Ростислав Батицький помер просто на вулиці — впав і більше не піднявся. Навіть пішов від нас так само, як жив — нікого не обтяжуючи. Для львівських журналістів старшого покоління це був просто шок. Його любили. За товариськість і щирість, за відсутність метушні у вчинках. За освіченість, виключну, як на наш час, за знання поезії (Вінграновського, Костенко, Стуса, Павличка міг читати напам’ять годинами). А ще його цінували за професіоналізм. Редактор не дуже тиражної, однак дуже потрібної людям газети «Шанс» міг, якби це потрібно було, робити її самотужки, бо знав усі газетні процеси досконало. І писав так, що люди відчували — з ними говорить журналіст, що зацікавлений у висвітленні теми і поважає тих, до кого звертається.

За день перед смертю зустріла Ростислава на вулиці. Він пожалівся, що тисне його серце, що лежав у лікарні, однак йому порадили лікуватися далі амбулаторно. Лише потім, коли друзі показали його виписку з лікарні й пояснили, що явні відхилення у низці аналізів просто кричали, що Ростислава з лікарні виписувати було неможливо, я зрозуміла, що людину можна було врятувати. Якби, звичайно, підійти до його анамнезу професійно. Однак Ростислава виписали, протримавши лише тиждень у львівській восьмій лікарні, а фактично — усього п’ять днів. Адже відпустили у п’ятницю, а лікарняний просто закрили понеділком.

... Дізнавшись про цю раптову і несправедливу смерть, в нервах «літала» квартирою. Рвучко відкривши холодильник, не помітила, як з верхньої полиці почала падати банка з варенням. Бац! — на палець ноги. Ніби відчула хрускіт, та не хотілося думати про погане. І все-таки через годину в лікарні швидкої допомоги робила рентген. Молодий лікар запевнив: нічого страшного, звичайний забій. Полегшено зітхнула, бо панічно боюся переломів, і викинула лікарняний листок: попереду були вихідні, і якщо це забій, то все одно за два дні минеться...

Однак коли не полегшало ні через два, ні через десять днів, ні навіть через двадцять (біль при ходінні доводилося «забивати» седалгіном), зрозуміла — тут щось не так. Тепер картаю себе, що не послухала чоловіка, який наполягав: піди в іншу лікарню.

Ми загрузли в непрофесіоналізмі, який охопив чи не кожну галузь. Приклади з лікарями найвиразніші, їхні помилки часто непоправні. Насправді, куди не кинься — провалля. Сантехніка знайти — проблема. Я вже не кажу про інструментальника, що вміє полагодити верстати. Ні, звичайно, у всі часи добрі професіонали цінувалися і їх вирізняли поміж інших працівників. Тому кожна здорово мисляча людина тримала в записнику прізвища доброго юриста, стоматолога, сантехніка та кравця. Однак це були височезні дерева на тлі інших, нижчих дерев. Тепер маємо поодинокі деревця на фоні низеньких, благеньких кущів...

Пам’ятаю, коли Президент України Віктор Ющенко лише розпочав свою каденцію, стартувала чергова ротація кадрів, і головною вимогою у визначенні рейтингу посадовців, які мають право на призначення, стояла «відданість Україні», яка, якщо говорити зовсім відверто, визначалася фактом командної відданості. Тоді, беручи інтерв’ю, запитала у новопризначеного очільника області: чи не все одно пасажирові літака, до якої партії належить керманич? — аби зумів м’яко у пункті призначення літак посадити. Мене «обірвали»: хіба ви не розумієте, що віддана людина, якщо вона навіть і не ас своєї справи, завдасть менше шкоди, ніж професіонал, який дивиться в інший бік; а час прийде — навчиться.

Виходить, не все так просто з професіоналами. І не лише тому, що у деяких галузях потрібно в прямому сенсі життя покласти, щоб щось-таки розуміти. А головним чином тому, що професіоналізм, допоки він не перебуває серед національних пріоритетів, буде завжди в колосальному і просто злочинному дефіциті. І мають в подоланні цього дефіциту зацікавленими бути, що називається, нагорі. Тоді у нас в державі множитимуться не лише професійні свята, а й самі професіонали. І не страждатиме від браку останніх і проста людина, і державна безпека загалом.

Сьогодні стверджувати, що настав час про це починати говорити, буде злочинним лукавством. Ми втратили надзвичайно багато часу, людей, потенціалу. І, зокрема, через те, що міністрами часто (причому в будь-якій сфері) призначали людей, які саме в цій галузі добряче «не пообтерлися». Виправданням, в цьому разі, не міг служити аргумент «привнесення нових нестандартних рішень», який часто застосовувався. На вищі посади має призначатися людина, яка, так, дійсно, здатна на нестандартні, нові рішення, однак все-таки з кола професіоналів!

Варто назвати і факт існування платних вузів, в яких глибокі знання молоді люди, як правило, не дістають, а все визначає квитанція: заплатив — переходь на інший курс. Я знову-таки зовсім не проти платного навчання, я за нього, якщо спеціаліста готуватимуть якісно, ліпше, ніж, приміром, юриста в технікумі, де споконвіку готували слюсарів. А тепер виходить — ні слюсарів, ні добрих юристів. Одна данина моді і можливість вижити «в складних ринкових умовах».

Можна назвати ще довгий перелік причин нашого надмірного блукання пустелею і дивуватися, що наші сусіди виявилися вправнішими. Хто не пам’ятає сьогодні, як в Україну масово приїжджали поляки і скуповували геть усе, що бачили. Звичайно, вони трошки скоріше увійшли в кризу, однак і вийшли менше як за 10 років. Ми ж досі падаємо, вперто наполягаючи на перервності процесів прогресу, коли до влади знову і знову приходить нова команда і все починається майже з нуля. До речі, сьогодні знову замерехтіло попереду, і знову спритники заметушилися — чи не відірветься їм щось від тої війни локального масштабу? І не відомо, хто, нарешті, має стати на перепоні усього цього, що пристойним словом і назвати важко?..

Коли писала ці рядки, просто чула, як дехто кричить: а ви, журналісти, що робите, як непрофесійно поводитесь?! — І подумки погоджуюcь із цим просто таки воланням. Взяти хоча б дзвінок завліту театру імені М. Заньковецької, професійної і освіченої людини Мирослави Оверчук: «Боже, хто до нас на прес-конференцію до Федора Миколайовича прийшов! (Йдеться про художнього керівника театру, відомої не лише у Львові людини, Федора Стригуна.) Послухали мовчки, щось записали на диктофон, а потім питають: а хто це говорив? — Ну хоч плач!»

Однак винна не ця малеча, яку відправили на завдання, а ті старші, що стоять за ними — не підготували! Це — по-перше, а по-друге, вигідно використовувати таку безвусу юнь, що лише стажується, можна платити їй копійки, можна посилати по кілька людей на одну імпрезу — а як хтось один і напише по-людськи? Професіоналові ж треба платити, він свій час цінує.

І тому вихід один — піднімати свій голос професіоналам, йдеться не лише про рейтинг професійних спілок (однак і про них теж), йдеться про мислячих людей, спеціалістів, яким не все одно, як держава розвивається. Йдеться про культ майстерності, без якого, виходить, ну просто ні-ку-ди!

Це не романтичні сентенції, це — тверезий практицизм, замішаний на розрахунку. За інших умов — не виживемо! І державні люди просто зобов’язані дбати, підносячи до рівня глобальної політики вимогу — кожна справа має виконуватися на нашій землі якісно, совісно і досконало!