У багатьох агропідприємствах задумуються, чи варто виходити в поле

Взагалі для аграріїв питання про те, чи потрібно сіяти, ніколи не стояло. Як тільки настає пора, земля набирає вологи, а насіння, здається, готове прорости хоч на долоні, спрацьовує вічний інстинкт хлібороба — треба йти в поле. Ще восени Хмельниччина, натхненна просто небувалим врожаєм зернових, планувала збільшити посівні площі, розширити структуру посівів, закріпити свої врожайні перемоги. Однак плани і сподівання розтанули як сніг на полях. До посівної рукою подати, а більшість керівників у розпачі: що сіяти, скільки, а головне — для чого?

Наробились добре. А хто розбагатів?

Слухаючи звіти обласних керманичів про минулорічні аграрні здобутки, один із керівників господарств влучно зауважив: «Все це правильно: область справді зібрала два мільйони тонн зернових, що стало рекордним досягненням для неї ледь не за всю історію. Всі ми добре наробились для цього. Але хто ж від цього розбагатів? Кому стало краще жити при такому врожаї?».

Напередодні посівної люди ще і ще раз переймаються цим питанням. Не з простої цікавості, а щоб визначитись, що робити у найближчі дні. Ще й досі у багатьох повні комори минулорічного врожаю. Спочатку обвально низькі ціни не давали змоги продавати його. Тепер, кажуть, ціновий віз потроху рушає з місця. Та що з того? Час, коли можна було купувати за виручені кошти пальне, добрива, гербіциди, техніку, насіння — все, що знадобиться на весняному полі, втрачений безнадійно. Навіть дещо вищі, ніж були ще місяць тому, ціни на пшеницю та кукурудзу, не рятують ситуацію — вони не встигають за невпинно зростаючою вартістю всього переліченого.

Знаний в області керівник Герой України Василь Петринюк тільки підраховує: пшениця? Так її в господарстві ще дотепер є понад двадцять тисяч тонн. Якщо ситуацію на ринку й надалі залишатиметься такою, як була досі, то немає ніякого сенсу гнатись за новим хлібом. Ячмінь? Тепер кожен розуміє, що колишня врожайність в три—чотири тонни з гектара призведе тільки до збитків. А щоб зібрати по сім—вісім тонн, потрібно на кожен гектар дати не менш як 350 кілограмів селітри. Та тільки її вартість порахувати, вже стане зрозумілим, що сіяти не треба, бо прибутки не наздоженуть витрати. Кукурудза? В області є компанія, яка ще дотепер не зібрала 14 тисяч гектарів цієї культури. І зовсім не через те, що там погані господарі. Просто елеватори та сховища переповнені зерном, тож кукурудзу, котра не боїться морозів, вирішили залишити в полі до кращих часів.

І біля буряку теж стоїть величезний знак питання. В краї залишились цілі зони з непрацюючими цукроварнями, а возити власним коштом сировину через кілька районів — більше втратиш, ніж заробиш...

Якщо середня рентабельність сільськогосподарської галузі в області становила 17 відсотків, Петринюк називає в своєму господарстві цифру в 19 відсотків. За стабільної економічної ситуації їй можна було б тільки радіти. Але як оцінити ці самі здобутки за шаленої інфляції? Якщо вже Петринюк з мільйонними прибутками не може назвати себе переможцем, то що казати тим, у кого показники значно скромніші?

Недосяжні кредити

У господарствах вкотре перераховують кожну гривню, щоб хоч приблизно визначити, в що стане посівна, і чи вдасться провести її за рахунок власних резервів. Утім, останнє просто фантастичне, бо щороку обсяги кредитних позичок на селі зростають. Торік кредити в аграрному секторі області становили 770 мільйонів гривень. Початок нинішнього року господарства зустріли із більш як мільярдною позичкою.

У керівників голови пухнуть, як же віддавати? Уже підраховано, що через занижені ціни на пшеницю та ріпак втратили під час реалізації близько 200 мільйонів гривень. А це ж і є ті гроші, які могли б піти на посівну. Бо називають цифру в 135 мільйонів гривень, котрі потрібно десь позичити для проведення весняних робіт. Та можна не сумніватись, як тільки перші сівалки вийдуть в поле, вона ще підскочить. Допоможе цьому і втаємничена досі вартість газу, і нові розцінки на пальне, енергоносії.

Куди тут без кредитів. Та якщо кілька останніх років керівники господарств, поскаржившись на високі ставки, все-таки йшли у банки за весняними позичками, то нині ситуація докорінно змінилась. Поки що в області лише один банк підтвердив свою готовність позичати селянам кошти. Та й то не всім, а лише своїм давнім і перевіреним клієнтам. Ще два не відкидають такої можливості, але з масовим позичанням грошей все-таки не поспішають. Решта фінансових установ зберігає мовчання.

Лише найбільші оптимісти сподіваються, що деякі банки відкриють для аграріїв кредитні лінії в березні. Мовляв, банкіри встигнуть заробити своє. А чи встигнуть господарства? Адже те, що ще в лютому можна придбати по одній ціні, в березні вартуватиме значно більше. Тож і купувати, і сіяти буде дуже складно.

Звідки чекати допомоги?

На це запитання більшість керівників уже давно для себе дали відповідь: «Допомоги не чекай, викручуйся сам, як зможеш». Керівник господарства «Перлина Поділля» Герой України Петро Іващук ще й зазначає: «Тільки б не шкодили». До всіх цифр, які характеризують роботу його господарства, він додає одну дуже цікаву: на запити різного роду комісій та перевірок протягом року господарство дало відповідей на 1364 сторінках! Взявши під своє крило сусіднє господарство «Рідний край», розоравши і засіявши всі його поля, відновивши ферму майже на півтисячі голів, за півтора року пережили три податкові перевірки та одну з КРУ. Зате коли «Перлина Поділля» вже четвертий рік поспіль звертається до всіх правоохоронних органів і владних структур з проханням відшукати дев’ять мільйонів гривень, котрі щезли на цукровому заводі разом із зданою сировиною, ніхто руки допомоги простягнути не може. Чи не хоче?

Про всі ці перипетії Петро Володимирович згадує недаремно. Бо ж після того обману, коли з господарством не розрахувались за здані буряки, він просто перестав сіяти цю культуру. Якби ті кошти повернути, можливо, вже нинішньої весни ставлення до солодких коренів у нього змінилося б. Та де там, грошей не видно. А це означає, що знову бурякове насіння не впаде в добре вироблену ріллю. Хто ж від цього у виграші?

Разом з Іващуком багато хто дивується терплячості й безвідмовності сільського люду. Дорожчає електроенергія, газ, пальне — господарство платить. Збільшується податкове навантаження — господарство платить. Падає ціна на зерно, молоко, м’ясо — господарство терпить. Де ж межа всьому цьому?

Декларуючи плани на нинішній рік, область обіцяла засіяти понад мільйон гектарів. Це теж рекордний показник, і щоб його досягти, з осені було зроблено чимало — засіяли 232 тисячі гектарів озимини, виорали на зяб понад 450 тисяч гектарів. Але сьогодні аграрії вже зовсім по-іншому дивляться на ці цифри, а дехто відверто заявляє, що зменшить посівні площі, аби не мати клопоту з новим врожаєм.

Цікавий факт: у Хмельницькому районі окрилені гарним врожаєм два господарства збирались збудувати нові елеватори. Плани мали підґрунтя, бо за рік урожай зернових в районі збільшили з 47 до 92 тисяч тонн. На жаль, ситуація швидко відкоригувала їх. Ще дотепер у коморах лежить збіжжя більш як на 50 мільйонів гривень. Зате коштів на посівну катастрофічно не вистачає. Тож про будівництво вже й мови ніхто не веде.

Час зимового затишшя, коли традиційно акумулюються всі кошти і матеріально-технічні засоби, швидко збігає. Господарства знову змушені в авральному порядку розпродувати запаси, що берегли в надії на зміни в ціновій політиці. Тих, хто може похвалитись фінансовою, технічною, матеріальною готовністю до гарячих днів, важко відшукати. Тож люди готують себе до того, що посівна пройде з небувалим напруженням. Кожен докладатиме максимум зусиль, щоб насіння таки впало у ріллю. А от що з нього проросте — фінансове благополуччя чи нові кризові злидні — сказати ніхто не береться.

Хмельницька область.