На рівненському міському сміттєзвалищі «прописалися» не лише викинуті рівнянами речі, а й люди. Вони живуть на його краю у зведених з підручних засобів — картонних коробок, клейонки, дощок — нічліжках. Сплять на викинутих нами ж матрацах.

Що і звідки привело цих людей на сміттєзвалище, як вони виживають у таких умовах? На ці запитання вдалося почути лише короткі відповіді, бо бомжі — люди неговіркі.

Одні «поселенці» приїхали на Рівненщину із Закарпаття. Там, за їхніми словами, життя не склалося. Тепер на рівненському сміттєзвалищі у них чотири «хатки». Дехто у них живе вже вісім років. Свої «помешкання» ці люди обігрівають дровами, по воду ходять до сусіднього села. Там домовилися з однією з господинь, що за це приноситимуть їй помиї та відходи для годівлі худоби.

Звісно, ніхто з «мешканців» сміттєзвалища ніде не працює. Щоб вижити, здають пляшки, макулатуру, які знаходять тут же. Чекають кожного приїзду сміттєвоза.

Складається враження, що ці люди змирилися з таким ось життям. У 32-річної Олени із села Порошково Закарпатської області 2002 року народилася донька. Пологи приймали її подруги у посадці біля села Шпанів Рівненського району... Шестирічна дівчинка на ім’я Люба і зараз мешкає з матір’ю, яка обіцяє на літо відвезти доньку до сестри на батьківщину, аби там пішла у перший клас... У більшості бомжів, як вони кажуть, немає ні рідних, ні власних домівок. Одна з бомжинь, яку називають Оранкою, народилася без прописки, без неї й помре...

— Відповідно до розпоряджень двох міністерств України — внутрішніх справ, праці та соціальної політики, постійно здійснюємо оперативно-профілактичні відпрацювання обласного центру на предмет виявлення осіб без певного місця проживання, — розповідає начальник приймальника-розподільника для осіб, затриманих за бродяжництво та жебрацтво, при УМВС України в Рівненській області Олег Братащук. — Цими днями ми перевірили місця ймовірної концентрації безпритульних — міське сміттєзвалище, авто- і залізничний вокзали, притони та інші «криміногенні точки».

— П’ятнадцять осіб без певного місця проживання доставили у приймальник-розподільник, — продовжує Олег Братащук. — Тут провели дезінфекцію їхнього одягу та їх самих, сфотографували та дактилоскопували.

— Навіщо? — поцікавились.

— Приймальник-розподільник було створено спеціально для того, щоб не дати цим людям загинути. Іноді вони не можуть задовольнити найнагальніших потреб — поїсти, виспатися, помитися та зігрітися. Часто потерпають від хвороб. Декого таке життя, яке для нормальної людини здається справжнім пеклом, штовхає на злочинну стежку... Тож у наші обов’язки входить і робота з профілактики злочинів серед безпритульних, а також встановлення осіб, причетних до вже скоєних, — почули у відповідь.

Загалом за санкцією прокурора утримувати громадян без ПМП у приймальнику-розподільнику можна до тридцяти діб. Умови тут нормальні: чиста постіль і приміщення, свіжа їжа. Потім безпритульних направляють до соціального притулку. Там їх можуть навіть «приписати», а якщо людина пенсійного віку чи інвалід, то й помістити у будинок-інтернат. Щоправда, прожити у соціальному притулку можна лише раз на рік і не довше тих же тридцяти діб.

Усі послуги і в приймальнику-розподільнику, і в соціальному притулку — безоплатні. Однак багато хто вважає, що працездатних безпритульних можна було б залучати до громадських робіт. Тим паче що дехто із тимчасових мешканців згаданих закладів казав, що не проти власною працею заробляти собі на шматок хліба. Наскільки таке бажання щире, судити важко, але ось відгук одного з тимчасових мешканців приймальника-розподільника Олега, якого затримали за бродяжництво:

— Раніше я жив у підвалах та на горищах, нормально не харчувався, не мав можливості помитися, побритися, постригтися. Спав на картонних ящиках з-під телевізорів та холодильників, постійно в холоді та бруді. Коли мене забирали до приймальника-розподільника, спочатку сприйняв це «в штики», але, потрапивши сюди, зрозумів, що тут мені буде краще. Мене помили, постригли, вивели паразитів. Тепер почуваюся чудово, висипаюся, тричі харчуюся гарячою нормальною їжею. Час від часу виходжу на вулицю подихати свіжим повітрям. За минулий рік багато моїх знайомих «бомжів» «загнулося» через нелюдські умови існування. А тут нам надають медичну допомогу, постійно приходить медсестра, цікавиться станом здоров’я. Мені навіть рентген зробили, аби перевірити, чи немає у мене пухлин чи туберкульозу. До цього я за пиятикою та своїм способом життя не мав такої можливості. Одне слово, умови тут нормальні.

Марина НОНКА, Олександра ЮРКОВА.

Рівне.

На знімку: будні мешканців сміттєзвалища.

Фото Михайла МЕЛЬНИКА.