«Вона — моя доля, а я — її надія...»

У дніпропетровському музеї «Літературне Придніпров’я» відкрилася персональна виставка Ганни Самарської, заслуженого майстра народної творчості. Одночасно презентовано й перший альбом художниці — «Земле моя, моя Україно». Він вийшов коштом мецената — гендиректора російсько-українського підприємства «РудМетТранс» Сергія Коваленка в місцевому видавництві «АРТ-ПРЕС». В альбомі окрім репродукцій понад сотні картин Ганни Самарської, опубліковані листи її великої вчительки Катерини Білокур.

Бодай та коза здохла...

Обидві вони родом з Богданівки на Київщині. Обидві — грудневі, але одна народилася на зламі двох століть, друга — через 41 рік. Обидві змалку хотіли малювати. Катерину батьки відхрещували від «дурної справи», а Ганну заохочували.

— З дитинства мої рідні побачили в мені таку тягу і зраділи, — розповідає Ганна Миколаївна. — Мама з ранку до ночі була в колгоспі на роботі, а зі мною залишалася її старша сестра. Вона кожний малюнок сто разів подивиться і сто разів похвалить. Знаєте, як це важливо для дитини?! Потім я почула про Катерину Білокур і пішла до неї по науку. Ми з першої зустрічі зрозуміли, що вона — моя доля, а я — її надія. Я тоді вчилася у п’ятому класі. Поки аж школу закінчила, приходила до неї. Малювала і горщики, і натюрморти, і прядку. А квіти найдужче любила.

Після десятирічки Галя Косяченко (так тоді звали Ганну Самарську) поїхала до Києва.

З листів Катерини Білокур:

«О, Галю, дитяточко, якби ти знала, як мені тяжко цю зимочку жити було... Поки були моя мама здоровіша, то, було, і піч витоплять і ще що зроблять, а коли що там важче, я зроблю. А то і над своєю роботою працюю.

А тепер поки піч витоплю, за хворою матір’ю походжу та поки козу, бодай вона їм здохла, попораю, от і день мій на тому лясне, а там, може, ще яку ганчірку випрати чи дрів нарубати. Та від такого життя, що нема мені часу над моєю роботою працювати, то ще й плачу разів сім на день. Ну, звісно, після того хворію, і так проходить життя».

«Галю, якщо ти не читала українського письменника Степана Васильченка, то я тобі дуже раджу дістань де і прочитай, хоч же в тебе і мало часу, та якось уже там буде, а щоб прочитала».

«Галю, дитятко дороге. Одержала від тебе лист і вербоньки журливі, і як ти гарно написала до їх слова, як гарно воно в тебе вийшло, що розділила річенькою і з’єднала містком. І вербоньки гарні і далечінь далека є, але це ж з уяви, а якби ти їх з натури виконала, ой як би то було чудово, та я сподіваюсь, що у майбутньому усе те буде»...

Сама Вчителька наприкінці п’ятдесятих була тяжко хвора. На її полотнах цвітуть «Жоржини» й «Півонії», рум’яніють «Богданівські яблука», а в житті радісних кольорів мало. І це тоді, коли її картини бачив Париж. Нібито Пабло Пікассо казав, що це геніально. Й ще: «Якби у нас була такого рівня художниця, ми змусили б весь світ говорити про неї».

«А відносно того, Галю, що коли я тебе проводила, а повернувшись плакала, то це дійсно так. Але ж, Галюнечко, дитяточко, і миле й дороге. Я, знаєш, чого заплакала? Що ти ще така чиста, мила, незлоблива, відверта, добра душа, і ти приїхала на мить додому, але прибігла і до мене, щоб і мені сказати те слово ласки і що хоч яке-небудь ділечко допомогти. Але нам довго не можна бути удвох, бо життя вимагає, що тобі треба їхати в те бурхливе, повне кипучого життя місто, а мені треба вертатись додому, до тих грубих невдячних людей. Скільки живу, стільки їм ніякого зла, а тільки добро роблю. І за те вони мені віддячують такою грубою невдячністю. І за що вони мене так зневажають, і за що доводять до божевілля, до того, щоб я сім раз на день плакала. От усе це підкотило до серця в той час, коли я з тобою розсталась. Повернулась додому, ну і заплакала»...

«Добрий день чи вечір тобі, Галю, дороге дитятко. Оце пишу тобі листа в суботу 26 листопада. І оце в цей день якраз я одержала від тебе те багатство, ту дорогу посилочку. Галю, дитяточко, не дивуйся, що я так пізно одержала і пізно тебе об цім повідомляю. Лили дощі, була велика грязь та бездоріжжя, листи й газети привозили по трасі, а листоношу повідомляли телефоном, щоб він за поштою виходив до траси. А посилки, кому були, то звольте у Черняхівку сходити. І кого я не питала, по такій лихій годині ніхто іти не хотів. Як я плакала та переживала, боячись, що вона піде назад у Київ...

Галю, дитяточко, голубонько мила, надіє моя дорога, спасибі, спасибі тобі за твою таку багату посилочку. Цілую твою голівоньку розумну, молоду, твої рученьки умілі. Нехай вони, твої рученьки, ще краще працюють —чужим на диво, а нам на радість. Усе, усе, Галю, одержала... На що не гляну, та все ж таке дороге, та все ж таке потрібне в моїм житті. А фарба... Дорога Галю, я спершу аж не повірила, невже це, думаю, правда, що я маю золотисто-жовту. Та ще аж два туби. Аби був час працювати. А за валянки, Галю, не турбуйся, що вони чималі, ото й добре, це ж не черевички на літо...

Як додому приїдеш та прийдеш і до мене, так гостинців не принось ніяких, хватить того, що ти прислала, на цілий рік... А як ітимеш до мене, то ти, Галю... купиш листівки, на яких зображено чи самі квіти, чи фрукти, чи і те, і друге. Якщо можна, то будь добра, дорога дитино, принеси, я їх побачу, ти знаєш, як я їх люблю».

«Все це змішать умілою рукою»

З Києва дев’ятнадцятирічна Ганна їде на Дніпропетровщину, до Петриківки, де був цех декоративного розпису, що згодом став фабрикою петриківського розпису «Дружба». Там вона тридцять літ відпрацює художницею.

З листів Катерини Білокур:

«...дитяточко дороге, миле, хороше, радосте моя, надія золота... Частих листів мені не пиши, а всі вільні години віддавай дорогій для нас праці.

А ти спробуй, Галю, голубко, ще так, щоб там був і краєвид, і орнамент, і квіти. Краєвид... Ну а потім махнуть якийсь чудовий орнамент з прекрасних квітів і фруктів, і все це змішать умілою рукою і упертим розумом справжнього художника.

От тоді-то, Галю, можна створити красу, красу неперевершену... Це праця велика, щира і наполеглива. Вона єдина...».

Петриківка стала для Ганни домівкою. Тут вона досягла висот майстерності, пізнала щастя сімейного і материнського. На її тарілках і шкатулках горять китиці калини — на чорному червоним — і співають золотаві райські птиці. Освоївши досконально петриківський квітковий орнамент, де панує квітка стилізована, уявна, неземна, художниця дедалі частіше («квіточка вранці — квіточка ввечері») повертається до «богданівського» малювання «портретів живих квітів». Ганна не забула уроків Катерини Білокур, яка вчила малювати натуру, йти до неї — на город, у поле, в сад, де вона живе, вмивається росою, пахне. Вчителька не малювала зрізаних квітів... Пам’ятала Ганна й заповіт своєї наставниці.

З листів Катерини Білокур:

«Нехай тебе Бог благословляє і я благословляю тебе, дорога моя дитино, на той путь. Галю, дитинко дорога, ти як хоч, але це моя щоденна і повсякденна мрія, щоб ти, дитятко, була моя ПОСЛІДОВНИЦЯ.

Ти пишеш, що художників дуже вже багато, а коли ти будеш моя послідовниця, ти будеш одна.

Я йшла до цієї святої мети навмання, а тобі освітлює моя ТВОРЧІСТЬ.

Ніколи про неї не забувай, і ти ніколи не зіб’єшся з свого шляху. Кожну хвилину, годину, коли вона в тебе буває від праці, вивчай натуру, може, коли і в важких, але в усіх її формах, фарбі і всіх тінях і відтінках, тонах і напівтонах.

А на це, я думаю, що в тебе хватить і є розум, упертість, працьовитість, терпіння і енергія.

Вклоняюсь твоїй голівоньці, що вона така розумна, що вона зрозуміла всю суть цього великого діла...

Бажаю тобі, Галю, сили, здоров’я і успіхів у наміченій меті.

З пошаною до тебе Білокур К. В.

Галю, листа цього не закидай, а час від часу ти в його зазирай.

Лютий 1961 року».

Фото із альбому «Земле моя, моя Україно»,