На Різдво бабі Галі виповнилося сто років. Живе вона самотньо, але на свято, як розповіла нам, зібралося в її старенькій хаті чимало людей — рідня, знайомі, колишні пацієнти.

Ганна Максимівна Чорнодуб — так звуть ювілярку — не тільки поважна довгожителька. У селі Майбутньому, у навколишніх селах Новомосковського району на Дніпропетровщині і навіть за межами області (наприклад, у Харкові) її знають як талановитого костоправа. Вперше такі здібності у себе вона виявила випадково. Сусідка вивихнула ногу, а чотирнадцятилітня Галя її вправила. І сама злякалася того, що зробила.

— За це навіть судити могли, — розповідає вона. — Тому я кинулася з плачем до сусідки: «Не розказуйте, тьотю, нікому». Сусідка присягнулася мовчати. А невдовзі привела родичку, в якої заболіла рука. А потім пішло й пішло... До мене багато людей приїжджало, та й досі їдуть. Я і спину поправлю, і руки, і ноги.

— А де ви вчилися, бабусю?

— Та яка там наука? У школі й дня не була. Нас у сім’ї семеро дітей сиротами зостались. Хто де прилаштувався, щоб шматок хліба добути. Я теж із рідної Поливанівки, що у Магдалинівському районі на Дніпропетровщині, подалася. Стала тут у найми, а потім заміж вийшла, троє дітей народила. Всі, на жаль, уже на тім світі...

— А читати вмієте?

— Читаю. А от писати не вмію.

— Як же у вас виходить людей лікувати? — дивуюся.

Баба Галя бере мою праву руку, обмацує її:

— А в тебе рука не на місці. І давненько...

— Давненько, — погоджуюсь я. — Колись копала город і хотіла коріння лопатою перерубати. Поставила її руба й щосили вдарила по держаку, щось аж хруснуло у руці...

Баба Галя дрібненько перебирає пальцями моє зап’ястя:

— А тепер рухай рукою. Так краще?

— Краще! — погоджуюсь я, відчувши, що незручності, які час від часу нагадували про той випадок на городі, зникли.

За все життя баба Галя жодного разу не була в лікарні. Дітей своїх удома народжувала. Сама. Навіть повитуху не запрошувала. Простуду лікує компресами із самогону з содою. А пити не пила, навіть за святковим столом: гостей частувала, а сама — воду. Улюблений напій — лимонад, по всьому видно, не виводиться з хати. Ще у магазині баба Галя замовляє хліб, цукор, макарони, зрідка й шматочок ковбаси. «М’ясо своє — курку заріжуть, та й ділю по крапельці». На чоловіка вона отримала з фронту похоронку, заміж більше не вийшла. Працювала в колгоспі дояркою. Сама дітей піднімала, внуків, правнуків і праправнуків діждала. Свій дар, каже вона, передати нікому не може, бо він від природи дається. Можливо, 18-річна Алла продовжить бабусину справу — «у неї є відчуття в руках». Ні до кого йти жити баба Галя не хоче.

— Онуки провідують мене — і добре. По господарству (крім курей, є ще дві собаки і троє котів) управляються, дров принесуть у хату, а то я й сама потихеньку принесу корзинкою, сама пічку протоплю, їсти зварю — колись була першою куховаркою у селищі. Яка вона не є, а своя хата. Я нікому не заважаю і мені ніхто...

Бабуся перебирається від пічки, в якій нарешті розгорілося, в кімнату до телевізора, спираючись то на один, то на другий стілець, що розставлені для зручності на цій дорозі.

— Вам подати окуляри? Де вони? — кидаю погляд на стіл.

— Нащо мені окуляри? Я й без них усе побачу...

Новомосковський район

Дніпропетровської області.

Фото автора.