ЗВЕРНЕННЯ

Із усіх аграрних реформ, пережитих нашим народом за останні півтора століття, найганебнішою виявилася так звана «земельна реформа», затіяна керівництвом незалежної України. В її основу була покладена ідея приватизації землі, яка відняла від хліборобів право на землю — ресурс виробництва, а від держави і народу (місцевих громад) — право на володіння земельною рентою, яка як продукт колективної праці має піти на розвиток соціально-виробничої інфраструктури місцевих громад та на інші суспільні (державні) потреби, а не на індивідуальне збагачення.

Тому, вболіваючи за утвердження соціальної справедливості в суспільстві й за економічні інтереси держави, усвідомлюючи відповідальність перед власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, від себе особисто і від імені економічно розсудливої громадськості ми змушені звернутися згідно зі ст. 40 Конституції України до вищих органів влади в країні з вимогою: сказати народові правду про допущені помилки і призупинити необачно обраний у 1992 році курс на приватизацію землі, скасувати приватну власність на землю як найстрашніше зло після кріпацтва. Немає сумніву, що земельний переворот в Україні здійснили (щоб вічно обкрадати наш народ і державу) безвідповідальні посадовці, ігноруючи усе краще, що було досягнуто світовою історією, теорією і практикою земельних відносин.

Виявлено, зокрема, нехтування «агрореформаторами» всесвітньо відомих положень «Декрету про землю» (1917 р.) і «Основного закону про соціалізацію землі» (1918 р.), за якими приватна власність на землю скасовується назавжди, і вона переводиться у народне надбання, чим забезпечується раціональна й соціально справедлива система землекористування, бо безпосередні землероби стають повноправними господарями на своїй землі, а дохід від неї, викликаний природними властивостями і рівнем розвитку місцевої інфраструктури (земельна рента), належить усім трудящим і використовується на загальнолюдські потреби. Оскільки саме ця система земельних відносин виявилася і, очевидно, навіки залишиться кращою з усіх, що пережило людство за свою історію, то керівництво незалежної України не мало морального права змінювати установлений в СРСР статус земельної власності. Законодавчо приватну власність на землю можна лише скасувати, щоб позбутися успадкованого зла, але неприпустимо за допомогою закону чи будь-яким іншим шляхом нав’язувати це зло нинішньому і тим паче майбутнім поколінням.

Зневага до 25 видатних вчених США із 14 університетів і 5 провідних спеціалістів департаменту сільського господарства США, що вчасно (листопад 1991 року) звернулися з відкритим листом до Президента СРСР М. Горбачова, в якому застерігали від необачних поворотів у землекористуванні. «Є побоювання, — писали вони, — що ви можете піти нашим шляхом (узаконити приватну власність на землю. — Автори), дозволивши приватному сектору привласнювати більшу частину земельної ренти... Важливо зберегти суспільну власність на землю, щоб земельна рента була джерелом державних доходів... Заради ефективності, справедливості всі землекористувачі мають щорічно платити земельну ренту місцевій владі в розмірі, що відповідає поточній рентній вартості землі, якою вони користуються». Немає сумнівів у чесності, професіоналізмі й бажанні добра нашому народу авторів цього листа (серед них три лауреати Нобелівської премії в галузі економіки), бо вони на власному досвіді переконалися і краще нас знали, що таке приватна власність взагалі й приватна власність на землю, зокрема. Тому й радили залишити земельну власність такою, якою вона була в СРСР.

«Реформатори» перекрутили суть діючої в СРСР системи землекористування — начебто держава була землевласником-монополістом, через що, мовляв, і виникла проблема «роздержавлення» і «приватизації» землі. А насправді та земля, яка Державним актом навічно закріплювалася за колгоспами, радгоспами, фабриками, заводами, шахтами і окремими громадянами (присадибні ділянки, дачі, городи, гаражі та ін.), була їх законною власністю, яку вони одержали від держави безплатно, але без права продажу і застави й при вилученні земельної ренти в бюджет. Що ж до держави, то вона володіла лише монополією на землю-капітал і доходом від неї — земельною рентою, яка поверталася селу на соціальний розвиток місцевих громад і на потреби збереження та підвищення родючості грунтів.

Під час підготовки законодавчих актів із приватизації землі навмисно вилучено питання про земельну ренту. Йдеться, насамперед, про статтю 13 Конституції, яка заперечує право приватної власності на землю, а тому за змістом відповідає «Основному закону про соціалізацію землі» (1918 р.) з тією лише різницею, що в ній відсутня теза про земельну ренту: «Лишки доходу від кращих ділянок направляються в розпорядження місцевих органів влади». Адже якби ця теза увійшла до статті 13, то не було б ні ст. 14, ні інших злочинних законів, які «узаконюють» приватну власність на землю.

Поняття «приватна власність» зводиться до визнання за кожною фізичною чи юридичною особою права на виключне володіння тим, що вона створила своєю працею або одержала в результаті чесних відносин без обману і примусу. Однак це не стосується землі, бо вона — унікальний продукт природи, до того ж обмежений за своєю наявністю, належить усім людям, які її населяють, і не тільки нинішньому, а й прийдешнім поколінням. Жодного справедливого способу «привласнення» землі не існує. Споконвіку це ганебне явище утверджується через насильство, обман, прийняття грабіжницьких законів, що має місце сьогодні й у країні.

Нав’язування громадськості реформаторами-невігласами надуманої і практично нездійсненної ідеї: «Землю — у власність тим, хто її обробляє», хоча приватизація землі, навпаки, віднімає (!) землю якраз у тих, хто її обробляє. Мало того, з економічної точки зору, земельна власність як така взагалі не має ніякого відношення до самого процесу виробництва, а приватна власність на землю лише на шкоду виробництву. Для прикладу, в сільськогосподарських підприємствах країни сьогодні працює трохи більш як шістсот тисяч осіб, тоді як власників земельних паїв, котрі «привласнили» майже половину території України, — понад 6 мільйонів! Хоча це тільки початок біди. А біда настане тоді, коли право власності на земельні паї (право на ренту) через спадщину, обмін тощо дістанеться іногородцям, а селянам доведеться вічно платити за це «данину» невідомо кому.

Під час укладання законодавчих актів про землю допущено правовий нігілізм. Якщо згідно зі ст. 13 Конституції України кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону, а власність не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству, то за ст. 14 держава гарантує право власності на землю громадянам, юридичним особам та державним суб’єктам, а отже, і право на «привласнення» доходу від землі — земельної ренти, що вочевидь не на користь, а на шкоду людям і суспільству. Цим самим порушується принцип соціальної справедливості — положень ст. 24 Конституції України, згідно з якими всі громадяни є рівними перед законом.

Законодавці навмисно приховують від громадськості правду про грабіжницьку суть приватної власності на землю. Суть грабежу — в привласненні земельної ренти, яка створюється не власною працею товаровиробника, а суспільною працею. Тому, привласнюючи ренту, приватний землевласник обкрадає, насамперед, державу в особі місцевої громади. Приватизація землі, таким чином, сама по собі породжує соціальну нерівність між людьми — зло, яке вже багато віків терплять народи країн, де панує приватна власність на землю. То навіщо це зло нав’язувати сьогодні нашому народу, майбутнім поколінням, якщо до 1992 р. Україна не мала жодних проблем, пов’язаних із використанням землі?

Цинічним є твердження деяких посадовців і політиків про те, що земля з села чи міста нікуди не дінеться, зате, якщо її продати, виручені кошти підуть на «благо» народу. А оскільки рента (ціна землі) має тенденцію до безпосереднього зростання, то, продавши землю, держава і місцеві громади назавжди втратять право не тільки на землю, але й на зростаючий дохід від неї.

Сподівання, що інвестор-капіталіст, викупивши земельні паї у селян, стане ефективним землевласником і вкладатиме кошти у виробництво, практично нульові. Він добре знає, що сільське господарство — ризикована галузь. Та й сам факт купівлі землі представляє для нього, по суті, фінансову інвестицію заради привласнення дармового доходу — земельної ренти та перепродажу землі або віддачі її в оренду.

Що стосується купівлі землі фермером для розширення виробництва і утвердження своєї самостійності, то така постановка питання взагалі недоречна. Придбання землі, з економічної точки зору, для товаровиробника й суспільства є непотрібною справою, явним марнотратством. Земля повинна надаватися у постійне користування господарям (індивідуальним і колективним) безплатно з вилученням земельної ренти в бюджет.

Саме такою була система землекористування в Україні під час проголошення її незалежності. За кожним із 12421 колгоспів і радгоспів на 1 січня 1992 р. було закріплено в середньому по 3100 га сільгоспугідь на правах постійного користування. В сільському господарстві України тоді працювало 4 мільйони 881 тисяча осіб, із них майже 2 мільйони — механізаторів широкого профілю. На одне господарство припадало: майже 40 тракторів, 10 зернових та 12 спеціальних комбайнів, 27 різних автомобілів, 1700 голів великої рогатої худоби, у тому числі 500 корів, 1130 свиней, 577 овець, 56 коней, 10 тисяч голів птиці та 80 бджілосімей, а також 7,2 млн. крб. основних виробничих фондів та 1,3 млн. крб. фондів соцкультпобуту.

Протягом 1986—1990 рр. у сільгосппідприємства було спрямовано 49,1 млрд. крб. капітальних вкладень. У 1991 р. колгоспи та радгоспи одержали 12,2 млрд. крб. прибутку, або по 1 млн. крб. на господарство. Збитковими лишилися 2 радгоспи і 50 колгоспів. Основна заробітна плата становила в середньому 232 крб., а з преміальними — 361 крб. (по народному господарству України — 244 крб.). Рентабельність по реалізації сільгосппродукції становила 42,6%. Ці показники були досягнуті на основі високої культури землеробства, досягнень науки та передового досвіду, кваліфікації кадрів всіх рівнів, організації виробництва і турботи про жителів села.

Переведення галузі тваринництва у 1980—1991 рр. на індустріальні, інноваційні технології виробництва сприяли тому, що прибуток перевищив 5 млрд. крб., а рентабельність виробництва тваринницької продукції зросла до 22,7%. В Україні були побудовані й працювали за новими технологіями 8100 спеціалізованих господарств, у тому числі, 1018 — на відгодівлі великої рогатої худоби, 718 — свиней, 330 — з виробництва молока, 761 — м’яса птиці, 349 — з виробництва вовни, та 472 господарства вирощували племінних тварин для молочних комплексів. У кожному районі функціонували племінні підприємства, які повністю забезпечували колгоспи та радгоспи племінною худобою.

Важливе значення мала організація у 1985—1991 рр. в сільських населених пунктах 3500 підсобних цехів, відділів і філій переробних заводів та фабрик, інших промислових підприємств, які ефективно використовували вільну робочу силу села. В 1988—1991 рр. майже в усіх областях було організовано ефективно працюючі нові формування, що йшли назустріч ринку. Це — 38 агрокомбінатів, 29 агрооб’єднань, 66 агрофірм, 45 науково-виробничих об’єднань. Нові формування мали свій банк і в 1990 році дали 1,5 млрд. крб. прибутку.

На початок 1992 р. АПК України належало 32% основних виробничих фондів від усіх фондів народного господарства, працюючих — 29%, вироблено валової продукції — 40%. Серед держав Європи з виробництва сільгосппродукції на душу населення — цукрових буряків, насіння соняшнику, картоплі, зерна, овочів, плодових і ягідних культур, молока, яєць, м’яса — Україна посідала перші—другі місця.

Таким АПК України був перед початком реформ. Характерно, що ці показники отримані в умовах, коли матеріально-технічне забезпечення господарств, соціально-побутові умови села, заробітна плата порівняно з США і низкою держав Європи були значно нижчими. Рада Міністрів УРСР 8 травня 1990 р. на своєму засіданні розглянула наслідки виконання завдань АПК в 1980—1990 рр. і прийняла Програму розвитку галузі на 1990—2005 рр. У ній передбачалось забезпечення значного зростання виробництва сільгосппродукції, зниження її собівартості на основі подальшого підвищення культури землеробства, впровадження новітніх технологій.

Зокрема, передбачалося виведення із польових сівозмін 10 млн. га ріллі, пошкодженої ерозією: на 2 млн. га посадити ліси, а 8 млн. га перевести в культурні пасовища. Щоправда, нове керівництво держави, після одержання незалежності, не стало виконувати цю програму, а всі 10 млн. га — розпаювало.

Після проголошення незалежності України розбудова АПК пішла в протилежному напрямі: від колективних форм організації праці до фермерських господарств на основі приватної власності на землю та майно. Ця політика активно проводилась Президентом Леонідом Кравчуком та Прем’єр-міністром Леонідом Кучмою. Без всякої програми, планів, розрахунків, перспективи й кінцевих результатів почалася «реформа», яка загалом спрямовувалася на дискредитацію колгоспів і радгоспів. Це швидко обернулося бідою для сільського господарства й населення України.

Порівняно з 1990 р. виробництво валової продукції землеробства у 1992—1994 рр. зменшилося на 48%, а в галузі тваринництва — на 50%. Поголів’я великої рогатої худоби скоротилося на 7,3 млн. голів, у тому числі корів — на 1,5 млн., свиней — 6,9 млн., овець — 4,7 млн., птиці — 79 млн., коней — 517 тис. і бджолосімей — 435 тис.

Зарплата працівників у сільгосппідприємствах зменшилася в дев’ять разів, продуктивність праці — вдвічі. В селах лишився без роботи мільйон осіб. Такого спаду не спостерігалося навіть під час війни (за даними Держкомстату, на 1.01.1945 р. після визволення України від німецьких загарбників в селах залишилось великої рогатої худоби — 2,7 млн. голів, у тому числі — 1,6 млн. корів, 6297 тис. свиней, 3,9 млн. овець).

Це було справжнє знищення сільськогосподарського виробництва за перші три роки реформ. Здавалося б, новий Президент Леонід Кучма та його команда мали занепокоїтися, намітити програму для припинення руйнування колгоспів і радгоспів, сільських населених пунктів. Проте цього не сталося. Команда Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми за підказками консультативно-дорадчої ради (створена в червні 1991 р. з іноземних радників) активно продовжувала знищення АПК.

Коли в 1999 р. валова продукція колгоспів і радгоспів зменшилася порівняно з 1990 р. на 73%, в тому числі у тваринництві — на 79%, в адміністрації Президента готувався новий указ — «Про прискорення реалізації земельної реформи на ринкових засадах». Активну участь у цій роботі брала група економістів-іноземців під керівництвом Луїса Фаоро з компанії «Ті-Ар-Джі» та «Кемонікс інтернешнл» (США), який 9 липня 1998 р. надсилає в адміністрацію Президента проект указу «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки». Цей указ під №1529 3 грудня 1999 року підписав Президент Леонід Кучма. Головне завдання, яке визначалося цим документом, — за два наступні роки реформувати всі колективні сільгосппідприємства на засадах приватної власності на землю та майно.

Дії указу №1529 виявилися найруйнівнішими за всю історію розвитку сільського господарства на українській землі. Жодні війни, окупації, перегини в колективізації, інші бездумні рішення, що мали місце в період розбудови АПК, не змогли так розорити сільськогосподарське виробництво, уклад життя на селі, яке завжди було колискою нашого народу.

Тільки в 2000 р. Президент Леонід Кучма і Прем’єр-міністр Віктор Ющенко зі своїми командами організували знищення основних виробничих фондів колгоспів і радгоспів на 36,5 млрд. грн., а в 2001 р. — ще на 16 млрд. грн. Понад 52 млрд. грн., або 60% від фондів, які були в колгоспах і радгоспах на 1 січня 1999 року, були знищені. Не стало ще 2 млн. 42 тис. голів великої рогатої худоби, 800 тис. корів, 2200 тис. свиней, 165 тис. овець, 12 млн. голів птиці і 70 тис. бджолосімей.

У результаті «безальтернативної реформи», як її називали всі ці роки, в Україні лишився повністю розвалений АПК. На 1 січня 2008 р. порівняно з 1990 р. виробництво валової продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств знизилося на 39%, а в сільгосппідприємствах — на 65%, продукції тваринництва, відповідно, — на 52% і 71%, продуктивність праці — більш як удвічі. Лишилося без роботи 4,2 млн. селян. Середня заробітна плата за останні 8 років реформи становила 348 грн. в місяць. Це найнижчий показник серед усіх галузей народного господарства.

Так звана «земельна реформа» під керівництвом Леоніда Кучми, Леоніда Кравчука і Віктора Ющенка призвела до знищення 19 млн. 456,5 тис. голів великої рогатої худоби (стільки, як у 11 державах Європи), 11 млн. 201,7 тис. голів свиней; 6 млн. 864,3 тис. овець. На 1.01.2008 р. у сільгосппідприємствах лишилося менш як два мільйони голів великої рогатої худоби.

За період аграрної реформи зменшилося тракторів на 310 тис. штук (62%), зернових комбайнів — 64,2 тис. шт. (61%), кукурудзяних комбайнів — 11,7 тис. (78%), картопляних комбайнів — 8,1 тис. шт., (84%), бурякозбиральних комбайнів — 13,2 тис. шт. (66%).

У колишніх колгоспах і радгоспах майже повністю зруйновані стани тракторних бригад, пункти технічних доглядів, ремонтні майстерні, гаражі, склади пального, ангари для сільгосптехніки. Понад мільйон механізаторів високого класу лишилися без роботи і були змушені виїжджати із села.

У більшості районів і областей припинили існування міжгосподарські біолабораторії, станції з підготовки насіння зернових і кормових культур, цехи і міжгосподарські підприємства з виробництва комбікормів; організації міжколгоспбуд, міжколгоспдорігбуд, цехи з виробництва трав’яного борошна, будинки відпочинку та санаторії, дитячі літні табори та соціально-побутові комплекси в селах, які будувалися за кошти колгоспів і радгоспів.

Після президентського указу від 3.12.1999 р. перестали працювати державні підприємства, які обслуговували колгоспи і радгоспи — Укрсільгоспхімія, Укрсільгосптехніка; підприємства, що обслуговували зрошувальні та осушувальні системи, проводили хімічну меліорацію земель. М’ясокомбінати, молокозаводи, овочеві бази, підприємства хлібопродуктів та з випуску сільгоспмашин — всі ці міжколгоспні і державні об’єднання, що працювали на зростання виробництва сільськогосподарської продукції, підвищення її якості, зниження затрат, збереження, переробку і реалізацію готової продукції, в цілому продовольчу безпеку України, ліквідовані.

Замість того, щоб проаналізувати допущені недоліки у роботі АПК, накреслити шляхи виконання програми, прийнятої Радою Міністрів УРСР 8 травня 1990 р., й успішно розвивати головну галузь держави, було прийнято інше рішення — провести «земельну реформу», розпаювати землю і майно. Мовляв, «ефективні хазяїни» краще використають український чорнозем. ЗМІ, деякі вчені і народні депутати закликали суспільство спрямувати свої сили на виконання цієї програми.

Якщо ж провести аналіз використання земель фермерськими господарствами України, які мають 4 млн. га ріллі, з сільгосппідприємствами областей, які також мають 4 млн. га ріллі (Полтавська, Харківська, Черкаська, Кіровоградська і Рівненська області), то краще використовують землю сільгосппідприємства. Фермерські господарства виробляють сільгосппродукції у 2—3—5 разів менше, а валової продукції — в 3 рази, ніж сільгосппідприємства.

А якщо порівняти ефективність роботи фермерських господарств Дніпропетровської області (на 1.01.2007 р. їх було 3405), в яких — 443 тис. га ріллі, з фермерськими господарствами Швейцарії, у яких також — 400 тис. га ріллі, то маємо такі показники: наявність поголів’я ВРХ у фермерів Дніпропетровщини — 2,9 тис. голів, а у Швейцарських — 1,6 млн. голів; відповідно свиней — 18,6 тис. гол. і 1,7 млн. гол.; овець — 2,8 тис. гол. і 500 тис. гол. Вироблено м’яса українськими фермерами — 1,1 тис. тонн, швейцарськими — 400 тис. тонн, молока, відповідно, — 3,3 тис. і 3,2 млн. тонн. У нас намолочено зерна 487 тис. тонн. У них відповідно 2,4 млн. тонн.

Понад 20 млн. га ріллі, що передана державою безплатно фермерським господарствам і домогосподарствам сільської місцевості, використовується незадовільно. Не краще і з використанням земельних паїв, які знаходяться в оренді в різних орендаторів, організаціях і іноземних інвесторах. На полях України уже працюють 3100 різних фірм, об’єднань, корпорацій та інших організацій, які згідно з указом президента Леоніда Кучми уклали угоди із землевласниками на різні строки користування землею. Сплативши мізерну орендну плату, вони хазяйнують, як хочуть, привласнюючи абсолютну величину земельної ренти. Офіси їх знаходяться в обласних центрах, у Києві і навіть за межами України.

Майже щороку в епоху незалежності України різні організації — ООН, ЄС, МВФ і доморощені горе-політики вимагають скасування мораторію на продаж й відкриття ринку землі сільськогосподарського призначення. Прагнення Європи і США зрозумілі. На нашій, кращій у світі землі можуть розміститися 11 держав: Австрія, Білорусія, Болгарія, Великобританія, Греція, Данія, Нідерланди, Угорщина, Фінляндія, Швеція і Швейцарія, або три Німеччини чи дві Польщі.

За 17 років розвалу села і спустошення АПК у нас лишилася тільки земля — головний і безцінний ресурс. І якщо влада перетворить землю на товар, як трублять ЗМІ і безвідповідальні депутати, стане фактом кінець держави Україна. Продаж землі — це злочин перед сьогоднішнім і майбутніми поколіннями.

Окремі чиновні мужі, народні депутати, політологи, письменники посилаються на те, що уже близько 5 млн. га землі фактично продані, отже, час невідкладно відмінити мораторій.

Ми пам’ятаємо, як у жовтні 2004 р. на Майдані і по всій Україні розповсюджувалась листівка виборчого штабу Віктора Ющенка, в якій було його звернення до селян: «Врятуємо українське село! Незважаючи на повне зубожіння селян, на руїну українського села, нинішня влада (Л. Кучми) запроваджує з 1 січня 2005 року купівлю-продаж сільськогосподарських земель. Українське село знову хочуть пограбувати. А земля — це останнє, що залишилося у селян!»...

Листівка закінчувалась словами: «Любі друзі, село — це серце України. Врятувати село — значить, врятувати Україну. Я виграю вибори й у перші ж дні на посаді Президента підпишу закон про продовження мораторію на купівлю-продаж землі. Разом з вами ми не допустимо олігархічний кримінал до скуповування селянських земель за безцінь! Не дозволимо знову ошукати селян!».

Віктор Ющенко дійсно підписав Закон №490-V від 19.12.2006 р. «Про заборону продажі земель сільськогосподарського призначення до прийняття відповідних законодавчих актів».

У Біблії Господь говорив Мойсею на горі Синай: «... Землю не должны продавать навсегда, ибо Моя земля — вы пришельцы и поселенцы у Меня». На цю святу книгу президенти клали руку, коли складали присягу на вірність народу. Проте через 22 місяці після прийняття Закону від 19.12.2006 р. Президент Віктор Ющенко відміняє його і Указом №965/2008 від 20 жовтня 2008 р. п. 1) доручає Кабінету Міністрів «вжити заходів щодо невідкладного скасування мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення».

Саме такою була вимога МВФ для отримання українського кредиту. Справа, однак, не в мораторії взагалі, а в «узаконенні» приватної власності на землю, яка віднімає право на земельну ренту від держави і народу (місцевих громад) заради накопичення приватного капіталу. Тому незалежно від того, чи мораторій відмінять негайно, чи продовжать його до безкінечності, ситуація не зміниться, бо український народ юридично уже втратив приватизовану землю як власність і твердо крокує до того, що вже було, і про що 200 років тому писав Микола Карамзін: «Рабами були виключно кріпосні холопи... Набагато нещаснішим був стан землеробів вільних, які, наймаючи землю у маєтках чи у вотчинах у дворян, зобов’язувалися трудитися для них вище сил людських, не могли і двох днів на тиждень працювати на себе».

Відміна мораторію на продаж земель в Україні лише прискорить процес концентрації землі у «вотчинах» багатих сімей та різних корпорацій, розділивши таким чином громадян на землевласників (абсолютна меншість) і безземельних. Це при тому, що, як стверджує Віктор Ющенко, «для української влади є святим право власності — чи то на землю, чи то на квартиру, чи то на будь-який об’єкт приватизації». Що ж тут святого? Адже через те, що земля обмежена за площею, що всі люди рівні в земельних правах, і що земельна рента є продуктом суспільної праці, право приватної власності на землю в принципі неприпустиме. У цьому плані українська влада на чолі з Президентом є такою само антинародною, як і влада тих країн, де приватна власність на землю давним-давно узаконена. «Приватизація державних земель, — стверджує екс-міністр юстиції США Ремсей Кларк, — майже завжди приносила вигоду багатим і лишала решту суспільства прибутків. Це звичайна велика крадіжка: відбирають у народу і віддають багатим».

Саме на відбирання землі від народу заради збагачення заможних і націлена так звана «земельна реформа» в Україні. В результаті дедалі більше народної землі ставатиме приватною власністю багатих, а безземельні селяни житимуть на чужій землі. Що ще гірше неволі, як і в минулому, коли, за свідченням історика, набагато нещаснішим від кріпаків був стан землеробів вільних — наймачів панської землі.

Отже, щоб відновити вікову справедливість і повернути землю у власність народу, Верховній Раді України нинішнього скликання необхідно насамперед виправити помилку п’ятої сесії Верховної Ради, яка під час прийняття Конституції України 28 червня 1996 року «забула» включити в статтю 13 тезу про земельну ренту: «Як надлишковий доход, викликаний природною властивістю землі, рівнем розвитку місцевої інфраструктури та іншими факторами, і як власність українського народу земельна рента спрямовується в місцеві бюджети від усіх землекористувачів і використовується на потреби громад з відрахуванням частини диференційованого рентного доходу до Державного бюджету на суспільні потреби». Тоді втратить сенс право приватної власності на землю, оскільки її неможливо буде продати, заставити, віддати в суборенду. І це воістину справедливо, бо, як писав знаменитий українець М. Туган-Барановський, «земля належить суспільству, а нетрудове володіння землею не має ніякого виправдання».

При цьому всі земельні ресурси закріплюються за місцевими органами самоврядування, що не є експропріацією землі від приватних, комунальних, державних чи інших суб’єктів господарювання. Навпаки, тут відновлюється правова істина, оскільки єдиним власником землі в країні є український народ в особі місцевих громад, а землекористувачі залишаються повноправними господарями своїх земельних ділянок без права на земельну ренту, яка є народним надбанням і має використовуватися лише на громадські і державні потреби.

З огляду на це, передання права власності на землю іншим суб’єктам (колективним, приватним, комунальним, державним тощо) є протинародним, антиконституційним. Якщо, наприклад, на землях територіальної громади розміщені фермерське господарство, радгосп, комунальне господарство, військова частина з полігоном, земельні ділянки, які забезпечують діяльність Верховної Ради України, залізнична станція тощо, то ці суб’єкти є лише користувачами землі, а не абсолютними її власниками, тому всі вони повинні сплачуватити земельну ренту місцевим органам самоврядування. В цьому суть соціалізації землі, яку відстоювали відомі політики і науковці М. Грушевський, В. Винниченко, М. Туган-Барановський. Про це ж і «Основний закон про соціалізацію землі» (1918 р.), і рішення Четвертого Універсалу УНР (1918 р.), і згаданий лист американських вчених до М. Горбачова. Земля, Батьківщина, Мати. Ці поняття стоять в одному ряду, як нерозривний ланцюг. Тому справжнім господарем землі має бути тільки народ. А після відміни мораторію почнеться нещадний і цинічний дерибан найціннішого національного багатства нашого народу — землі, у порівнянні з якою всі запаси золота — ніщо.