Так вважає Любов Пасічник, учителька гімназії «Престиж»

Погодьмося: «чуття» — це не методика, яку можна вивчити чи запозичити. Це — щось сакральне...

— Мене веде Бог і я його слухаю, — каже Любов Вікторівна. — Відчуваю себе особою суспільною, маю природній потяг ненав’язливо впливати на людей, навіть на весіллі чи дні народження.

Після педучилища Любов Пасічник (на знімку) працювала в дитсадку. Перше робоче місце юної виховательки — це голі стіни, руїна. Чоловік поштукатурив кімнату, Люба принесла з дому книжки та іграшки. Типова картинка початку 90-х років. Та найбільш драматичною прикметою тих часів було падіння народжуваності, отож дитсадки спорожніли, вихователі втрачали роботу. Любі в тяжку годину довелося попрацювати і швачкою, і продавцем, і гувернанткою. Багато педагогів, котрі пішли тоді «в бізнес», так і не повернулися до дітей. Люба — один із винятків.

У школі й вирішила продовжити заочно навчання на географічному факультеті університету. Отримала диплом із відзнакою.

Вона потерпає, що один із її предметів — «Основи здоров’я» — так собі, другорядний. Тим часом маємо тривожну статистику захворювань і навіть смертей школярів. Її особисті переживання і спостереження переросли у переконання: учитель зобов’язаний берегти здоров’я вихованців.

— Я проти того, що у шість років дитина — вже учень. У такому віці висидіти чотири уроки по 35 хвилин важко. Мабуть, автори педагогічних рекомендацій далекі від життя, у якому так багато всього «поза програмою».

Якось шестикласники запитали її, звідки беруться діти. Відповіла. Тоді вони зізнались, що давно це знають, але хотіли почути це від учительки.

— Є діти, яким не вдається бути чемними. Ось юнак ходить по класу. Я не кричу на нього. Кажу: походи, принагідно підніми з підлоги папірець, піди дізнайся, що на обід. А викликати батьків, забирати щоденник — це крайність. У мене немає конфліктів. Прийде хтось без зошита — дам аркушик, пиши. Покарати — значить нічого не зробити для дитини. Один приніс хом’ячка. Можна було зірвати урок, адже вся увага — на тваринку. Та я беру хом’ячка на руки й питаю: а де його батьківщина, чому в нього таке хутро? Отак слово за словом і все одно перевела розмову на географію, урок відбувся. Не ставлю собі за мету дати багато матеріалу, бо ж головне — зрозуміти суть речей. Розвиваю образну уяву. Дуже часто імпровізую. Буває, не знаю, як повернеться урок. З дітьми почуваюся дитиною. Коли спілкуюся із старшими, входжу в їхню роль. Зізнаюся, що й сама пробувала курити і пити, а потім було зле. Тому не варто, кажу, розпочинати... Це неправда, що теперішні діти не хочуть учитися. Треба захопити і заохотити їх. У мене є своя найвища оцінка — 13 балів за творчість. Коли виставляю її в щоденники, діти розквітають. А позитивні емоції — це ж здоров’я! Що ще треба? Залишити добрий слід у душі.

А добрий слід у педагогіці — вирощені власноруч «кристали» — вона узагальнює в наукових публікаціях, що з’являються у фахових виданнях. І все це називається «чуттям професії». Воно у кожного своє...

Львів.

Фото автора.