Пісня, народжена в морі

Чигирин завжди символізував козацьку славу. Та мало хто знає, що колишня гетьманська столиця увійшла в історію ще й як місто мореходів. У кінці ХІХ століття у Чигирині мешкало понад дві тисячі колишніх моряків. Недарма знамениту пісню «Раскинулось море широко» створив чигиринець Федір Предтеча.

«Оце таким був батько...»

У 1885 році київська газета «Заря» писала: «Морський судноплавний промисел став основним заняттям чигиринців ще у сиву давнину. Ранньої весни тутешні моряки їдуть у Миколаїв, Одесу, Бердянськ, Маріуполь, Таганрог, Азов та інші приморські міста, де наймаються на комерційні судна. Уже з 16—17 літ привчаються до мореплавання, а в 20—22 роки стають досвідченими мореходами. Чигиринські матроси — високорослий, красивий і міцний народ. Морські хвилі, бурі й пригоди розвинули у них своєрідну відвагу і молодецтво...».

Ця стаття зберігається в архіві жителя Черкас Віктора Предтечі, сина Федора Предтечі — чигиринського матроса, автора улюбленої пісні моряків. В архіві є також старі родинні фотографії й пожовклі аркуші з надрукованим на машинці віршем «Песня о кочегаре»:

«Раскинулось море широко

И волны бушуют вдали...

Товарищ, мы едем далеко,

Подальше от нашей земли...»

— Оце таким був мій батько, — каже Віктор Федорович. — Сильним, мужнім і чутливим. Грав на гармонії, мав чудовий голос, знав багато українських пісень. Не раз розповідав мені, як народилася його пісня «Раскинулось море широко». У нас вдома довго зберігався чорновик вірша. Був ще й лист Утьосова до батька з подякою за гарну пісню. Шкода, що й батьків чорновик, і лист Утьосова зникли. Це, певно, сталося, коли ми з Чигирина переїжджали жити до Черкас.

Віктор Федорович показує книжечку «Музей морського флоту СРСР» з уміщеним у ній матеріалом про автора пісні Федора Предтечу й дарчим написом директора музею. Дістає пожовклі машинописні сторінки з текстом вірша. Унизу припис (цитуємо за оригіналом): «Эта песня написана мной по просьбе команды парохода «Одесса» в 1906 году после похорон кочегара В. Гончаренко. Как-то в 1903 году я с товарищами подплыл на своей шлюпке к рыбакам. Они забрасывали сети и пели песню:

Раскинулось море далеко,

Видно туманы вдали,

Раскинем мы сети глубоко,

До самой морской земли.

Сядем в шаландной рубке,

Поговорим о том, о сем,

Закурим любимые трубки,

Шаланду пошевелим веслом.

Музыка мне понравилась. И когда в 1906 году написал «Песню о кочегаре», то применил эту музыку. Через много лет ее признали народной. Федор Предтеча».

На пароплаві «Одеса»

Віктор Федорович пригадує, як батько розповідав історію створення пісні. Було це навесні 1906 року в Червоному морі. Вантажно-пасажирський пароплав «Одеса» йшов на Бомбей. Умови плавання важкі — нестерпна спека, тісні каюти. Навіть пасажири скаржилися. Що казати про матросів та кочегарів — мешканців задушливого металевого черева! Федір Предтеча служив матросом. З ним у рейс пішов і кочегар Василь Гончаренко — земляк і найкращий друг. Пораючись на палубі, Федір помітив, як Василь, блідий і знесилений, вдруге намагався вийти з кочегарки. Але щоразу механік заганяв його назад. Утретє Гончаренко ледве вибрався на палубу і впав мертвий. Кочегара поховали за матроським звичаєм: тіло зашили в парусину, до ніг прив’язали колосник — і спустили на воду. Все це щемно обізвалося у серці Федора. Адже його, як і Василя, чекали вдома мати і батько, два брати і дві сестри. Слова самі складалися у віршовані рядки і незабаром, взявши до рук гармошку, 21-річний матрос заспівав пісню про побратима:

«Напрасно старушка ждет сына домой,

Ей скажут — она зарыдает.

А волны бегут от винта за кормой,

И след их вдали пропадает...».

Після революції про пісню забули. Честь її відродження належить Леоніду Утьосову. Він розповідав: «Ця пісня запала у пам’ять, коли мені було років десять. Почув її від чоловіка, що жив в одному домі з нашою сім’єю. Він часто наспівував цю пісню. Була вона довга, з безліччю куплетів. Та це не завадило мені запам’ятати її».

Аж у 1936 році Утьосов згадав пісню свого дитинства й заспівав її у виставі «Два кораблі». «Запропонували записати її на платівку. Довгограючих тоді не було. Довелося скорочувати і співати трохи швидше, ніж під час спектаклю. Там вона й звучала ліричніше, й трагізму в ній було більше. А під час запису ці елементи її краси щезли».

Утьосов розповідав, як популярною піснею намагалися скористатися гітлерівці. «Вони виставляли на передовій величезні репродуктори й заводили платівку з піснею в моєму виконанні. Але брали з неї лише слова «Напрасно старушка ждет сына домой», повторюючи їх безліч разів підряд. І кричали: «Рус! Слюшай: напрасно старушка ждет сына домой!» Це викликало зворотний ефект: звіріли наші солдати!»

Федір Сидорович Предтеча народився в Чигирині 1885 року. Високий, широкоплечий, красивий, він шістнадцятилітнім потрапив на військову службу до Пітера, на бриг «Св. Николай», в охорону царя Миколи ІІ. З 1914-го по 1916 рік брав участь у Першій світовій війні.

Відслужив, перевівся у торговий флот. Коли за віком його списали на берег, до Другої світової війни й після неї жив у Черкасах і працював директором з відбудови санаторіїв у курортній Соснівці. Там познайомився з доброю і скромною дівчиною Марусею. Їй було 17, йому — 40. Тоді Федір вперше взяв шлюб, в якому народився єдиний син — Віктор.

З часом важка флотська робота далася взнаки, почало підводити серце. Лікарі порадили переїхати туди, де народився — в Чигирин. І сталося диво! Після цього у нього не було жодного серцевого нападу. Помер він 1975-го на 92-му році життя від банального грипу. До «золотого» весілля з Марією не дожив чотирьох місяців...

Про батька Віктор Федорович може розповідати годинами. Каже, це був ставний, могутній чоловік: «У нього був такий мізинець, як у мене великий палець, а лапища — як дві мої».

— Я любив батька, бо він був спокійним, строгим, але справедливим, шанував у всьому порядок, — продовжує син. — Я народився, коли він був уже у зрілому віці. Батько навчав мене всяким ремеслам. Бувало, столярує, а я й собі пробую. У батька був добротний саморобний інструмент, і він трохи сварив мене, коли я брав його без дозволу.

Віктор Предтеча закінчив авіатехнічне училище. Двадцять п’ять років служив начальником рятувально-аварійної служби на військових аеродромах. Є у нього донька Людмила і син Євген — також військовослужбовець.

— Буваючи у Чигирині, — завершує розповідь Віктор Федорович, — я провідую батькову могилу. На жаль, мало хто з чигиринців знає де вона. А добре було б увічнити пам’ять Федора Предтечі, Почесного громадянина міста, і всіх чигиринських моряків пам’ятним знаком чи меморіальною дошкою. Щоб наступні покоління знали: Чигирин був славним містом мореходів. Недарма один із сторожових катерів ВМС України носить назву «Чигирин»...