Понад три місяці минуло після прийняття НБУ постанови №319, якою він зупинив відплив депозитів із банків. Тоді АУБ заявила, що це відповідальне рішення Нацбанку дає законодавчій і виконавчій владі ресурс часу на прийняття й реалізацію антикризових заходів. Проте досі не те що немає стратегії виходу з економічної кризи, але не проаналізовано і не виявлено причин: чому саме Україна опинилася серед п’яти країн, економіка яких постраждала найбільше.

Макроекономічні проблеми впали на голови українців безробіттям, невиплатою зарплат і пенсій, інфляцією, падінням курсу гривні, фінансовими проблемами господарств, підприємців, банків...

Через падіння платоспроможності підприємств і населення — клієнтів банків, через зростання ризиків кредитування погіршується стан і банківської системи. Люди, підприємства, банки дорого платять за кожен день кризи. Чимдалі все більше. І не видно цьому кінця. І немає з кого спитати.

Для суспільства подолання економічної біди — головне. Натомість для політиків є більш важливе — боротьба за владу, їм не до економічних проблем. За цих умов у країні поширюється і поглиблюється криза.

Очевидно, що економічну біду подолаємо, якщо вийдемо з політичної.

1. Від 2004 року Україна перебуває в перманентній гострій політичній кризі. Реальне життя суспільства супроводжувалося виборами, розпусками парламенту, блокуванням його роботи, конфронтацією між гілками влади, між фракціями, між КМУ і секретаріатом Президента, прем’єром і Президентом.

Люди і господарства якось адаптувалися до того розбрату, до шкідливої для суспільства діяльності гілок «влади» і виживали. Наближені до «влади» бізнесмени жирували.

2. У цей час була у кризі й українська економіка, тільки у потенційній. Її структура, енерговитратність, застарілість і зношеність устаткування підприємств надавали економіці кризового характеру. Структурні економічні реформи в Україні за всі роки незалежності не здійснювалися, а так званий «великий» бізнес, який зрісся із владою, разом із нею паразитував на старому економічному потенціалі України. По суті, той владно-бізнесовий мутант і все суспільство споживали те, що зробили попередні покоління, не думаючи про проблеми завтрашнього дня.

Після помаранчевої революції, з істотним припливом в Україну іноземного капіталу, з доступом українських компаній до фінансових ресурсів за кордоном, кризогенні структурні диспропорції були приховані під «повінню» залучених ззовні ресурсів. Недалека соціальна політика уряду та популістське підігрівання споживчого буму притлумили і совість, і розум значної частини суспільства. Людина, бізнес, країна загалом почали жити в борг. Точніше, споживати в борг. Країна п’яніла від можливості жити не по кишені й непомітно сповзала в системну кризу.

3. Те, що мало місце в економіці останніми роками: випереджальні темпи зростання доходів населення порівняно з темпами зростання продуктивності праці, негативне торговельне сальдо і дефіцит поточного рахунку платіжного балансу, різке збільшення зовнішньої заборгованості компаній, а також споживчого кредитування за надзвичайно високого рівня енергоємності економіки — все це разом наближало економічну кризу. Всі ці проблеми «покривалися» зовнішніми запозиченнями. Тільки-но перекрилися джерела зовнішнього фінансування — економічна криза з потенційної перетворилася на реальну, видиму. Прийшло похмілля. Протверезіння влади йде з великим запізненням.

4. Із жовтня 2008 року наша країна перебуває одночасно в політичній та економічній кризах. Це якісно нова ситуація для останніх років. Політична та економічна кризи, що діють разом у той само час, перетворюються на суспільно-політичну вибухову суміш, вкрай небезпечну для країни.

Тепер, коли в Україні розгортається страшна економічна криза, криза влади стає проявом своєрідної суспільної гангрени. Її потрібно рішуче відсікти, бо політикам немає діла до економіки та проблем суспільства — вся їхня увага приділена поборенню один одного. А люди, бізнес, суспільство все більше і більше платять за кожен наступний день кризи.

Нині стає очевидно: Україна подолає економічну кризу, якщо подолає політичну.

Вихід з економічної біди вимагає концентрації відповідальності і повноважень для того, хто береться навести лад.

5. Корінь політичної кризи — в аморальності та бездуховності носіїв владних повноважень. Всюдисуще хабарництво — не наслідок поганих законів. Це наслідок морального розкладання, передусім суб’єктів влади. Зовні такий стан влади проявляється у безпардонному протягуванні егоїстичних інтересів на шкоду суспільним, прикриваючи все це патологічною брехнею на «Свободах».

Вихід із кризи вимагає чесного погляду на стан речей. Більшість посадовців на це не здатні. Державні посади вимагають від тих, хто їх займає, душею вболівати за національні, державні інтереси і бути здатними на цих рівнях мислити. Мислити категоріями держави, регіону, міста, села вони не можуть і не будуть.

Суспільне тло, на якому існує політична криза, — безвідповідальність. За цих умов персоніфікатор влади, що чинить несправедливо і непрофесійно, уникає політичної, юридичної і моральної відповідальності, безкарно ховаючись за публічною демагогією на тих-таки «Свободах» і не тільки.

6. Що означає вихід із політичної кризи?

Персональна чітка відповідальність керівника держави за вихід із кризи у визначений термін.

Концентрація владних повноважень, необхідних для забезпечення позитивних змін в економіці.

Узаконена домовленість між гілками влади про одночасні вибори Президента і Верховної Ради України по завершенні визначеного терміну, відведеного на вихід з економічної кризи.

7. На подолання політичної кризи в Україні є не більше місяця. Цей термін визначається станом української економіки, бюджету, банківської системи та суспільства. Цей стан, у свою чергу, вимагає негайного розроблення і здійснення економічних перетворень. Затягування з прийняттям таких рішень та їх реалізацією щоденно завдає збитків людям, суспільству, країні. Через місяць вихід із кризи вимагатиме значно більшу ціну, яку заплатить суспільство, ніж якби це зробити тепер.

8. Як практично вийти з політичної кризи?

На кому з нинішніх вищих політиків лежить персональна відповідальність перед Богом, народом та історією за те, що буде з країною найближчими роками? Юридично ця відповідальність розмита між Президентом, Верховною Радою і Прем’єр-міністром України. Зрозуміло, не випадково. Але морально вона лежить на Президентові України. Персонально на ньому: народ поклав на нього відповідальність своїм прямим вибором.

Моральна відповідальність Верховної Ради не персоніфікована. Вона розмита між Головою Верховної Ради, фракціями, депутатами.

Прем’єр-міністра України обирав не народ безпосередньо, а коаліційна більшість парламенту. Тому і відповідальність прем’єра перед народом не безпосередня, а опосередкована через відповідальність перед коаліцією. Так чи інакше вона переадресовується главі держави.

Отже, історична відповідальність на час виходу країни з кризи лежить на Президентові країни. Якщо він здатний узяти на себе цю відповідальність, нехай формує дієву команду і робить рішучі кроки.

Якщо Президент не хоче брати на себе всю повноту відповідальності, тоді він має негайно запропонувати країні позачергові вибори Президента і Верховної Ради України.

Якщо Президент буде затягувати з прийняттям цих рішень, суспільні сили, що усвідомлюють ціну цього зволікання, політично примусять його піти на позачергові вибори і Президента, і парламенту.

Якщо Президент бере відповідальність на себе, то Верховна Рада України має узаконити повноваження Президента на цей час в царині здійснення економічних перетворень, урахувавши досвід передачі таких повноважень Президенту Кравчуку і прем’єру Кучмі. Вона має узаконити також термін, на який надаються Президенту ці повноваження, і дату проведення наступних виборів Президента і Верховної Ради країни.

Якщо Верховна Рада України затягуватиме узаконення ліквідації політичної безвідповідальності в країні у кризовій ситуації, то суспільні сили, які розуміють ціну продовження кризи влади для суспільства, політично змусять її вчасно прийняти необхідні закони. На терезах — доля народу і країни.

Від нинішньої влади з її безвідповідальністю, з її розпорошеністю на локальні бізнес-інтереси і внутрішніми конфліктами, з закоріненою аморальністю, з її системною недієздатністю можна чекати лише патологічно-неправдивого говоріння.

* * *

Автор шукав правди, яка одна для всіх. Викладений варіант виходу із кризи нинішньої влади видається логічно обґрунтованим, може, ідеалістичним. Але чи реальним?

Важко уявити собі, що діючі суб’єкти влади — Верховна Рада, прем’єр — діятимуть належно, як тут прописано. Є серйозні сумніви, що Президент теж діятиме правильно. Це так.

Але якщо цей варіант виходу із владної кризи не буде швидко реалізований, за кожен день затримки український народ платитиме дедалі більшу ціну. І не лише у грошах. І це правда. Той, хто це розуміє, кому це болить, хто не хоче цього допустити, — діятиме. Від того, наскільки масовий і організований буде тиск громадськості на владу, залежатиме реальність подолання політичної кризи, а через це й економічної.