Прочитавши
«Аморальні етики не навчать» Вікторії Миловидової («Голос України» за 21.11.2008), як постійний читач і шанувальник «Голосу України», хочу поділитися своїми думками.Зі всіма тезами Вікторії Миловидової погоджуюся стовідсотково. Від себе лише дещицю доповню.
За 75 років радянська школа з калейдоскопічною швидкістю міняла вивіски над вхідними дверима.
За духовною ж суттю вона залишалася незмінною: школа для безбожників. Вважаю, українська школа немислима без Закону Божого! Услід за всіма щирими прихильниками і послідовниками українській школі конче потрібна мудрість. На сьогодні архіважливою для цілеспрямованого формування особистості є неоцінима і неосяжна мудрість корінного етносу, як Творця нинішнього українського народу, суспільства, держави і Вітчизни. Він навіки матеріалізований в алмазному вигляді у двох психолого-педагогічних монументах:
«Педагогічна поема» Антона Макаренка і «Серце віддаю дітям» Василя Сухомлинського. Їх титанічна добротворча праця надихалася спільними двоєдиними мудростями: у Макаренка — є люди занедбані, але немає невиправимих. Цю мудрість «наш Антон», як звали його вихованці, завершив у вагоні, де зупинилося його благородне серце на 51-му році квітучого життя. Мудрість же Василя Сухомлинського назавжди залишилася в його доброму серці на 52-му році. А сповідувалося, наснажувалося воно, як відомо, культом Батьківщини, культом рідної матері, культом рідного слова, культом дитини.Сподіваюся, діалог триватиме і в новому році. Щиро ваш
Яків ОПИЛАТ,кандидат психологічних наук, доцент, ветеран педагогічної праці і війни, володар медалі А. Макаренка, відмінник освіти України, патріот.
с. Юшки Кагарлицького району
Київської області.
