На сцені Житомирського палацу культури з гітарою Олександр Гладишев, учасник бойових дій, майор запасу. Він виконує пісню про Афганістан. Про що нагадує вона двом іншим воїнам-інтернаціоналістам, які теж на цьому знімку, — Павлу Сироткіну та Валерію Стрельченку? Мабуть, про те, що історія — це та книга, яку постійно переписують. Але ті сторінки, які вони самі вписали, нікому не переписати...

«Залишився тільки попіл»

Для Павла Сироткіна Афганістан почався 26 грудня 1979 року, коли підняли по бойовій тривозі. Сапери навели переправу через Амудар’ю, і підрозділи стали займати всі точки, які були позначені на карті Афганістану. 56-та окрема десантно-штурмова бригада, яка дислокувалася в Узбекистані, була готова до виконання бойових завдань.

— Перед цим ми тривалий час опрацьовували всі подробиці операції: швидко осідлати дорогу, яка вела з СРСР до Кабула, і забезпечити проходження військових частин, — згадує Павло Олександрович. — Це був єдиний шлях на південь, до столиці Афганістану, тож і мали охороняти його, починаючи з берегів Амудар’ї і закінчуючи перевалом, що з’єднував дві частини країни. Спокій тривав недовго, уже в січні нашу першу роту, розташовану біля перевалу, атакував великий загін бойовиків. Вони оточили нас з усіх боків, уже доходило до рукопашної. Загинули десятеро наших хлопців. Міст через річку вдалося утримати до підходу основних сил. Командиру роти старшому лейтенанту Сергію Козлову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу — це була перша Золота Зірка Героя за Афганістан.

За два з половиною роки четвертий десантно-штурмовий батальйон брав участь у багатьох операціях. Деякі з них урізалися в пам’ять особливо.

— Біля Джелалабада ми тільки-но почали виконання бойового завдання, як були поранені троє бійців, — розповідає Павло Сироткін. — Я викликав «вертушку». Щоб забрати поранених, вертоліт приземлився, а потім устиг піднятися лише на два метри, як з арика пролунала кулеметна черга — пройшлася по лобовому склу. Вертоліт упав на лопаті, але, на щастя, не загорівся, не вибухнув. Тіло командира екіпажу було посічене крупнокаліберними кулями. Коли наш дозор захопив кулеметника, виявилося, що це хлопець 12 років. В Афганістані діти вже з десяти років носять зброю.

Найстрашніший спогад — коли в ущелині від фугасу загорівся БТР. Він палав як бенгальський вогонь. Від десяти наших бійців залишився тільки попіл. Його розклали в десять цинкових трун і відправили на батьківщину.

— Під час однієї з операцій загинув мій друг Петро Гончарук, — продовжує розповідь ветеран афганської війни. — А було таке негласне правило: труну з тілом до рідних загиблого супроводжує хтось із його друзів. Та поїздка в Миколаївську область психологічно була дуже важка.

«Ми потрапили в середньовіччя»

— Коли ми ввійшли в Афганістан, — згадує Валерій Стрельченко, — за мусульманським календарем був 1358 рік. Здавалося, що ми й справді повернулися в середньовіччя. Землю там обробляли дерев’яною сохою. Житло було із соломи та глини, розміром приблизно чотири на п’ять метрів, де разом жили і люди, і вівці, і кози. Посеред приміщення розводили багаття, дим виходив через вікно. Все закіптюжене. Щоб уночі не покусали скорпіони чи змії, шлях їм перегороджували посудинами з водою. Навіть дверей з дерева майже не було — замість них жердини, оббиті бляшанками з-під маслин чи молока.

Коли у свої 15 років Валерій потай від батьків вступив до Суворовського училища, він і гадки не мав, що разом із професією військового обирає війну в Афганістані. Вчився разом з Анатолієм Гриценком, майбутнім міністром оборони України, але на рік пізніше. Потім — танково-артилерійське училище в Свердловську, служба в Алма-Аті. Тут довелося вітати Саддама Хусейна. Були грандіозні навчання, в яких брало участь більше 1200 одиниць військової техніки. Досі викликає усмішку те, як представляли тоді воїнів: хто відмінно говорив російською, вважався москвичем, хто з акцентом — жителем Московської області. А самі учасники навчань повинні були мати вигляд «залізних воїнів». Техніка в дії Хусейну сподобалася, й Ірак закупив її, щоб згодом розпочати війну з Іраном.

У напрямку Кабула підрозділ Стрельченка прямував по тому самому шляху — через той перевал, що його охороняв Павло Сироткін зі своїми десантниками. Серед численних епізодів війни особливо врізалися в пам’ять два. Перший: загибель у квітні 1980 року Олександра Стовби, удостоєного за свій подвиг звання Героя Радянського Союзу. Особливо вразила ця смерть тому, що пораненого хлопця покинули, злякавшись, свої ж, солдати з Азербайджану. Душмани потім пристрелили Олександра. Йому було лише 21 рік. У Києві залишилися мама й дівчина. Після загибелі Олександра Валерій довідався, що той писав вірші...

А другий епізод пов’язаний з тим, як недалеко від кордону з Пакистаном одразу після висадки з вертольотів підрозділ потрапив в оточення. Хтось з афганської армії продав бойовикам план операції. Радянські воїни опинилися тоді внизу, душмани обстрілювали їх зусібіч згори. 126 чоловік тоді загинули, поки змогло пробитися підкріплення. Тоді нарешті побачили, що бойовики зробили з пораненими: обличчя в усіх було розтрощене камінням так, що годі було впізнати. Двох наших офіцерів з роти, що побувала в оточенні, довелося списати з армії: їх психіка не витримала. З рядовими теж була проблема.

— Коли брали в полон когось із душманів зі зброєю в руках, досить було офіцеру відвернутися, як афганець лежав мертвий. А бійці говорили: сам упав. Важко було стримувати ненависть до противника, яка пекла душу після того, як побачили, що вони зробили з нашими друзями...

Фото автора.