Роздуми про минуле і майбутнє самобутнього гончарства
Проблеми розвитку народного мистецтва нині, коли нависла економічна криза, декому можуть здатися незначущими. Мовляв, не до хліба духовного, бо треба думати про хліб насущний. Але це не так, бо наш народ навіть у найважчі роки, під час війни та в тяжкі повоєнні, зберігав і розвивав національні традиції, народне мистецтво. Очевидно, так і має бути, бо, втративши свою самобутню культуру, народ взагалі перестає бути нацією.
Відповіді на ці та інші запитання намагалися віднайти представники різних поколінь гончарів, музейні працівники, науковці, які зібралися в Центрі розвитку духовної культури Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішні, що на Полтавщині, на виставку творчих робіт відомого майстра Федора Сергійовича Хлоня
«Гончарські фантазії минулого» (на знімках), приуроченої до 100-річчя від дня його народження. На виставці було представлено документи з родинного архіву, творчі роботи майстра та вироби майстрів артілі «Червоний гончар» кінця 1940-х — початку 1960-х років: куманці, глеки, горщики, чайники, макітри, барильця. Споглядаєш таку красу й мимоволі відчуваєш, як у душі починає звучати мелодія, народжена гармонією плавних ліній, довершених форм і яскравої опішнянської мальовки.
Федір Хлонь виховав не одне покоління гончарів. Повернувшись інвалідом з війни, він зумів, як розповідають його сини Василь та Андрій, майже на голому місці організувати роботу артілі
У родинному архіві Хлонів збереглося чимало групових фотознімків гончарів, починаючи з 40-х років минулого століття. Переглядаючи їх, ветерани згадували, як працювали в артілі
«Червоний гончар», скільки посуду тоді робили та за кордон відправляли, щоб валюту державі заробити. «Бувало, як зайдеш у сушарку, — пригадують вони, — а там такі вироби стоять, що ціни їм нема. Такій колекції позаздрив би будь-який музей світу. Тоді на заводі працювали такі видатні майстри, як Іван Білик, Василь Омеляненко, Володимир Нікітченко, Михайло Китриш...»Сподівалися на підтримку держави, але так і не діждалися її
Усе те в минулому. А нині що? Сьогодні можна побачити напівзруйновані приміщення, гори сміття, розбите череп’я. Це те, на що перетворився той самий завод, який вони розбудували власними руками, на якому пропрацювали все своє життя. Чому ж нині така картина? Відповідь начебто зверху лежить. У 1990-х роках, коли значно зросли затрати на природний газ, електроенергію, а попит на керамічну продукцію зменшувався, занепало це підприємство. Чекали, сподівались на допомогу держави, на підтримку
«Укрхудожпрому». Уявити не могли, що таке може статися в незалежній Україні. Однак сталося. Нині в гончарській столиці діє кілька приватних майстерень та приватне підприємство «Гончарний круг». Майстри старшого покоління виготовляють традиційну опішнянську кераміку, в той час як деякі молоді гончарі віддають перевагу кітчу, бо, на їхню думку, такі вироби швидше розкуповують.Є в містечку ще одна
«біда» — ринок, де під вивіскою «Опішнянська кераміка» продають вироби зі... Слов’янська Донецької області. Про це багато писали, говорили, намагалися щось вирішити, але... Працівники Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішні та Інституту керамології — відділення Інституту народознавства НАН України вирішили також з’ясувати, де шукати вихід.— Чи вигідно нині робити традиційну опішнянську кераміку? — запитую в молодого майстра Миколи Варвинського.
— Вигідно. Мав кілька замовлень від солідних ресторанів. Замовляють цілі сервізи.
— Чому в Опішні продається слов’янська кераміка? Завалили б ринок своїм товаром...
— Продається, бо є бренд Опішні. Перекупники сюди і їдуть. А люди купують, бо думають, що наша. Що стосується свого товару, то я працюю здебільшого на замовлення. Збираємося відкрити в містечку власний магазин, де продаватимуться вироби тільки опішнянських майстрів, але це буде не раніше, ніж через рік.
Микола Варвинський — гончар з діда-прадіда. Має власну майстерню. Сировину добуває старим способом, знає властивості різних глин, про цілющі якості яких відали наші пращури, тож посуд у нього замовляють саме для ресторанів.
Знайомлюся ще з одним молодим майстром — Олександром Шкурпелою.
— Ви часто спілкуєтеся з іншими майстрами, чи це ваші конкуренти?
— Що ви! У нас дружні стосунки. Ось і на цій прекрасній виставці обмінюємося думками.
— Чи подобається вам почерк Федора Хлоня? Щось хотіли б у нього перейняти? Чи, може, вже переросли майстра?
— Федір Хлонь — це така величина... Ні, звичайно, не переріс, та і вдосконалюватися можна безкінечно.
— У своїй творчості ви також наслідуєте народні традиції?
— Так, ліплю тільки традиційне, іншого робити не буду. До речі, працюємо разом усією родиною, діти навчаються змалечку.
— Чи важко зараз молодому майстру облаштувати власну майстерню?
— Практично неможливо, якщо починати з нуля. Цим займатиметься тільки людина, яка душею прикипіла до глини й не хоче іншого шляху.
— Чи пішли б знову працювати на завод?
— Ні. На такий, яким він був в останні роки, не пішов би.
«
Працюватимемо безплатно і навчимо молодь»«
У цехах колишнього заводу «Художній керамік» можна і гончарні майстерні зробити, й частину приміщень музеєфікувати. Якщо нині цього не зробити, то те, що лишилося, розберуть по цеглині, — каже доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України, директор Інституту керамології — відділення Інституту народознавства НАН України Олесь Пошивайло. — Треба підтримувати молодих майстрів, і ми це можемо робити: організовувати виставки, видавати каталоги, популяризувати їхню творчість. Треба всіляко використовувати досвід майстрів старшого покоління...»Майстри старшого покоління... Їм хочеться низько вклонитися, бо вони і сьогодні готові допомогти не тільки словом, а й ділом.
«Скажіть, що робити, — прийдемо і будемо працювати безплатно, навчимо молодь, допоможемо налагодити виробництво, — каже малювальниця Раїса Ширай. — Чи ви думаєте, що після війни, коли Федір Сергійович Хлонь артіль «Червоний гончар» піднімав, легше було?»Питання про те, чи потрібне в Опішні підприємство, котре виробляло б керамічну продукцію, також обговорювали, як то кажуть, усім миром. Зійшлися на думці, що потрібне.
«Нехай з невеликим обсягом продукції, але підприємство потрібне, — висловлює свою думку технолог Людмила Омеляненко, — щоб творчі майстри, художня рада, відповідний контроль за якістю — все було, як годиться». «А про кітч я вам таке скажу, — веде далі малювальниця Тамара Мотрій, — скільки в свій час керівництво заводу в Київ викликали, художники, вчені роз’яснювали, що і як треба робити, щоб зберегти саме опішнянську традицію. Сьогодні також потрібна й відповідна державна політика щодо збереження та розвитку народного мистецтва!»Так, саме нині, коли молода держава, наче підліток, який виростає зі старого одягу, потрібна послідовна державна політика й стосовно розвитку національної культури, особливо її народного розвою, бо за економічною кризою може настати ще гірша — духовна, а далі — деградація суспільства, без чого вже й не буде потреби говорити про незалежність країни і нації.
Вікторія ЗУБАНЬ,співробітник інформаційної службиНаціонального музею-заповідника українського гончарства в Опішні.
Полтавська область.
Фото з архіву автора.
