На Рахівщині широко відзначено 90-ліття Гуцульської республіки. Організатори: Рахівська райрада, райдержадміністрація, Ясінська селищна рада. Головні ювілейні святкування пройшли у столиці Гуцульської республіки — селищі Ясіня.

Ще в 20—30-х роках ХХ століття Гуцульською республікою цікавилися видатні політики, як от президент Чехословаччини Томаш Масарик. Про неї, окрім мемуарів, були романи Уласа Самчука, Зіновія Кудея, оповідання Василя Гренджі-Донського.

Та радянський режим витравив цю республіку з пам’яті народу. Ще й нині широкому загалові невідомо, що поруч із УНР та ЗУНР у 1918—1919 роках існувала Гуцульська республіка.

Коли у жовтні 1918 року Австро-Угорська імперія впала, у Східній («австрійській») Галичині проголосили Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Закарпаття входило в угорську частину імперії. Тут рівень національної свідомості був нижчий. Люди вимагали від своїх народних рад «добиватися возз’єднання» з Україною. Виняток — Гуцульська республіка, її спроба збройно звільнитися від угорської окупації.

На початку листопада 1918 року в Ясіні створено загін місцевої міліції («Народної оборони») — щоб не допустити грабежів з боку угорських солдатів, котрі поверталися додому зі Сходу. «Народну оборону» (до 250 вояків) очолив офіцер австро-угорської армії Степан Клочурак, один із небагатьох ясінських українців, який мав вищу освіту.

8 листопада народні збори мешканців Ясіні та навколишніх сіл проголосували за возз’єднання закарпатської Гуцульщини з Україною та обрали Гуцульську Народну Раду (ГНР). До неї ввійшли 42 депутати. Це був законодавчо-представницький орган. Очолив Раду Степан Клочурак. Утворено й виконавчий орган — Головну управу; її комісії (військова, адміністративна, харчова, лісова, торговельна, шкільна) виконували функцію «міністерств». Угорську адміністрацію, жандармерію й прикордонну охорону було розпущено.

Урядові ЗУНР передали бажання ясінців возз’єднатись із Західно-Українською Народною Республікою. ЗУНР воювала тоді з Польщею, однак ясінцям пообіцяли допомогу.

Представники Гуцульської Народної Ради взяли участь у роботі Будапештського (10 грудня) та Сегедського (18 грудня) конгресів, які були скликані урядом Угорщини з метою визначення майбутнього Закарпаття. Ясінці найбільш різко виступили проти намагання залишити край у складі Угорщини.

Така позиція роздратувала угорський уряд Каролі. 22 грудня в Ясіню прийшов угорський жандармський батальйон. Гуцульська Народна Рада пішла у підпілля й на Різдво підняла повстання. У ніч із 7 на 8 січня 1919 року угорців — близько 500 військовиків — майже без бою захопили в полон. 10 січня ще одне багатотисячне віче підтвердило прагнення закарпатської Гуцульщини до возз’єднання із ЗУНР.

Перед «Народною обороною» постало завдання визволити Закарпаття. Із ЗУНР надійшла допомога добровольцями та зброєю.

Наступ розпочався 13 січня вздовж залізниці Ясіня—Сигіт. Піхоту прикривали два потяги, озброєні гарматами та кулеметами. За декілька днів були визволені всі українські населені пункти сучасної Рахівщини та лівобережжя Тиси (нині — на території Румунії). У Вишові (нинішня Румунія) визволителів зустріли урочистою процесією на чолі зі священиком, під синьо-жовтими прапорами. У визволених населених пунктах обирали старост, призначали військових комендантів. В установах запроваджували українську мову. Почали відбудову мостів, доріг, лісових промислів. Соціальну політику спрямували на підтримання малозабезпечених верств. Зокрема, худоба, продукти із військових складів передавались солдатським удовам і багатодітним сім’ям.

Ввечері 16 січня, після бою у передмісті — на залізничній станції Комора, взято місто Сигіт. Україно-угорсько-єврейське населення міста вивісило у вікнах білі та синьо-жовті прапори. Військо рухалося далі, щоб перешкодити намірам мадьярів розігнати всезакарпатські збори, які планувалось скликати у Хусті 21 січня (збори таки відбулися: 420 делегатів голосували за возз’єднання Закарпаття з Україною). Однак на передові пости «Народної оборони» за 10—12 кілометрів від Сегеда 17 січня напала румунська дивізія, яка базувалася у Бая-Маре. Почалися бої. Сили були нерівні. Вранці 18 січня із Сегеда вдалося евакуювати один ешелон із гуцульським військом, а другий зупинився у Коморі, бо румуни розібрали колію. Під час бою загинули 18, поранено 39 українців, чимало потрапили у полон.

Підбадьорені подіями у Сегеді, угорці підняли заколот. 19 січня у Рахові вбито старосту П. Попенка і захоплено центр міста. Та на станцію прибув потяг з гуцульським військом з-під Сегеда. Заколотників розігнали. Невдовзі Рахів довелося залишити, він став буферною зоною між територією, окупованою румунами, та Гуцульською республікою. Її передові пости стояли у передмісті Рахова — Устєріках.

Гуцульська республіка почала мирне життя. Велися лісове господарство, торгівля із ЗУНР. Звідти та з УНР, в обмін на ліс, а також у кредит, надходили продукти, гас, сірники, книжки тощо. Найбіднішим мешканцям їх виділяли задарма. До Станіслава та Коломиї щодня ходили поїзди. У школах навчання велося рідною мовою, пенсіонери отримували пенсію.

У травні 1919 року поляки відкинули війська ЗУНР за Збруч, і Гуцульська республіка втратила прикриття зі сходу. Тоді ж румунські війська рушили на її територію, яку, за рішенням ГНР, здали без бою. Це себе виправдало, бо спершу румуни не застосовували репресій. Вони почалися 11 червня 1919 року, коли румуни довідалися, що Головна управа прийняла меморандум до Руської (Української) Ради в Ужгороді з проханням, щоб Гуцульщина й Закарпаття приєднались до Чехословаччини (возз’єднання з Україною було неможливе).

Більшість керівників ГНР та Головної управи заарештували. Однак авторитет цих людей був такий високий, що румуни були змушені їх звільнити (окрім Степана Клочурака), й вони працювали в місцевій адміністрації. 30 серпня 1920 року на зміну румунам прийшли чехи. Та ще певний час в Ясіні існувало самоуправління — з колишніх діячів Головної управи.

Гуцульська республіка — українське державне утворення, що виникло з народної ініціативи. І хоча поставлена тоді мета не була досягнута, однак існування республіки має велике історичне значення. Населення закарпатської Гуцульщини отримало досвід національно-визвольної боротьби, остаточно усвідомило себе українцями. Суттєвих проявів русинства, у тому числі політичного, від місцевих жителів не виходило. Прості мешканці Рахівщини і нині ставляться до феномену русинства як до вибриків «платної антиукраїнської агентури». До речі, Рахівська райрада різко засудила рішення Закарпатської облради про визнання «національності русин», оголосивши про його нечинність на території району.

Володимир ПІПАШ,науковий співробітник НДІ україністики Ужгородського національного університету, депутат Закарпатської обласної ради.

Ужгород.