Віталій Шелестов, один із 17 українських моряків суховантажу «Фаїна», додому повертався разом із мамою Ніною Філатівною. Вона зустрічала сина в Борисполі в аеропорту. 70-річна жінка вперше в житті приїхала до Києва. Добратися до аеропорту допомогли родичі. У них мати з сином провели одну ніч. А вже в суботу ввечері,14 лютого, переступили поріг будинку в рідному місті Гайсині на Вінниччині.

Сомалійці згадували про Радянський Союз

Віталію не перестає допікати хворий зуб. Каже, вже півтора місяця болить. Бувало, що на стінку хотілося дертися від болю. Американці дали для полоскання антисептичний засіб. Він дотепер ним користується. На деякий час біль стихає, а потім... Військовий корабель США стояв між берегом і суховантажем «Фаїна». Коли пірати змінювали вартових, американці перевіряли їх, чи ті не везуть на борт наркотики. Тоді ж передавали на наше судно ліки. Найчастіше від застуди. «Нежить, кашель не обминули жодного, — каже Віталій. — І це за того, що нічна температура там 14—15 градусів тепла. Може, тому, що в каюті весь час відчували протяги. Я спав за шафою. Там менше свіжого повітря, але не так продувало. То в мене тільки один раз підвищилася температура, а хлопців «качало» по чотири-п’ять разів».

— Мати заварила настій шавлії. Каже, це краще, ніж те, що дали американці. «Прополощи, побачиш — перестане боліти. Та я вже дочекаюся, коли закінчаться вихідні, піду до лікаря, — Віталій прикриває рукою підпухлу щоку і запалює цигарку, посміхається, мовляв, це теж допомагає. Без цигарки не обходився навіть у полоні. Коли своє «куриво» закінчувалося, просив у наглядачів. «Не всі пірати придурки, — каже моряк. — Дехто з них розповідав про свою сім’ю. Один казав, що має семеро дітей, бідкався, що їх треба якось годувати. Ще один подарував на згадку сомалійську купюру. Інший, найстарший за віком, згадував про Радянський Союз. У 70-ті роки в Сомалі колишній СРСР мав свої інтереси, зокрема, військові радники навчали місцевих поводитися зі зброєю. Там дотепер про це пам’ятають. Схоже, не тільки пам’ятають, а й користуються набутими знаннями. Приклад із «Фаїною» тому підтвердження.

— Варту на судні пірати виставляли дуже грамотно, — продовжує співрозмовник. — І каюту для полонених вибрали вдало, в самому кутку, звідти вибратися ніяк не можна було. Хтось же їм підказував, як це все має бути...

Полонених моряків вартували 15—20 піратів. Під час захоплення судна їх було ще менше. На трьох шлюпках припливли приблизно 10—14 морських розбійників.

Такий вантаж і без охорони...

— У нас якби був хоча б один автомат, ми відбили б напад піратів, — каже Віталій Шелестов. — Вони ж у нас були як на долоні. Після першої черги повтікали б. Варто було дати хоч якусь зброю. Всі члени команди служили в армії, вміють поводитися з нею. А так — ні охорони, ні зброї. Як можна було без цього випустити в море такий вантаж, ми дотепер не перестаємо дивуватися.

Віталій Шелестов каже, що на «Фаїну» пірати натрапили випадково. Про це вони самі сказали. «Після того, як досягли домовленості про викуп, розбійники часто спілкувалися з нами, — розповідає моряк. — Останні місяць-півтора ми разом із піратами готували їжу на одній буржуйці. Пальне закінчилося. Кухня не працювала. То ми пристосували буржуйку. Спалювали машинне мастило. Воно заміняло паливо. За їхніми словами, перед тим, як узяти в полон «Фаїну», вони чотири дні ходили морем. Пального у шлюпці залишалося на один день. Вже мали повертатися на берег. Раптом випливає пасажирське судно. Вони спробували його зупинити. Однак зробити це не вдалося. Не змогли забратися на борт, бо він надто високий. До того ж у «пасажира» хороша швидкість, і корабель втік від піратів. І тут вони побачили димок «Фаїни»...

Сховати вдалося три телефони та один ноутбук

— 25 вересня 2008 року ми пройшли Аденську затоку. Як кажуть, перехрестилися, — згадує Віталій Шелестов. — Бо ж знали, що саме там найчастіше судна підстерігають пірати. А нас це оминуло. Це був мій четвертий рейс через Аден. Відстань до берега становила приблизно чотириста кілометрів. Десь о 15-й годині я вийшов на палубу і почув звук вихлопу. Подумав, знищують стару піротехніку. Таке бувало. Визирнув за борт — і побачив шлюпку з піратами. Вони стріляли з автоматів по борту корабля. Розбили ілюмінатор. Капітан дав команду «повний хід!». Але у суховантажу швидкість невелика. Шлюпка зайшла спереду і з неї вдарили по носу корабля з гранатомета. Ще дві такі само японські шлюпки оточили корабель з інших боків. Вони швидкохідні, мають довжину 8—10 метрів, неозброєним оком їх не побачиш, бо зливаються з хвилями... Після обстрілу пірати забралися на борт. Різного віку — від 14 до 50 років. Показали на карті точку, куди маємо спрямувати судно. Приблизно за 10 кілометрів від берега. Тільки через добу ми дісталися туди. Корабель ішов на одному двигуні. Другий пошкодили під час спроби втекти від піратів. Там ми стояли весь цей час на глибині вісімдесят метрів.

Після захоплення всю команду зібрали на палубі. Найперше наказали здати гроші. Попередили: хто цього не зробить — розстріляють одразу. Потім відібрали мобільні телефони і ноутбуки. З іще більшим азартом конфісковували теплі речі — куртки, светри, а також взуття. Після цього 17 людей загнали в невелику каюту. Її площа не більш як 12 метрів. Кинули декілька матраців. Перший місяць нас звідти взагалі не випускали. Санвузол був також там. Милися тільки морською солоною водою. Прісної води не вистачало навіть для пиття. «Пізніше ми вичерпували її з усіх ємкостей, що були на кораблі. На дні трохи залишалося, — каже співрозмовник. — Кип’ятили і пили. Жодного разу за всі дні полону нікому із нас не вдалося досхочу напитися води. Їсти давали один раз на добу — або рис, або макарони».

Ще троє членів команди — капітан, його помічник і старший механік — залишалися на містку разом із піратами. З одного боку, вони почувалися краще, бо мали більше свіжого повітря. З другого — перебували постійно в напруженні. Розбійники часто скандалили між собою. Особливо після чергової дози наркотиків. При цьому стояв такий крик, що вуха треба було затуляти. Та й зброя говорила. Якось на посту один із піратів задрімав і крізь сон натиснув на курок, кулі зрешетили стелю.

Віталію Шелестову і ще двом морякам удалося сховати мобільні телефони, а один член команди навіть урятував свій ноутбук. Мобілкою Віталій зробив декілька знімків у каюті, де утримували моряків. На одному з них зафіксовано епізод з новорічного свята. Видно пластикову ялинку. Посередині велика хлібина у формі короваю. «Ми пояснили піратам, що Новий рік у нас — це велике свято, — продовжує Віталій. — Попросили привезти борошно і ялинку. Вони змилувалися і привезли ще й шматок м’яса козла. Занесли в каюту на той час телевізор».

Кожен із трьох варіантів втечі містив ризик втрат

Приблизно чотириста книжок нараховує бібліотека на судні «Фаїна». «За читанням час спливав швидше, — каже Віталій. — Деякі книжки «проходили» через одні руки по два, а то й три рази. Пірати до них не виявили інтересу, тому ми попросили, щоб віддали нам». У Віталія було ще одне відповідальне доручення. Він вів календар. Щодня робив на стіні позначки. На тій із них, де мало бути перше січня 2009 року, намалював ялинку. У полоні минув його 39-й день народження.

Співрозмовник каже, що між собою члени команди обговорювали план можливої втечі. Було три варіанти. Але жоден із них не мав перспективи. Кожен містив у собі ризик втрати частини екіпажу. Тому після тривалого обговорення відхилили всі три варіанти. «Тікати за борт було нереально вже тому, що там ми бачили такі рибинки!.. — посміхається Віталій. — Одна з акул мала довжину приблизно 10—12 метрів. Наприкінці полону нам дозволили рибалити. У тому місці риби довжиною менше одного метра не плавають».

На третій день полону помер капітан судна. Йому минав 49-й рік. Капітан прихворів ще до того, як команда «Фаїни» опинилася в полоні. Пірати не дозволили переправити тіло на берег. Віталій із боцманом і старшим матросом перенесли труп у морозильну камеру. Однак коли закінчилося пальне і генератори перестали виробляти електрику, полонені знову звернулися до вартових із тим самим проханням. Знов почули відмову. «Ми вже обговорювали можливість поховання у морі, — каже Віталій, — але все-таки зійшлися на думці, щоб передати тіло капітана рідним. Хай яке вже воно буде...»

Двічі за час полону до корабля з берега пірати підвозили пальне. За чиї кошти купували його, співрозмовнику невідомо. Однак приблизно півтора останні місяці дизель-генератор не працював. Не було чим заправляти.

30—40 тисяч доларів отримали вартові полонених

Пірати не тільки поставили вимогу про те, як мають бути передані кошти за викуп корабля і членів екіпажу, вони також обумовили номінал купюр, з яких складається сума. І навіть рік їх випуску. «Перед тим, як мав прилетіти літак із грішми, такий невеликий спортивний літачок, нас усіх вивели на палубу, — каже Шелестов. — Щоб було видно, за кого платять. А по зарплату прибули десь 60—70 людей, не менше. Багатьох ми бачили вперше».

Вартові, яких полонені знали не тільки в обличчя, а й за іменами, виходили з купюрами в руках, сума яких, за приблизними підрахунками, становила не менш як 30—40 тисяч доларів. Так вважають полонені моряки. Дехто з піратів на радощах кричав їм на прощання, мовляв, ніхто не збирався вас убивати. Бо це вже був би прояв тероризму, а значить, тюрма. При цьому вони жестом показували, як навколо шиї зав’язується петля.

...Велику сковорідку смаженої картоплі поставила на стіл перед сином Ніна Філатівна. Потім подала апетитного оселедчика з цибулькою, порізаною кружальцями. Відкрила банку солених домашніх огірочків. Віталій на це усміхнувся. Проковтнув слинку. Смачнішої страви, приготовленої руками мами, він не знає...

Фото автора.