Для Володі весь світ той, що у вікні його кімнати. Та ще віртуальний — на моніторі комп’ютера. Хлопець дедалі частіше ховається від реальності у другий світ, бо перший надто жорстокий до нього, інваліда першої групи з пожиттєвим діагнозом: «М’язова дистрофія. Форма Дюшена прогресуюча».

Заповітна мрія — побувати в аудиторії

До дванадцяти років, розповів Володя Скиба при зустрічі, він ще трохи ходив. Часто падав, плакав, але знову піднімався і йшов. До кого тільки не зверталися батьки, щоб допомогти дитині: офіційні клініки, знахарі, екстрасенси, масажисти... Усе дарма — хвороба тільки прогресувала. У шість років хлопчик став учнем спеціалізованої школи-інтернату для дітей із захворюваннями на ДЦП. Спогади про роки навчання у цьому закладі — найсвітліші з прожитих двадцяти літ: турботливі вчителі, багато друзів, які й тепер не забувають Володю. Нині він навчається на другому курсі Тернопільського державного технічного університету ім. Івана Пулюя, осягає комп’ютерні науки. Але у своєму вузі хлопець не буває. Увесь зв’язок — віртуальний. Та ще мама Євгенія Петрівна, мов човник, снує між університетом і сином: приносить завдання, підручники, відносить виконані роботи. З педагогів навідується до студента-інваліда лише викладачка англійської. Вона переконує його: без знання цієї мови добре оволодіти комп’ютерною грамотою неможливо.

Чи треба казати, як хлопцеві хочеться побувати в аудиторії, поспілкуватися з викладачами, однокурсниками, знайти нових друзів... Однак йому це недоступно. Живуть Скиби на околиці Тернополя. Долати в інвалідному візку більше десятка кілометрів Володі не під силу. Спеціалізованого громадського транспорту, пристосованого для інвалідів, у місті немає, якщо не враховувати єдиного тролейбуса, що, втім, ходить за іншим маршрутом. Мати, між тим, налаштовує хлопця: він мусить дати собі раду в житті, коли їх не стане.

Узагалі, в цій родині печаль не одна. Коли Євгенія Петрівна вдруге виходила заміж, у неї вже був син, старший брат Володі. Нині він — одружений, живе окремо. У чоловіка Павла Ярославовича також був син від першого шлюбу. Хлопчик при народженні (його мати померла при пологах) отримав травму. Він — психічно хворий, має другу групу інвалідності. Два інваліди в одній родині — такий хрест несуть Скиби. Дохід сім’ї — пенсія по інвалідності Володі (старший син — інвалід живе з батьками Павла Ярославовича в селі) та пенсія Євгенії Петрівни. Разом — трохи більше тисячі гривень. Сімейний бюджет поповнюється хіба що випадковими заробітками глави сімейства.

Тому автомобіль для цієї родини справді розкіш, а для сина — єдиний засіб пересування. Володя стоїть у черзі для забезпечення транспортом в головному управлінні праці та соціального захисту населення облдержадміністрації з 1996 року, але вона рухається так повільно, що шанси отримати автомобіль від держави фактично нульові. Тому, коли Скибам запропонували варіант із забезпеченням автомобілем (як гуманітарну допомогу), вони схопилися за нього. Зібрали усі гроші, що тримали на «чорний» день, підсобили родичі. Півроку готували необхідні документи, перелік яких отримали в управлінні соцзахисту. Купити автомобіль для племінника взявся брат Євгенії Петрівни Володимир Бойко, який живе в Литві і є її громадянином. Він і придбав там за 8 тисяч доларів спеціально пристосований для інвалідного візка «Опель». Перегнав його спочатку з Литви до Польщі, а звідти — в Україну. У ніч з 12 на 13 квітня машина була на митному пункті «Рава-Руська». Стоїть вона там понині. І шансів отримати її у Володі — один із ста. Принаймні хлопець та його рідні вже майже рік стукають у двері найвищих обласних і державних інстанцій, але безрезультатно.

Ні грошей, ні машини

Митниця вимагає договору дарування автомобіля іноземним донором. Він має бути завірений нотаріально, зареєстрований в органах держави, в якій здійснюється дарування, та легалізований у посольстві та консульській установі України в зазначеній державі. Так гласить Закон України «Про гуманітарну допомогу» (ст. 6). Призначається гуманітарний автомобіль органу праці та соціального захисту населення для конкретного інваліда. Але цього важливого документа у Володимира Скиби немає. Євгенія Петрівна каже, що вона нічого про нього не знала. Мовляв, їх не попередили, що такий документ потрібний.

В управлінні праці і соціального захисту ці звинувачення спростовують. Торік таким чином було оформлено 132 гуманітарні автомобілі, і проблем не виникало з жодним. Скибам дали той же перелік документів, що й іншим. Начальник управління Софія Погоріла припускає, що в Литві просто не захотіли порушувати закон і оформляти документ дарування на автомобіль, придбаний шляхом купівлі-продажу. Звісно, стільки благодійників, щоб дарувати українським інвалідам автомобілі, за кордоном немає. Люди самі їх купують і оформляють як гуманітарну допомогу. У Польщі та Німеччині на це особливої уваги не звертають, а в Литві (за словами Софії Володимирівни, це вже другий такий випадок) дотримуються букви закону. Мабуть, тому і не вдалося отримати Володимиру Бойку договір дарування, а стрілки намагалися перевести на управління соцзахисту.

Так це чи інакше і хто саме винен, нині сказати важко. Маємо те, що маємо. Софії Погорілій по-людськи шкода хлопця, але що робити? Кожен гуманітарний автомобіль перевіряється контролюючими органами, документи перевіряє комісія з отримання гуманітарної допомоги. Навіть якби вона дала дозвіл на ввезення автомобіля, то це було б розцінено як корупційні дії. Головна пільга гуманітарного автомобіля — звільнення від сплати в’їзного мита. У даному випадку — це шість тисяч євро, тобто ще одна вартість автомобіля. Звісно, хто на себе візьме таку відповідальність? У родині інваліда також немає грошей, щоб заплатити за розмитнення, як їм це пропонують.

Куди тільки не звертався Володя Скиба... До Кабінету Міністрів, секретаріату Президента, Державної митної служби, народних депутатів, Міністерства праці і соціальної політики, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, фонду «Україна 3000»... Перший заступник голови облдержадміністрації Андрій Фліссак просив Кабінет Міністрів у винятковому порядку надати допомогу інваліду першої групи з дитинства Скибі В. П. у звільненні від сплати мита, інтереси хлопця відстоював голова облдержадміністрації Юрій Чижмар. Дарма... Звідусіль надходять формальні відписки з посиланням на закон, на те, що це питання не в «нашій компетенції» тощо...

Мимоволі спливає на думку: скільки контрабанди проходить через українські кордони, скільки грошей втрачає бюджет... І нічого. Недарма у народі кажуть: «Як бідному женитися, то й ніч мала». Ні, я не закликаю порушувати закон. Але ж мусить бути якийсь вихід. Чи зогниє машина на митниці, де вона, до речі, стоїть просто неба? Не для наживи, не для перепродажу потрібна вона Володі Скибі, а для повноцінного життя, наскільки таким може бути воно в інваліда першої групи.

Хто допоможе юнакові? З останньою надією звернувся він до «Голосу України». Редакція, у свою чергу, просить Комісію з питань гуманітарної допомоги при Кабінеті Міністрів, у компетенції якої в кожному конкретному випадку визначати, чи є гуманітарною допомогою вантажі, товари, звернути увагу на цей випадок і допомогти хлопцеві. Можливо, своє слово скаже і профільний комітет парламенту.

До уваги законодавців і таке питання. Відповідно до норми чинного законодавства, гуманітарний автомобіль у випадку смерті того, кому він призначався, вилучається в сім’ї й передається іншому інвалідові. Нині в управлінні праці і соціального захисту Тернопільської облдержадміністрації — 24 такі автомобілі. Поки що не вилучено жодного, але вже є приписи з прокуратури про бездіяльність керівництва управління. Чи треба казати, наскільки це болісний процес і чи варто розпочинати його заради старих транспортних засобів? Софія Погоріла каже, що обласна влада порушувала клопотання перед народними депутатами від Тернопільщини Василем Деревляним та Іваном Стойком з тим, щоб вони внесли пропозиції про вилучення цього пункту закону. Це питання порушували на сесії й депутати від інших областей. Отже, воно болить суспільству.

Тернопільська область.

Фото автора.