Агатангел Кримський став професором у 29 років

Ім’я цього вченого відоме практично у всіх арабських і центральноазіатських країнах, дружбою з ним пишались Іван Франко і Леся Українка. Лев Толстой завдяки його книжкам відкрив для себе філософію Сходу. Сторіччя з дня народження видатного орієнталіста, історика, філолога і літературознавця за рішенням ЮНЕСКО відзначалось як подія світового значення. Його можна було б вважати поліглотом номер один на планеті. Та, на жаль, Агатангел Кримський сам не міг точно сказати, скільки мов знає: всі слов’янські, більшість європейських, японську, грузинську, вірменську, різні діалекти арабської, китайської, іранської, тюркської та ряд «мертвих» мов (від давньогрецької і латинської до колись вживаних на території стародавніх Ассирії та Вавилону).

«А з роду я зовсім не вкраїнець»

Кримський народився у містечку Володимирі-Волинському, а шкільну освіту почав здобувати у Звенигородському міському училищі на Київщині. Чи не єдиною «ниточкою», що єднала його з маловідомим східним світом, було походження Агатангелового батька, рідні якого ще в XVІІ сторіччі переселились із Бахчисарая до Литви. Є припущення, що тоді потомки давнього татарського роду і змінили прізвище на більш зрозуміле для нового оточення — Кримські.

Згодом Агатангел Кримський писав: «родився я 1871 року 3 січня ст. ст. (16 січня за н. с. — Авт.). Швидко батьки мої переїхали в Київщину, та потім мені знов довелося прожити три роки на Волині, вже великим хлопчаком. Таким способом я однаково зріднився як з мовою Київщини, так і з мовою Волині. А з роду я зовсім не вкраїнець. Батько мій — білорус зроду, росіянин по вихованню; мати — полька. Вчився я у школах російських, бо других тут і немає».

«Підозрілий елемент» із світовим іменем»

Під час навчання у Звенигородському міському училищі, як згадував Кримський, «я міг читати тільки крадькома, бо батько, шануючи мої очі, попросту одбирав у мене кожну книжку, яку я ладився читати». Та саме завдяки цьому непереможному потягу до знань звичайний хлопець з Волині вже у 29 років став професором арабської словесності й історії мусульманського Сходу в Лазаревському інституті.

Виступаючи у січні 1941 року на урочистих зборах в Києві, присвячених 70-річчю Агатангела Кримського, Максим Рильський наголошував, що в ювілярові «гармонічно злились учений і поет». Це рідкісне поєднання, бо наукова праця вимагає точності, яка неминуче йде на шкоду почуттям. На цей феномен звертав увагу й Іван Франко, так відгукнувшись про творчість молодого письменника і професора: «Незвичайна поява серед українців, незвичайна своєю енергією, пристрасною любов’ю до України і різносторонністю знання й таланту, се Агатангел Кримський... Оповідання, чи то пак ескізи Кримського, навіяні гарячою, подекуди аж наче хворобливою любов’ю до України, се, власне, виливи чуття і поглядів самого автора, той ліричний елемент, що виявляє нам його чисту, як сльоза, незвичайно чутливу і гарну душу».

Вже у студентські роки Кримський потрапив під нагляд царської охранки. Через заборону на друкування українських книг і журналів в Російській імперії перші твори молодого поета і прозаїка побачили світ за кордоном — у тодішній Австро-Угорщині. За активне листування з «іноземцями» — Франком і Драгомановим — він і потрапив до списку «підозрілих елементів».

Попри це літературна діяльність була для орієнталіста із світовим іменем — заняттям для душі. Важливішими вважалися фундаментальні праці з ісламознавства, історії країн Сходу, дослідження давньої і сучасної літератури арабського світу. Щоб належно оцінити науковий вклад вченого, досить навести перелік лише основних його праць: «Історія мусульманства», «Історія арабів і арабської літератури, світської і духовної», «Історія Персії та її письменства», «Перський театр», «Історія Туреччини та її письменства».

Практично всі статті, присвячені мусульманському світу, в знаменитій енциклопедії Брокгауза-Ефрона належать перу Кримського. Лише у «Трудах по востоковедению, издаваемых Лазаревским институтом восточных языков» вийшло друком 26 його монографій. Сучасники вважали, що «для науки він зробив більше, ніж всі попередні і сучасні йому арабісти» («Известия Академии наук СССР», 1937 г.). Більше того, донині жодна серйозна наукова робота в світі, присвячена історії мусульманського Сходу, не обходиться без посилань на праці Агатангела Кримського.

Розстріл

Після жовтневої революції Агатангел Кримський повернувся на рідну землю. Він став одним із активних засновників Академії наук України, указ про створення якої 27 листопада 1918 року підписав гетьман Павло Скоропадський. І саме Кримського було призначено першим неодмінним (або «непременным», як офіційно називалась тоді ця посада) секретарем Академії наук України. Свої обов’язки Кримський виконував впродовж десяти років.

Політики Агатангел Кримський уникав. Проте нова влада не могла не зважати на ученого зі світовим авторитетом. Тож у квітні 1920 року Кримського обрали до ради робітничих і червоноармійських депутатів Києва. Її членом він був упродовж кількох скликань. А 1925 року навіть потрапив до складу Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (українського аналога всесоюзного ВЦВКа).

Весною 1920 року, коли війська Пілсудського увійшли до Києва, щойно обраний депутатом Київради Агатангел Кримський лише дивом уникнув смерті: академік надав притулок у своїй квартирі більшовику Григоруку. Хтось доніс, і хоча під час обшуку втікача вже не було, Агатангела Кримського звинуватили у ще важчому злочині: виданні підпільної газети (польською мовою) «Глас комуніста».

Заарештованого академіка привели у двір Академії і поставили біля стіни, вишикувавши навпроти розстрільну команду. На команду «три» мав пролунати залп, який могла зупинити лише названа розстрілюваним адреса підпільної редакції. І хоча, як виявилось, це було лише імітацією розстрілу, перенесений стрес мало не коштував Агатангелу Кримському повної втрати зору.

Сержант проти академіка

...Коли Київ знову став червоним, Кримський продовжив активно займатися науковою роботою, став директором Інституту української наукової мови, завідувачем кафедри сходознавства Київського держуніверситету, очолив історико-філологічне відділення УАН. Вагомим внеском ученого в українське мовознавство стали укладені 1921 року під його керівництвом «Основні правила українського правопису» та написані ним наукові праці: «Древнекиевский говор», історична «Українська граматика», «Українська мова, звідки вона взялася і як вона розвивалася».

У січні 1941 р. урочисто відзначали одразу три знаменні дати: 70-річчя з дня народження Агатангела Кримського, 50-річчя його наукової та літературної творчості та 40-річчя професорської діяльності. Ювіляра відзначили званням «Заслуженого діяча науки» і орденом Трудового Червоного Прапора, в центральній пресі з’явились хвалебні статті Павла Тичини і Максима Рильського, інших діячів науки і культури.

Це було в січні... Наступного разу в Україні твори Кримського було видано 1965 року. У передмові зазначалося: «Трагічні події Великої Вітчизняної війни не минули, на жаль, і старого та хворого академіка. Він жив у цей час не в Києві, а в своїй рідній Звенигородці. Ми ще не маємо точних відомостей про останні дні цієї видатної людини. Його слабке здоров’я не витримало тяжких випробувань, і 1942 р. Кримський помер, залишивши виняткової цінності наукову спадщину і оригінальну художню творчість, яка потребує широкої популяризації».

Насправді ж академік і патріот Агатангел Кримський загинув не від рук фашистів. У липні 1941 р. хворого і немолодого вченого нібито для подальшої евакуації в тил привезли із Звенигородки до Києва. І... заарештували. У постанові на арешт, складеній старшим оперуповноваженим другого відділу третього управління НКВС УРСР сержантом Держбезпеки Секарєвим, стверджується, що Кримський «був ідеологом українських націоналістів і впродовж ряду років очолював антирадянське національне підпілля... За наявними даними, Кримський останнім часом активізував свою антирадянську націоналістичну діяльність, спрямовану на утворення самостійної буржуазної української держави, на відрив України від Радянського Союзу».

Гітлерівські війська рвуться вглиб країни, мільйони біженців із дітьми на руках тікають на схід, київським ополченцям, які мають зупинити німецькі танки, видають по одній гвинтівці на двох і десятку патронів, а дужі й добре озброєні охоронці везуть спецпотягом для подальшого слідства «небезпечних націоналістів» — 70-річного Агатангела Кримського, дочок класика української літератури Михайла Старицького — 73-річну Людмилу Михайлівну Старицьку-Черняхівську, 67-річну Оксану Михайлівну Стешенко та десятки інших безвинних в’язнів. Арештованих, яких не могли евакуювати, просто розстрілювали.

...Десь на безіменному полустанку в промерзлих казахстанських степах конвоїри викинуть із вагона задубілі тіла Людмили і Оксани Старицьких, а всесвітньо відомому вченому Агатангелу Кримському «пощастить» дістатися «до місця призначення».

26 січня 1942 р. буде складено акт, що цього дня сержант Держбезпеки Сєткін, начальник банної частини лікар Ібрагімова та черговий фельдшер Нефедов «оглянули труп ув’язненого Кустанайської загальної тюрми №7 НКВС Казахської РСР Кримського А. Ю., 72 роки, померлого 25 січня 1942 р. Ув’язнений поступив з етапу 30 жовтня 1941 р. із Харкова в дуже тяжкому стані виснаження... Хворий не міг ходити і вставати без сторонньої допомоги». 3 лютого 1942 р. справу проти Кримського А. Ю., який ні на одному допиті винним себе так і не визнав, було припинено — через смерть підслідного.

Лише через 15 років на прохання колективу Інституту мовознавства АН УРСР кримінальну справу академіка направили на повторне вивчення. 8 травня 1957 р. її нарешті закрили за відсутністю складу злочину.

На реабілітацію його книжок ми не дочекались донині. За свідченням сучасників, «творча спадщина Кримського в українській культурі за обсягом навіть надрукованих творів поступається лише перед спадщиною Івана Франка». Та все це багатство недоступне широкому загалу. Наприклад, у Житомирській обласній науковій бібліотеці творчий доробок вченого представлений... однією книжкою: «Вибраними творами» А. Кримського (1965 р., наклад 5 тисяч).