверджено навіть методику таких розрахунків. Автор тої статті теж розмірковував, що ж ставити в чисельник, а що в знаменник, тобто що на що ділити, щоб отримати показник суспільної продуктивності праці. Кажуть, тепер усе знає Інтернет. Ввівши до пошукової системи слова «зростання продуктивності праці», я отримав довжелезний список посилань на різні сайти. Виявилося, що майже все це — анонси студентських рефератів з поміткою, як розрахуватися за право «скачати».

А серед знахідок в Інтернеті, які мали відношення до теми пошуків, було повідомлення про заяву, яку свого часу зробив Микола Азаров, на той час перший віце-прем’єр-міністр, міністр фінансів України. На засіданні Кабінету Міністрів він стверджував, що темпи зростання реальної заробітної плати в 26 разів перевищують темпи зростання продуктивності праці. Цікаво, яку цифру випередження він назвав би тепер? За даними Держкомстатистики, протягом січня—жовтня цього року проти відповідного періоду минулого року доходи населення зросли на 41,4 відсотка. Хто повірить у те, що так само зросла й продуктивність праці? Тому за цей же час реальні доходи зросли тільки на 12,4 відсотка. Різницю між цими двома цифрами з’їла інфляція. Порівняймо, які цифри наводилися на цей час торік. Тоді було відповідно 25,8 і 12,1 відсотка. Тобто, чим більша цифра номінального зростання, тим більший контраст із реальним.

Суть не в тому, що нам забагато платять. Якраз навпаки. Платять навіть дуже мало. То в чому ж проблема? Якось під час прес-конференції посла Чехії, яку він давав у Житомирі, журналістам роздали довідковий матеріал про співробітництво наших країн. У вічі одразу впало: основна стаття українського експорту до Чехії — метал, а звідти ми ввозимо передусім легкові автомашини. Чи треба довго думати, де рівень життя має бути вищим?

Чому саме цей факт згадався? За підсумками першого півріччя 2008 року в загальному обсязі експорту товарів частка чорних металів зросла з 34,5 відсотка до 38,6 відсотка. Виходить, Україна — постачальник сировини. Мало того, за цей же час частка виробів із чорних металів у нашому експорті скоротилася з 6,4 до 5 відсотків. І на цій основі ми збираємося досягти рівня життя розвинутих країн Європи? Чи не забагато оптимізму в тих, хто думає, ніби, продаючи метал, купуючи на вторговані гроші все — від косметики до машин і комп’ютерів, можна впевнено дивитись у майбутнє?

Чи варто після цього дивуватися, що за три місяці гривня знецінилася на 38 відсотків?

«Піднесеного стану душі» досягти дуже просто. Досить прийняти енну дозу спиртного. Але потім на ранок настає похмілля — голова болить. От і в нас тепер похмілля після ейфорії — різкого зростання доходів, не підкріпленого ростом продуктивності праці. Все врешті-решт стає на свої місця. Пам’ятаєте, як нам пояснювали з трибун, що зростання доходів стимулюватиме розвиток промисловості? Справді, бум на споживчому ринку виник, але ж задовольнявся він за рахунок імпорту. А як наше виробництво? Про наукоємні товари для народу краще взагалі мовчати (актуальним залишається анекдот ще радянських часів, суть якого зводиться до тези, що в електроніці ми відстали від Японії назавжди). Візьмімо щось простіше.

За півроку в Україну надійшло давальницької сировини на один мільярд 620 з половиною мільйонів доларів — на 20 відсотків більше, як 2007 року: для нашої взуттєвої і швейної промисловості давальницька схема — мов киснева подушка для тяжкохворого. Житомирщина раніше пишалася своїми фарфоровими підприємствами, а тепер, кажучи мовою медиків, пульс ледь відчутний, а флагмана галузі, Коростенський фарфоровий завод, який успішно пережив період, коли зарплату виплачували сервізами, у часи «зростання добробуту» відправлено в нокаут безконтрольним імпортом.

Можна скільки завгодно списувати наші нинішні проблеми на світову кризу, але ж інфляційна лихоманка розпочалася задовго до неї. У часи СРСР інфляція була прихованою, бо ціни встановлювалися централізовано, тож ми бачили її як стриптиз магазинних полиць. Тепер для порятунку заощаджень, які знецінюються, є паличка-виручалочка — американський долар. Останнім часом населення закупило його на чорний день шалену кількість. Причому за курсом, який ще недавно здавався неймовірним. Згадайте, чи давно нас запевняли, що справжня вартість долара — дві гривні? Але насправді то не вартість американської валюти зростає — наше життя знецінюється...

Житомир.