Олексій Григорович Слюсар, 84-літній черкаський художник, пам’ятає своє дитинство в барвах і деталях. Згадує односельців, хліборобів, котрі любили свою землю, були совісними і набожними людьми. Насильницька колективізація позбавила їх землі і призвела до великого голоду 1933 року.

Заможні — працьовиті люди

— Народився я у 1924 році в селі Богодухівка Чорнобаївського району, — згадує Олексій Григорович. — Село велике, красиве, серед родючих степів. Таких рівних, що восени, як котилося перекотиполе, то ніде й не зупиниться, аж поки не зникне десь у далечині. По селу протікала річка. Там хлюпалися качки з каченятами та гуси. На клуні щовесни прилітали лелеки і бентежили душу своїм клекотом.

Ще були дві гарні церкви, обсаджені деревами, огороджені. Вони надавали селу загадкової привабливості й надійності.

Був і паровий млин, належав знаменитому богатирю Іванові Піддубному, котрий після змагань в Америці повернувся додому, купив землю й почав господарювати.

У Богодухівці було чимало заможних селян — працьовиті люди. Дуже любили землю. Ходили до церкви. Були чесні, гостинні. Пам’ятаю, до мого діда Варфоломея, високого, кремезного селянина, що мав декілька десятин землі, приходили на свята гості. Всі святково вбрані, урочисті, чемні. Після гарного обіду молодші співали, жартували, старші розмовляли.

Щороку на базарній площі — три ярмарки, приїжджали люди з Черкас, Золотоноші, Києва. Життя буяло радістю, завзяттям, дівочими піснями. Богодухівка аж цвіла!

«Гуртове — чортове»

Та ось з Москви повіяли спустошливі вітри колективізації. Почалося розкуркулення заможних селян. Тих, на кому тримався добробут села. У господарів радянська влада забрала все, що вони надбали чесною працею. Почалися страшні часи сталінського режиму: кривда, зневага, насилля.

Представники з району відібрали до місцевої влади людей недоброї слави: ледарів, крадіїв. Організували три колгоспи: «Червоний шлях», «Червоний хлібороб», «Перебудова». Селян примусово записували до «гурту». Але там справи йшли погано. Керували ті, хто в себе вдома лад навести не вмів. Землі погано оброблялись, врожаї були малі. Люди казали: «Гуртове — чортове». Худоба гинула, бо не було чим годувати.

Колгоспникам платили по 200 грамів зерна на трудодень. Зажурились селяни, смута, як туман, попливла селом.

Здалось, що й зозуля перестала кувати, як перед лихою годиною. У 1932 році з’явились комуністичні бригади активістів із заготівлі хліба. Це були виродки з виродків. Люди називали їх душогубами, грабами. Якщо порівняти їх з фашистами, то комнезами набагато жорстокіші, адже фашисти — чужинці, й то була війна. А комуністи-активісти лютували в мирний час і мордували свій народ. Вони ходили гуртом по 5—10 осіб із залізними ціпками, ширяли на подвір’ї в землю, в солому, шукали зерно. Й вимітали все, прирікали на голодну смерть п’ятьох-вісьмох дітей. Сім’ї тоді були великі.

Не чіпали тільки комуністів та своїх поплічників.

Картини дитячої пам’яті

Мені тоді виповнилося дев’ять літ, і дитяча пам’ять зберегла картини голоду на все життя. Я бачив, як на руках молодої матері помирає мале дитя. Жінка, вже напівмертва, сповзає на землю, тримаючи в руках свою неживу дитину. Поруч — мертві хлопчик та дівчинка, певно, її старші діти. На рейках стоїть товарний вагон, а в ньому — трупи жінок і біля лежить страшний чорний опухлий чоловік, з потрісканих ран його ніг витікає вода. Він щось хоче сказати, але тільки хрипить. Напівмертвяк уже був не схожий на людину.

Таке я бачив на станції Гребінка, куди ледь живий прибився навесні 1933 року.

Весна була холодна, дощова. Повиростали високі бур’яни, а в них стояли напіврозкриті, обшарпані хати. Голодні люди не мали сили виполоти бур’яни, а щоб зігрітись, розкривали стріхи і палили їх в печі. Я тоді чув такі вірші:

Устань Ленін, подивись,

До чого ми дожились.

В бур’яні стоїть хата,

А на хаті одна лата,

А на латі один куль,

Та й на того кажуть:

— То куркуль.

Село аж почорніло. Всюди сум, розпач. У хатах вечорами темно. Деякі вже стояли пустками, а де ще животіли люди, то рано лягали, щоб легше переносити голод. Не чути було гавкоту собак та співу птахів. Їх люди давно поїли. З хати до хати передавались моторошні чутки про те, що збожеволілі від голоду батьки вбивали своїх дітей і з’їдали. Що один чоловік зарізав свою жінку і продавав її м’ясо на базарі. Я сам бачив, як дві висохлі від голоду жінки, побачивши на руках дружини голови сільради повненьку півторарічну дівчинку, вп’ялися в неї очима. Одна із жінок, як у маренні, мовила: «Ой яке жирне! А якби його зварить... Оце б ми наїлися...». Перелякана мати накинула на дитину покривальце і втекла до хати.

Удень по селу люди ходили, ледь переставляючи опухлі ноги. Коли падали, зачепившись за бур’янину, вже не вставали. Конали на дорозі, під тином. Скрізь: по вулицях і у дворах трупи валялись, як дрова.

Від сільради було декілька чоловік, які за пайку хліба звозили мертвяків на цвинтар. Ховали без обряду. Вкидали в ями і загортали землею.

На моїх очах помирали брати та сестри. Через комуністів-нелюдів, котрі вимели з комори все до зернини, у голодних муках відлетіли до Бога душі двох моїх старших сестер Віри та Олі, меншої сестри Марійки, старшого брата Колі і молодших братів Василька та Саші. Загинув від голоду батько. Мабуть, доля захотіла, щоб я залишився живий і розповів про диявольські діяння сталіністів-катюг.

Де голоду не було

У середині травня 33-го у мене теж попухли ноги. До смерті вже залишилося недовго. Зібравши останні сили, пішов до станції Пальміри, за 18 кілометрів від Богодухівки. Там із муками сів ввечері на платформу товарняка. Добре, що знайшов ярус дощок і заліз під них — мене не помітили й не зігнали. Я хотів добратися до Росії. Колись, ще до голоду, батько їздив гостювати у Брянську область і брав мене із собою. Ось я й вирішив дістатися тих місць, бо від людей чув, що в Росії голоду не було.

Другого дня вийшов на станції Зерново. Доплівся до першої хати і попросив хліба. Якась жінка, а потім дід винесли мені поїсти. Хліб був у кожній хаті. У цьому я пересвідчився, ідучи від села до села. Люди, подаючи щось їстівне малому жебракові, дуже дивувалися, почувши, що в чорноземній Україні — голод. Так я залишився живий.

Інші мої земляки також намагалися потрапити на Брянщину й гинули від голоду просто під хутором Михайлівським. Українців до Росії не пускали. Спеціальні загони прочісували кожен вагон, який перетинав кордон. Брали й обманом: ставили потяг, на якому писали: «На Брянськ». У вагони набивалася тьма-тьмуща голодного люду. Тоді вагони наглухо закривали і повертали їх назад, до України.

У Богодухівку я повернувся вже в липні. У спустілій хаті застав недужу маму. Село поволі оживало від жахів голодомору. Збирали новий врожай. Я почав ходити до школи. Після уроків ішов допомагати матері копати колгоспні буряки. Ще не зміцнілі жінки чистили і вантажили цукрові буряки на підводи. Копання затягувалося до заморозків, і колгоспниці, одягнені у благеньку одежину, як невільниці, гибіли на буряковому полі аж до смеркання.

Очі мільйонів жертв

Пам’ять голодомору ятрила хворі душі. Життя було тоскне, невеселе. Почали обкладати кожну сім’ю примусовою позикою. Бригади ходили знову, збирали податок. Хто не міг сплатити, все, що було у хаті ціннішого, продавали за недоїмку. Як не було майна — викликали в «штаб». Там душителі-комуністи — ті, хто і хліб забирав, — тримали людину всю ніч і змушували підписувати зобов’язання на виплату податку чи на позику.

Настав 1935 рік. Активісти почали трощити церкви, цвинтарі, рубати великі дерева. Село стало пусте і безлике. Уже не прилітали лелеки на клуні колишніх господарів. Бо й клунь тих не стало. І господарі переселилися в інший світ.

А тут і 1937-й постукав у двері. «Чорний ворон» мотався по селу, як знавіснілий. Кожної ночі забирали людей. Кого не задушили голодом, розстріляли без суду і слідства.

...Так будувався комунізм — на стражданнях, на крові, на муках і на кістках закатованого народу. Хто не бачив і не пережив цього пекла, тому неможливо його уявити — воно було моторошним, людиноненависницьким.

Хоч як важко про те горе розповідати, та ми, свідки голодомору, повинні донести новим поколінням, усьому світові правду про непрощенні злодіяння комуністичного режиму. Мільйони безневинних жертв дивляться на нас з небес очима матерів, сестер, братів, батьків і благають засудити злочини сталіністів-катів. Щоб ніколи і ніде на святій землі не повторилася українська Голгофа.

Записала Лідія ТИТАРЕНКО.

Черкаська область.

P. S. Життя людини — частинка історії цілої країни. Олексій Слюсар підготував книжку спогадів про побачене і пережите на довгому життєвому шляху. Якщо знайдеться меценат, котрий погодиться видрукувати меморіальне видання, «Голос України» просить повідомити про це в редакцію.