Забуті острівці

У час, коли тисячі людей залишаються без роботи, говорити про необхідність збереження пам’яток архітектури, здавалося б, не актуально. Але звернутися саме до цієї теми мене змусили колеги-журналісти. А точніше — ті теми, які вони порушують у своїх публікаціях, і які, як наслідок, потім обговорюються на кухнях, базарах та в «курилках».

Отож чим сьогодні переймається обиватель: зростанням цін, курсом долара, протистоянням у Верховній Раді, розлученням головного комуніста країни. Але мало кого цікавить, що на сусідній вулиці їхнього містечка живе бабуся, яка зберігає у сирій скрині вишиті рушники ХІХ сторіччя, що столітній млин на околиці села перетворився на руїни, що будівля цукрового заводу, збудованого ще Терещенками, розвалюється. Про це не знають і не говорять. Провінційних свідків історії, як правило, залишають тихо помирати під дощем і сонцем або на горищі чи у шафі. Тому я взяла на себе сміливість підтримати тих істориків та журналістів, які дедалі частіше говорять про необхідність дослідження історії маленьких містечок та сіл. Зрештою, культура має розвиватися не лише в Києві, Донецьку чи Львові. Пам’ятаєте, Остап Вишня писав про п’ять найхарактерніших рис чухраїнця: не знав, забув, якби ж знаття, якось то воно буде, так я й знав! Так ось найлегше ці риси проілюструвати саме на прикладі історії маленьких містечок, яку їхні мешканці не знають, або вже забули, а коли зі столиці з’їжджаються історики та журналісти та починають розповідати про унікальність втраченої пам’ятки, з сумом кажуть: «Якби ж знаття!».

Кілька років тому мені вдалося побувати у селі Вербівка Кам’янського району (Черкаська область). Саме тут, у маєтку сестри Олександри, тривалий час жив Петро Ілліч Чайковський. Біографи композитора стверджують, що саме у Вербівці він написав один з найвідоміших своїх творів — балет «Лебедине озеро». Справді, у Вербівці є чудове озеро, а навколо — надзвичайно мальовничі, характерні для Черкащини, краєвиди. В’їхавши до села, першими ми побачили дітей і запитали у хлопчика років десяти, де тут жив Чайковський. Відповідь була шокуюча: «Тут такі не живуть». З’ясувалося, хлопець не лише не знав, що в його селі жив Чайковський, а й взагалі не відав, хто це такий. Потім у цьому селі старші люди розповіли, що маєток сестри Чайковського Олександри зруйнували ще під час революції. Цінні речі та фотографії забрали до музею Чайковського в райцентр — Кам’янку. З тих часів залишився лише парк зі старовинними вазами для квітів. Проте прогулятися парком ми так і не змогли — надто високою була трава. Можливо, через запущеність парку бюст Чайковському в цьому селі встановили біля школи.

Інший приклад фактично нищення пам’яток стосується забудькуватості наших чиновників, у яких завжди вистачає грошей на ремонт власних кабінетів, і дуже рідко — на підтримання у належному стані музеїв. Приміром, авторка цих рядків була просто у шоці, коли у музеї Нечуя-Левицького у містечку Стеблів (Черкаська область) побачила тріщину від стелі до підлоги. А музей цей унікальний. Крім особистих речей письменника, там є багато документальних згадок про прототипів героїв його оповідань. Наприклад, фотографія сім’ї Кайдашів. Усе це ми ризикуємо втратити.

Якби ж знаття...

Значна частина пам’яток перебуває у «довічному недофінансуванні» через, так би мовити, нерозрекламованість. Так, у Житомирській області є село Верхівня, де у ХІХ сторіччі був маєток Евеліни Ганської — останнього кохання Оноре де Бальзака. Мало хто знає, що цей геній світової літератури останні роки свого життя провів саме тут, що Бальзак та Ганська обвінчалися у костьолі святої Варвари у Бердичеві. Проте, якщо про костьол (який, до слова, у радянські часи служив баскетбольним залом) ще знають, то до Верхівні мало хто доїжджає. Хоча маєток Ганської, в якому нині розташовано технікум, непогано зберігся, а керівництво закладу зберегло кілька кімнат в їхньому первісному вигляді, організувавши там музей. Проте доїхати до села зможуть лише справжні відчайдухи: жодних вказівних табличок, дорога розбита. Одне слово, інфраструктури — нуль. Та й підручники із зарубіжної літератури нашим школярам про таку цікаву деталь з життя Оноре де Бальзака не розповідають.

Ще одна жертва забуття — парк Олександрія, що в Білій Церкві. Його в ХІХ столітті відвідували Г. Державін, О. Пушкін, Т. Шевченко. Не раз тут бували декабристи (члени Південного товариства): Бестужев-Рюмін, Муравйов-Апостол, Пестель та ін., відомі польські поети та художники, зокрема, Ян Бровінський, який після відвідування парку видав поему «Олександрія». Сьогодні, щоб туди доїхати, треба мати ну дуже велике бажання і велику нелюбов до власної машини. По-перше, Біла Церква розташована на трасі Київ—Одеса, тому багато туристів, які влітку їдуть на південь, цілком могли б перепочити там, але... жодного вказівного знака, жодної таблички на зразок «Ласкаво просимо в Олександрію» на трасі ви не знайдете. Більше того, навіть, якщо вирішите відвідати парк, то їхати туди доведеться такою дорогою, що ви це напевно запам’ятаєте надовго.

Як би могло бути

Не секрет, що порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. Марно сподіватися, що чиновники з Києва приїдуть у ваше містечко, розшукають пам’ятку, виділять на її відновлення гроші та проведуть необхідні роботи. Врятувати історію вашого міста можете лише ви. Це зрозуміли і за кордоном, де пам’ятки архітектури розглядають ще й як джерело туристичного прибутку. Наприклад, у Франції є Фундація спадщини (Fondatіon du petrіmіone). Ця державна організація займається тим, що знаходить провінційні пам’ятки архітектури, які необхідно рятувати, і через свої канали поширює про них інформацію. Як результат — на рахунки організації небайдужі французи надсилають кошти (хто скільки може), які спрямовують на ремонт. У такий спосіб уже відновлено сотні невеликих пам’яток.

Водночас у нас теж є приклади того, як можна берегти свою історію. Варто, зокрема, згадати дендропарк «Софіївка» в Умані, фортецю та старе місто у Кам’янці-Подільському. На щастя, таких прикладів чимало. Проте ще більше пам’яток нашої історії сьогодні занепадають, і дозволити їм зникнути означає забути власну історію.

На знімку: лише маленький пам’ятник біля польової дороги під містечком Жашків нагадує про одну з найбільших битв XVІІ сторіччя — Дрижипільську, під час якої 1655 року полягло 15 тисяч чоловік.

Фото автора.