Переписати роман можна. А історію?

Ще років п’ятнадцять тому вивчення «Молодої гвардії» Олександра Фадєєва входило до обов’язкової шкільної програми. Подвиг молодогвардійців був символом патріотизму й мужності не для одного покоління наших співвітчизників. Безперечно, коли стало відомо, що багато фактів, викладених у книзі, не відповідають дійсності, це викликало і розчарування, і недовіру, мовляв, фадєєвські герої виписані на догоду Сталіну. Це правда. Те, що насправді відбувалося в Краснодоні — значно трагічніше і... героїчніше.

І партія — не керівник...

Відомо, що роман «Молода гвардія» Олександр Фадєєв писав двічі. Перший варіант твору, який більше відповідав реаліям діяльності молодогвардійців, «забракував» особисто Йосип Сталін. Мовляв, неприпустимо, щоб на сторінках роману, який має виховувати молодь, не зображувалась «керівна і спрямовуюча» роль Комуністичної партії. На догоду вказівці було переписано не лише роман, а й історію війни.

Менше відомо, що роман Фадєєва був не першою книгою, присвяченою подвигу «Молодої гвардії». Фронтова доля ще до окупації німцями Краснодона привела двох військових журналістів — Володимира Лясковського і Михайла Котова — до скромного будиночка на вулиці Садовій, 10, де мешкали Кошові. За кілька днів, проведених у місті, кореспонденти встигли подружитись із сином господині дому Олегом та його друзями — Уляною Громовою, Любою Шевцовою, Іваном Земнуховим. Отож зрозуміло, чому Лясковський і Котов не могли не поїхати до Краснодона, коли у лютому 1943 року на очі їм потрапила дивізійна газета, яка (через день після визволення цього шахтарського міста) першою розповіла про подвиг краснодонського підпілля. Фронтові кореспонденти брали участь у піднятті тіл загиблих патріотів із шурфу шахти. А невдовзі у «Комсомольской правде» з’явився великий нарис, з якого вся країна дізналась про «Молоду гвардію».

Саме після цього Олександр Фадєєв отримав завдання написати роман про молодогвардійців, роботу над яким маститий літератор розпочав з поїздки до Краснодона, де, за порадою Лясковського і Котова, поселився у добре їм відомому будиночку на вул. Садовій, 10. А поки письменник працював над художнім твором, фронтові журналісти підготували документально-публіцистичну розповідь про юних героїв-підпільників «Серця сміливих», яку в 1944 році було видано окремою книжкою. Втім, на неї очікувала сумна доля: одразу після розгромного відгуку Сталіна про твір Фадєєва «Серця сміливих» теж почали вилучати і знищувати. Адже автори книжки припустилися тієї самої «помилки», «забувши» про заслуги партії.

...І комісар — не комісар?

А з огляду на те, що підпільники протоколів засідань не вели, а матеріали допитів молодогвардійців було знищено, коли фашисти готувались до евакуації з Краснодона, Олександру Фадєєву довелось відтворювати події з розповідей небагатьох вцілілих членів «Молодої гвардії» та слів рідних загиблих. Беручи до уваги, що молодогвардійці навіть батькам не могли і не мали права розповідати про свою діяльність, а із майже сотні підпільників в живих залишилось лише 11, переважна більшість яких не входила до керівництва організації, завдання перед письменником стояло нелегке. І, на жаль, допущені ним тоді помилки невдовзі перетворились на «істину». Прикладом чого є прикра історія з... двома комісарами «Молодої гвардії» — загальновизнаним Олегом Кошовим і справжнім, але несправедливо звинуваченим у зрадництві, Віктором Третьякевичем. Ім’я останнього відсутнє у переліку членів «Молодої гвардії», вміщеному в романі Фадєєва. Крім того, в образі зрадника Стаховича, який, злякавшись тортур, видав усіх своїх товаришів, легко вгадується Третьякевич.

Чому так сталося, можна лише здогадуватися. Спочатку фатальну роль зіграло те, що першими заарештували Мошкова, Земнухова і Третьякевича. І після початку масових арештів логічно було припускати: хтось із трьох, не витримавши тортур, видав товаришів. Та вже за кілька днів після звільнення Краснодона вдалось затримати старшого слідчого поліції Михайла Кулєшова і справжнього зрадника членів «Молодої гвардії» Геннадія Почепцова. Саме він, почувши про арешт перших молодогвардійців, за порадою вітчима з’явився до властей «з повинною» і видав усіх, кого знав. Також Почепцова підсаджували у камери до арештованих, після чого фашисти дізнавалися прізвища нових «злочинців».

У тому таки 1943 році заарештований «Смершем» колишній поліцай Давиденко засвідчив на допиті, що «Третьякевич не видав нікого із своїх товаришів, хоча били і катували його майже безперервно».

Окрім того, певну роль зіграла впевненість матері Олега Кошового, у будинку якої жив Фадєєв, що саме її син був комісаром «Молодої гвардії». А ще бажання влади мати людину, здатну виступати на мітингах і зустрічатись із численними делегаціями. Напівграмотні жінки, якими були матері решти молодогвардійців, на цю роль мало підходили. Переконати ж колишню вчительку Олену Кошову в тому, у що вона сама хотіла вірити, не було проблемою.

Та головним аргументом все-таки стала нині вже забута публікація у журналі ЦК ВКП(б) «Партийное строительство» №17—18 за 1943 рік, в якій В. Третьякевича назвали зрадником. Отож партія сказала своє слово, а не вірити партії — злочин.

Питання про відновлення доброго імені Третьякевича наважились порушити лише після смерті Сталіна. Результатом ретельного вивчення спеціально створеною комісією матеріалів про діяльність краснодонського підпілля стало клопотання про присвоєння комісару «Молодої гвардії» В. Третьякевичу звання Героя Радянського Союзу. Та Микита Хрущов навіть заради істини не захотів нічого змінювати в «офіційній» історії. Тому Третьякевича нагородили лише орденом Вітчизняної війни першого ступеня, а також викарбували на пам’ятнику молодогвардійцям і його ім’я.

У 1960 році в «Комсомольской правде» з’явилась стаття Клима Костенка «Перший комісар «Молодої гвардії», в якій була спроба відновити історичну справедливість. Та вже незабаром написана на документальному матеріалі книжка Костенка «Що було в Краснодоні» повторила долю колись вилучених з бібліотек «Сердець сміливих».

Сьогодні офіційно визнано: комісарів у «Молодій гвардії» було два. Щоправда, Кошовий на цій посаді був два тижні. Але це аж ніяк не принижує заслуг одного із найактивніших членів штабу «Молодої гвардії».

Лише 5 травня 1990 року високе звання Героя Радянського Союзу було посмертно присвоєно керівнику «Молодої гвардії» Івану Туркеничу. Йому єдиному із членів штабу підпільної організації вдалось уникнути арешту, зумівши покинути місто і перейти через лінію вже близького фронту до своїх.

Він був найстаршим і найдосвідченішим серед своїх юних товаришів, адже війна для нього — першокурсника Севастопольського училища зенітної артилерії — розпочалась ще о 2-й годині ночі 22 червня 1941 року. Над радянсько-німецьким кордоном ще стояла тиша, коли підняті по тривозі курсанти вже відбивали вогнем зенітних батарей наліт невідомих літаків. А далі — евакуація училища до Уфи, перенавчання на командирів мінометних батарей і фронт.

У важких липневих боях 1942 року під містом Калачем Іван Туркенич до останнього прикривав вогнем відхід наших військ, дотримуючись клятви захищати свою Батьківщину. Контуженим він потрапив у ворожий полон, з якого зумів утекти. Восени того самого року він дістався рідного Краснодона, де став ініціатором створення підпільної організації, давши другу клятву — члена «Молодої гвардії»: «Я клянусь мстити безпощадно за спалені, зруйновані міста і села, за кров наших людей, за мученицьку смерть 30 шахтарів-героїв. І якщо для цієї помсти буде потрібне моє життя, я віддам його без хвилини вагання».

«Молода гвардія» проіснувала лише три місяці, але навіть за цей короткий термін вчорашні школярі виготовили і розповсюдили понад п’ять тисяч листівок; врятували від відправки до Німеччини близько двох тисяч юнаків і дівчат, знищивши разом із біржею праці підготовлені фашистами списки; визволили з концтабору поблизу Краснодона радянських військовополонених; успішними нападами на інтендантські команди і німецькі автомобілі нагнали страху на окупантів, переконавши їх у тому, що в окрузі діє кілька партизанських загонів.

Можна зрозуміти лють фашистів і їх помічників-поліцаїв, коли з’ясувалося, хто насправді наганяв на них жах. Однак це не завадило Гіммлеру прозвітувати перед Гітлером про знищення в Краснодоні потужної організації «диверсантів-професіоналів».

15 березня 1943 року над могилою своїх загиблих товаришів командир «Молодої гвардії» дав третю клятву, якій залишиться вірним до кінця короткого життя — помститися ворогу за молодогвардійців. Утім, подвиг самого Туркенича Батьківщина оцінила скромно: орденом Червоного Прапора і медаллю «Партизану Вітчизняної війни»... Командир «Молодої гвардії» загинув 13 серпня 1944 року в бою під польським містечком Глогува. Він так і залишився старшим лейтенантом. І навіть на представленні загиблого до звання Героя за мужність і героїзм, проявлені у боях за Польщу, якийсь обачний чиновник наклав резолюцію: «Обмежитися орденом Вітчизняної війни першого ступеня (посмертно)»...

У пам’ятному людям старшого віку кінофільмі «Молода гвардія» сцена страти фашистами молодогвардійців подана напрочуд пафосно і героїчно. Насправді смерть красивою не буває, і в житті все було простіше і набагато страшніше.

Валя Борц, якій в числі небагатьох молодогвардійців пощастило вижити, згадувала: «Те, як катували хлопців і дівчат з «Молодої гвардії», не ризикне описати жоден письменник. Це набагато жахливіше, ніж у Фадєєва...». Олегу Кошовому, який заявив катам, що саме він є керівником підпілля, викололи око і випалили на тілі номер його комсомольського квитка. Сергію Тюленіну крізь вогнепальну рану в руці просовували розігрітий до білого залізний прут, заганяли під нігті голки, роздробили суглоби пальців. Дівчат ґвалтували...

Із свідчень краснодонських поліцаїв, яких ще кілька десятків років «виловлювали» по всій країні, ми маємо змогу в деталях дізнатись, як розправились з молодими героями. Першу групу молодогвардійців повезли на страту в ніч з 15 на 16 січня 1943 року. Поліцаїв, яким не особливо довіряли, супроводжували німецькі жандарми. Розстрілювати молодогвардійців вирішили над шурфом шахти, щоб потім тіла страчених скинути на 80-метрову глибину. Поліцаї вишикувались у дві шеренги, створивши коридор, по якому мали перегнати приречених від вантажівки до шурфу шахти. Та коли група молодогвардійців із зв’язаними за спиною руками рушила в останню дорогу, Віктор Третьякевич вдарив німецького жандарма ногою в пах. Скориставшись заминкою, кілька молодогвардійців кинулись тікати. Одному з них — Анатолію Ковальову — це вдалося.

У наступні ночі приречених вже вели на страту поодинці. Дівчатам, щоб не вигукували патріотичних гасел, зав’язували над головою плаття, хлопцям — затикали роти...

Замість епілогу

Занотувавши до записника цитату з Гете: «У житті дуже рідко доводиться робити вибір «або-або», автор «Молодої гвардії» О. Фадєєв поряд дописав свою думку: «І все-таки «або-або» постає постійно. Просто люди зазвичай прагнуть прослизнути повз, бо чесний вибір найчастіше пов’язаний з втратами і стражданнями».

Фото з сайту «Молода гвардія».