Софія Погоріла (на знімку) ніколи не була в Афганістані, але ця далека країна позначилася на її долі. Афган поділив її життя на «до» і «після». Настраждавшись по самі вінця, вона нині опікується тими, хто потребує допомоги.

Мов спалах яскравої зорі

У житті цієї високої красивої жінки було велике кохання. Ігор і Соня симпатизували одне одному ще навчаючись у Нараївській школі, що у Бережанському районі на Тернопільщині. Мушля, малюнок, шишечка, подаровані коханим у ті давні роки, для неї найдорожчі реліквії, береже їх досі. Потім вони виливали свої почуття у листах: він навчався у Сумському артилерійському училищі, вона здобувала фах історика у Львівському університеті. З усіх сил бігла після лекцій на квартиру, де жила, щоб заглянути у скриньку. І ось вони чоловік та дружина. Офіцерська доля закидає молоде подружжя то у Німеччину — мрію радянських військових, то в гори Киргизії, де суховії спалювали усе навколо, а воду доставляли у баках. Софія ніколи не ремствувала на незгоди гарнізонного життя, з чоловіком їй рай був всюди. З двомісячної донею на руках летіла з кількома пересадками до свого Ігоря. Родичі казали матері: «Що ж ти пускаєш її з немовлям за тисячі кілометрів?». Великий романтик в особистому Ігор Погорілий був вимогливим і турботливим командиром, для якого честь офіцера — понад усе. Міг прислати посильного із запискою, в якій просив нагодувати хлопця і обережно розпитати про проблеми, бо ходить чомусь зажурений. Або просив її спакувати нижню білизну, що її видавали офіцерам і яку він ніколи не носив, мовляв, рядові мерзнуть. А про те, щоб скористатися дармовою солдатською силою, й мови не могло бути.

Вони довго чекали дітей. Коли народилася Зорянка, він, безперечно, радів, але якось зізнався Софії: «Знаєш, коли я відчув себе батьком? Не тоді, коли ти мені сповістила про це, а коли Зоринка бігла назустріч з розпростертими рученятами і криком: «Татко йде!».

Лише раз Софія бачила сльози на очах коханого. Було це 23 лютого 1986 року. Саме цього дня минало десять років їхнього подружнього життя. Весь полк святкував День радянської армії, запрошували і їх, але вони вирішили залишитися вдома. Наступного дня майора Ігоря Погорілого відправляли в Афганістан. Ігор дає їй настанови, як виховувати дітей, а вона сердиться: «Ось приїдеш і будеш виховувати...» Миколка, якому минув рік, вовтузиться поруч з ними. І раптом дитина встала і вперше пішла. На очах Ігоря забриніли сльози: «Яке щастя, що я зміг побачити сина на ногах». Писав з Афганістану, як боляче дивитися на голодних тутешніх дітлахів і заповідав їй: «Ніколи нічого не шкодуй дітям».

Ігоря не стало через чотири місяці — 26 червня. Пішов у рейд на чолі колони, хоча машина командира мала бути в її хвості. Іншого від свого чоловіка вона й не чекала: він ніколи не ховався за спини інших, тим паче — солдатські. За мужність Ігоря Погорілого посмертно нагородили орденом Червоної Зірки. Напередодні вона собі вдома місця не знаходила, бродила по квартирі, виходила на вулицю. «Буквально сходила з розуму», — згадує тепер. Поклала дітей спати і сама прилягла. Крізь сон чула, що плакав Миколка, але не було сил розплющити очі. У квартирі загорівся трансформатор, все почало тліти. Сусід, який йшов на роботу пів на шосту, почув, що з їхньої квартири тягне горілим. Вибили двері, викликали «швидку». Зорянку забрали до лікарні, а вона з малим залишилася в обгорілій квартирі. Була ще в шоковому стані від пережитого, коли через дві години на порозі дому став командир і сказав: «Прийшов «чорний тюльпан». Куди везти?» Звісно, в Україну, якої їм так бракувало для повного щастя. Тепер на Батьківщину Софія поверталася з дітьми і з труною, де лежав її Ігор. У літаку хтось простягнув їй десятку: «Візьміть, вам треба буде». Тоді у свідомості боляче відгукнулося: вона вже не така, як усі, вона — вдова. І дала собі слово, що у майбутньому не дасть приводу жаліти ні себе, ні дітей.

Зустрілись дві самотності

Похоронивши чоловіка (його могила в Нараєві), Софія мусила жити далі, піднімати дітей. Якось вела їх із садочка: Зорянку за руку, Миколку на санчатах. Навпроти йшов чоловік і ніс на плечах дитину. Малий запитує: «Мамо, якби в мене був тато, він також носив би мене так?». А вночі їй наснився сон: Ігор просив поносити сина на плечах і за нього. А ще гуляли вони в парку. Коли Миколка, назбиравши кульбабок, прибіг до неї із словами: «Ми віднесемо їх до татка на могилу», вона зрозуміла, що чинить неправильно, якщо дитина знає лише таке призначення квітів. І почала їх вирощувати, ставити у домі букети. Пам’ятаючи заповіт Ігоря нічого не жаліти дітям, робила все, щоб вони не почувалися сиротами, але й не розбещувала. Вони виросли добрими, співчутливими, вже й свої сім’ї мають. У Зорянки двоє діток, і Миколка нещодавно одружився. Одним з його аргументів на користь нареченої був такий: «У Насті батько також афганець». Афганцем є і другий чоловік Софії — Степан. Вони зналися ще з Киргизії, дружили сім’ями. Особливої теплоти їхнім відносинам надавало те, що Степан і Валя також були з Тернопільщини. Вже у Тернополі Софія дізналася, що Валя померла від важкої хвороби. Їхня донька невдовзі вийшла заміж, а школяра Руслана бабуся привезла в Україну, однак до свого села, що у Заліщицькому районі, не довезла. У Тернополі прийшла до Софії та й каже: «Куди я його, російськомовного, повезу в село? Хай залишається в тебе, у місті хоч російські школи є, а Степан звільниться — забере хлопця». Так Руслан почав жити в її сім’ї. Софія, як могла, намагалася замінити хлопчикові маму. Не робила різниці між ним і своїми дітьми. Приїхавши до Тернополя, Степан спершу просив життєвих порад, а згодом запропонував: «Давай жити разом, допомагатимемо одне одному». Діти зустріли таку пропозицію на «ура». Так Руслан став ще одним її сином, нині він одружений, живе за кордоном. Софія гірко жартує щодо себе й Степана: «Зустрілись дві самотності». Але разом легше йти по життю. Тим паче, що вона добре знала Валю, а він — Ігоря, тож ревнувати до минулого не випадає. Це якоюсь мірою його продовження, але в іншій якості. Якщо перше подружжя було для Софії коротким і яскравим, мов спалах зірки, то спокійні сталі стосунки, як нині, також мають право на існування. Коли із Степаном стався інфаркт, Софію огорнув страх знову втратити дорогу людину.

«Іншої людини на цій посаді не бачу»

Мало хто знає, що перша у колишньому Союзі Спілка ветеранів Афганістану 1988 року була створена саме у Тернополі і за активної участі Софії Погорілої. Тоді громадських організацій, крім партії, комсомолу, профспілок, практично не було, тому до ініціативи афганців поставилися з пересторогою, але зареєстрували. Маючи на руках двох малих дітей, почала шукати таких же вдів, як сама, щоб підтримати їх. Допомоги, і не лише матеріальної, а передусім моральної, потребували й ті, хто повертався із страшної війни. Пригадуєте сакраментальне чиновницьке: «Я вас на війну не посилав». А їм треба було жити далі. Вона обійшла усіх 46 скалічених війною хлопців, переконуючи, що не треба залишатися наодинці із своїми бідами, що разом легше долати труднощі. Тоді до Тернополя за досвідом приїжджали москвичі, кияни, тут одними з перших встановили пам’ятник воїнам-афганцям. Софію Володимирівну обрали заступником голови республіканського комітету сімей загиблих в Афганістані. Хоча б де вона працювала, усюди намагалася допомогти колишнім воїнам-афганцям у працевлаштуванні, лікуванні, розв’язанні житлових та інших проблем. Відправляла дітей афганців на відпочинок до «Артека».

Їй, дружині військового, часто доводилось змінювати роботу, однак не нарікала, адже кожне заняття збагачувало. Була перекладачем, бухгалтером, завідувала бібліотекою, очолювала жіночу раду гарнізону. Повернувшись до Тернополя, викладала історію та суспільні науки, була проректором одного з інститутів, працювала в облвійськкоматі, обласному управлінні у справах сім’ї та молоді. Тож пропозиція очолити головне управління праці та соціального захисту була логічною. Тодішній голова облдержадміністрації, а нині народний депутат Іван Стойко так і сказав: «Іншої людини на цій посаді я не бачу».

Що й казати, теперішнє господарство Софії Погорілої велике і складне. В органах праці та соціального захисту населення області працює понад 3,7 тисячі працівників. А ще це 19 територіальних центрів соціального обслуговування пенсіонерів, самотніх непрацездатних громадян, два відділення соціально-побутової реабілітації, одне — медико-соціальної, 15 стаціонарних геріатричних відділень, два дитячі будинки-інтернати, чотири психоневрологічні та один геріатричний будинки-інтернати, чотири благодійні їдальні. Усьому треба дати лад, усюди заглянути. Бувало, новий начальник, поки ще не всі знали її в обличчя, інкогніто приходила на прийом і була вражена, з якою інколи байдужістю ставляться працівники підрозділів до літніх людей, інвалідів. Її навіть жандармом називали, але перелому в ставленні до відвідувачів домоглася. Ще один важливий шмат роботи — створення нових робочих місць, погашення заборгованості з виплати зарплат, умови праці. А розподіл соціальної допомоги та субсидій, турбота про інвалідів... Щоб когось не обминути, не образити, ввели автоматизований обмін інформацією за нарахуванням населенню пільг, контроль за використанням бюджетних коштів. За досвідом з цього питання до Тернополя приїжджали з усієї України.

А мені пригадується, як днювала й ночувала на роботі Софія Володимирівна у липні минулого року, коли чотири райони області накрила жахлива повінь. Переселяли самотніх із затоплених будинків, розподіляли матеріальну допомогу, відправляли дітей на оздоровлення. Все робилося чітко, злагоджено. Чи не у свого Ігоря набралася командирського хисту, відповідальності за людей? Правду кажуть, що людина проявляється у критичні моменти. Їх у житті Софії Володимирівни Погорілої було достатньо. І коли нині звідусіль тільки й чути слово «криза», вона вважає, що не варто нагнітати ситуацію. Життя триває... А страх перед завтрашнім днем відбирає можливість щасливо жити сьогодні.

Тернопільська область.

Фото автора.