Батьки весь цей час намагалися з’ясувати, як і від чого помер їхній син

Військові привезли цинкову труну з тілом Віктора й наказали в жодному разі її не відкривати. Але вночі дід все-таки відкрив кришку. Побачивши сина, батьки зомліли... Це трапилося сорок років тому. Правда про загибель Віктора стала відома лише через десятиліття.

Він усе робив на совість

В армію Вітю Гриценка проводжали всім селом. Хлопець він був хороший, серйозний. До служби встиг закінчити технікум, отож багато хто з новомикільських дівчат був не проти дочекатися такого парубка й поєднати з ним своє майбутнє. Щоправда, чекати треба було чотири роки. Адже Віктор потрапив на флот на атомний підводний човен К-27, на якому вперше у світі в 60-х роках проводили експеримент з випробування нового ядерного реактора на рідкометалевому теплоносії. Найімовірніше, Віктор знав про небезпеку служби на атомному підводному човні, тим паче що він був спецтрюмним матросом, який мав усувати наслідки збою в роботі реактора.

Його друг, товариш по службі й командир Владислав Домбровський, котрий приймав Віктора в команду спецтрюмних і був свідком його жахливої смерті, згадує:

— Чотири роки я був командиром реакторного відсіку. У моєму підпорядкуванні була команда спецтрюмних у складі шести чоловік, завданням якої було обслуговування ядерного реактора. Ми завжди пам’ятали, що ремонт реактора й парогенераторів призводив до радіаційного забруднення не тільки відсіку, а й усього корабля. Тому після ремонту весь екіпаж проходив багатоденну дезактивацію. Особливо складно було її проводити в самому реакторному відсіку. Адже хлопці працювали не лише в умовах радіоактивного забруднення, не лише в надскладних обставинах, а й за високої температури, яка місцями досягала 70 градусів. Працювали тільки в спецкостюмах і в респіраторах. Зазвичай до команди добирали грамотних матросів, переважно тих, хто мав середню технічну освіту. Звичайно, ці хлопці були різні за характером, але сильні не тільки фізично, а й духом. Вони постійно перебували у важких екстремальних умовах. Ядерний реактор — грізне сусідство, і будь-яка найменша помилка в їхньому обслуговуванні могла призвести до непоправних наслідків.

Радіоактивний сплав збирали вручну. Молотком і зубилом

В’ячеслав Володимирович згадує про своє перше враження від нового члена екіпажу Віктора Гриценка — сільського юнака із Кремінського району Луганської області. Він був спокійним, скромним, приємним у спілкуванні. Згодом Домбровський переконався, що цьому хлопцеві не треба було наказувати, досить сказати: «Вітя, це треба зробити». І бути абсолютно впевненим, що Гриценко зробить усе на відмінно.

— Одного разу трюм відсіку залило радіоактивним сплавом, — розповідає В’ячеслав Володимирович. — Він застиг і дуже фонив. Члени екіпажу, розуміючи небезпеку, намагалися не заходити у відсік, а спецтрюмним треба в таких умовах нести вахту й не тільки. Довелося збирати радіоактивний сплав, причому вручну — за допомогою зубила й молотка. У таких умовах дозволено було працювати тільки по п’ять хвилин. Не більше. Але хлопці цього не дотримувалися. Опускаюся одного разу в трюм, а Віктор сидить рубає. Я йому оголошую догану. По-перше, у цей час він мав нести вахту, по-друге, у радіаційному трюмі працював без обліку часу. А він чарівно посміхнувся і сказав: «Товаришу капітане-лейтенанте, просто хочеться ці роботи скоріше закінчити».

У травні 1968 року Домбровського перевели на нове місце служби, отож у море він вийшов зі своєю командою востаннє. Розставання із хлопцями було сумним, хоча багато жартували, обіцяли один одному, що незабаром неодмінно зустрінуться, але вже на «гражданці». Служити хлопцям залишалося небагато.

Минуло всього декілька годин, як Домбровський залишив корабель, і тут його настигла звістка: на реакторі лівого борту сталася страшна ядерна аварія. В’ячеслав Володимирович одразу зрозумів, що Віктора й інших своїх хлопців живими він більше не побачить. У разі НП, коли підводники за наказом залишали свої відсіки й ішли на корму й ніс підводного човна, спецтрюмні цього зробити не могли. Вони навпаки йшли в саме пекло. Цього разу вийшла з ладу помпа, радіоактивна вода заливала трюм. Спецтрюмним треба було заглушити лівий реактор і перевірити роботу всіх механізмів. Прилади показували, що радіоактивність перевищувала 1500 рентген на годину! Як згодом встановлять, хлопці одержали дози опромінення, які перевищують смертельні в декілька разів.

Складалося враження, що з них зняли шкіру

Доки помпа не запрацювала, Віктор Гриценко відсік не залишив. Лише коли переконався, що лівий ядерний реактор заглушено, механізми працюють, разом з товаришами почав вибиратися зі смертельного місця. Але вийти самостійно вони вже не могли. Літаком їх терміново доправили до госпіталю. Довідавшись про це, Домбровський попросив побачення зі своїми хлопцями. Спочатку йому відмовляли, потім дозволили. Всі підводники лежали в окремих палатах, спілкуватися з ними забороняли.

— Те, що побачив, так мене вразило, що я не міг впоратися зі своїми почуттями, — згадує В’ячеслав Володимирович. — Не дай Боже таке бачити! У хлопців розкладалися повіки, ніс, губи... Вони бачили, чули, але губ не було, тільки зуби. Все тіло кровоточило, і складалося враження, що з них зняли шкіру. Медсестра постійно поливала тіло біорозчином, не даючи пересихати. Далі я дивитися не міг...

Але мені, як командирові, належало витримати ще одне випробування: зустрітися з рідними Віктора Гриценка. Вітя помирав, тому одразу викликали його батьків. Батько у нього фронтовик, воював на Курській дузі, мав багато бойових нагород, не раз був поранений. Підійшов я до них з почуттям провини. Батько й мати втрачали найдорожче — рідного сина, свою опору й надію. Що їм сказати, як втішити? Вони прийшли мені на допомогу. «Ми все розуміємо. Постарайтеся самі вижити, не робіть нещасними своїх батьків...» — сказали вони. До самої смерті пам’ятатиму очі цих людей, убитих горем, але таких стійких, і з такою благородною душею.

Загинув під час виконання...

Батьки знали, що Вітя служить на підводному кораблі, але більше він нічого не розповідав у листах. Несподівано взимку 1967 року приїхав у відпустку й пробув у Новомикільському два місяці. Після прибуття на корабель написав, що йде в далеке плавання, тому листів якийсь час від нього не буде. Листів справді не було довго, а першого червня листоноша принесла телеграму: «Терміново приїздіть, ваш син перебуває у важкому стані». Батько відразу вилетів літаком до Ленінграда. Ще тоді Вітя міг ходити й розмовляти. Заспокоював батька, що все буде добре, що приїде у відпустку. Та й лікарі запевнили, що син іде на поправку. Одне слово, повірив батько, поїхав додому з надією. А через десять днів прийшла нова телеграма... Віктор одержав таку кількість рентгенів, що врятувати його було практично неможливо. Медики дивувалися силі волі цього хлопця. Незважаючи на сильний біль, він усе терпів, намагався бути спокійним і привітним.

Провести Віктора в останню путь прийшли люди не тільки з Новомикільського, а й інших сіл. Плакала однокласниця Валя, якій Віктор писав листи, голосили жінки, дорікаючи Господу Богу, що той рано забрав молоде життя. Перешіптувалися чоловіки, обмінюючись здогадами про причини загибелі свого односільчанина. Правди ніхто не знав. Після похорону батьки Віті не раз зверталися у військкомат, намагаючись з’ясувати, як і від чого помер їхній син. Але їм завжди відповідали одне: загинув під час виконання обов’язків. І лише через десятиліття В’ячеслав Домбровський розшукав молодшого брата Віктора й розповів йому всю правду. Раніше він цього зробити не міг.

Луганськ.