Гадання на фермерських ризиках

Коли Володимир та Тетяна Паляниці брали перші 40 гектарів в оренду, вони й самі ще не знали, яка доля чекатиме їхнє фермерське господарство. Було це дев’ять років тому, коли потужні інвестори ще й не думали вкладати кошти в нерозорані поля, а про «битви» за орендні паї ніхто й не чув. Тож наміри подружжя були швидше дивакуваті, ніж прагматичні. Бо ж якщо ні держава, ні великий капітал не поспішали вкладати кошти в землі маленького села на краю Красилівського району, то для чого це робити звичайній сільській родині?

Що було

Потрібно бути або у повній безвиході, або безмежно вірити в хліборобську справу, щоб наважитись взяти банківські кредити під 32 відсотки. У фермерського господарства «Деметра-Агро», яке стало сімейною справою Паляниць, вибору не було. І про те, що зробили, дотепер не шкодують. Хоча переживати на своєму фермерському шляху довелось усяке.

У тому, що господарство можна розвивати власними силами без підтримок потужних інвесторів, переконувались на своєму досвіді самі й своїм прикладом вчили інших. Як тільки закінчувався рік, одразу сідали за підрахунки: це — за кредити, це — на пальне, це — на зарплату, це — дещо прикупити з найнеобхіднішого. А що залишилось?

Хоча б яким вдалим був рік, заробляти великі гроші так і не вдавалось. Як правило, у підсумку виходили на нулі. Але це й тішило. Бо усе зароблене не проїдалось, а йшло на розвиток виробництва. А в результаті кожного року добирали до свого поля ще землі. Тепер в рідних Гриценках обробляють понад сто гектарів і в сусідньому селі ще майже чотириста.

Шлях до цього поля вимірюється у кілька літ. Бо ж щороку додавали по сотні гектарів цілини. На більше не розмахнешся — фінансів не вистачить. Але ж Паляниці й не зазіхають на сотні тисяч гектарів. Принцип їх господарювання зовсім інший: ось дім, ось земля біля нього, ось заробітки для себе і для тих, хто живе поруч.

Дотепер згадують, яким вдалим був для господарства позаминулий рік. Гарно продали зібраний урожай, ціна на все склалася добра. А тоді ще й кредити взяли під непогані відсотки, тож одразу розжились і на новий комбайн, і на трактор, і на сівалку. Щоправда, дорога імпортна техніка Паляницям не по кишені. Але й вітчизняною задоволені — це ж яка підмога в полі.

Що є

Ще не так давно Володимир з Тетяною ходили по селу, шукаючи, кого б на роботу покликати. Хто молодший та сильніший — усі роз’їхались на заробітки. Із тих, хто залишився, важко було знайти доброго і надійного працівника. Безробіття і безнадія багатьох чоловіків перетворили на алкоголіків.

Коли такі приходили на роботу, фермери одразу ставили вимогу: покинь пити. Хлопці ствердно кивали головою, але дехто навіть до свого робочого місця не доходив, щоб не хильнути чарчину. Та на усіх таких «хитрощах» було поставлено хрест. П’єш — залишайся без роботи.

— Так у нас п’ятеро пройшло лікування від алкоголізму. В сім’ях не нарадуються, і на роботу кращих робітників годі шукати, — з гордістю розповіла Тетяна. Ще й весь час додавала. — От ми з чоловіком вже чи не найстарші серед них. А то все молоді люди. Тепер із села ніхто не їде на заробітки.

У цьому не тільки криза та теперішнє безробіття допомогли, а ще й те, що люди знайшли у себе вдома все те, що раніше шукали в далеких мандрах. У господарстві мають роботу майже два десятки людей. Причому середня зарплата дотягує до півтори тисячі гривень. Розрахунки проводяться справно, про зарплатні борги в «Деметрі-Агро» не знають. То й чого ще шукати? У сезон механізатори і до двох тисяч заробляють. Чули, правда, що великі компанії й більше платять. Але ж підхід там і тут, у маленькому господарстві, зовсім інший. Паляниці роблять ставку не на сезонні заробітки для небагатьох, а на постійну роботу і зарплату для тих, хто живе поруч. А для селян це так важливо.

Люди давно скучили за тим, щоб хтось піклувався і про їх потреби. А кому, як не Паляницям, знати, що треба в рідному селі. Трохи школі підсобили, трохи на церкву дали. Не пошкодували п’ятдесяти тисяч гривень на газифікацію. Не всякий потужний інвестор готовий до такої доброчинності, особливо тоді, коли мова йде не про десятки тисяч гектарів оренди, а лише про п’ятсот гектарів.

Що буде?

Ще у минулі жнива в «Деметрі-Агро» мали надію, що нарешті виберуться з отих нулів і матимуть прибутки — пшениця, ячмінь, соя, ріпак вродили як ніколи. Шкода тільки, що замість прибутків тепер збитки рахують. Бо як почали продавати сою та ріпак, ціна впала. Тільки на цьому втратили до ста тисяч гривень.

Фінансові проблеми нависли і над свинофермою. Пригадують, свого часу розпочалась вона з однієї свиноматки. Тепер мають до півтисячі голів. Але й тут з великими прибутками сутужно. Був час, коли м’ясо здавали на переробні підприємства. Але ж доки всі довідки збереш, доки гроші отримаєш, доки відшкодування дочекаєшся — дуже довгий шлях. Спробували і з посередниками працювати. Та зрозуміло, що від них великих грошей теж не дочекаєшся. Отож тепер вирішили самостійно продавати м’ясо. Знову на великі статки від цієї справи не сподіваються, а от ще пару робочих місць таки створили.

Як далі житиме «Деметра-Агро», її засновники точно не знають. З одного боку, витрати і на вирощування врожаю, і на утримання ферми зросли до максимуму. Найприкріше, що ніхто так і не може пояснити, чи на цьому все закінчиться. Отож з острахом чекають нових розцінок на газ, інші енергоносії, бо ж від цього залежатиме, скільки і чого сіятимуть, як продаватимуть. З другого, практично втратили надію отримати кредит. Тепер ледь не з жалем згадують отой свій перший під величезні відсотки. Сьогодні і такого жоден із банків не пропонує. А як же сіяти? З чим виходити в поле вже за кілька тижнів? Адже у фермерів великих фінансових запасів немає. Єдине, що є, це бажання трудитись на своїй землі, біля свого дому, зі своїми людьми. Вже ні у кого нічого не просять. Ні на чию підтримку не сподіваються. Лише працюють і все рахують, рахують, рахують...

Шкода, що серед тих підрахунків тепер не так прибутки, як ризики: ось це купиш — стільки втратиш, а те продаси — стільки не добереш. Щось спланувати хоча б на кілька місяців наперед стає дедалі важче. Отож уже не планують, а просто вгадують, як далі жити.

Хмельницька область.

На знімку: Володимир та Тетяна Паляниці.

Фото автора.