Про автомобільне здирництво та формулу справедливості

Ні загородній будинок багатія, вартість якого може сягати від мільйона і більше за часто-густо «засіяні» у закритому службовому приміщенні «зелені», ні приватний літак чи гелікоптер, ні п’ята або навіть двадцять п’ята квартира чи «маленький будиночок» на Лазурному узбережжі Криму, які здаються в оренду або продаються за непомірну ціну, чомусь досі не стають об’єктами оподаткування, натомість звичайнісінький автомобіль, вимріяний і так важко зароблений, будучи елементом свободи для всієї родини, з важкої руки невігласів (людина, яка не володіє навіть простими, найнеобхіднішими знаннями) від законодавства став розкішшю.

Якщо уважно проаналізувати щойно прийнятий Закон «Про внесення змін до Закону «Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів» №191-VІ від 25.12.2008 року, який, до речі, зобов’язаний бути суровим, але справедливим для усіх категорій власників транспортних засобів, можна дійти висновку, що порівняно з тим законом, що використовували до цього часу, є ще дальшим від справедливості.

Ураховуючи, що за статистикою у кожній третій-четвертій український родині є автомобіль, стає зрозумілою мета, яку переслідував урядовий чиновник. Схема дуже проста — за будь-яку ціну у період фінансово-економічної кризи наповнити багатостраждальною гривнею державний бюджет-2009. Але не за рахунок податків на майно з різних «засіювачів» та до них прирівняних, а за рахунок пересічних громадян — власників транспортних засобів.

Використовуючи улюблений студентами-лобуряками метод з довідника «Стеля», без відповідного обґрунтування і не особливо замислюючись над дилемою — витримають чи не витримають, — законодавець встановив нові ставки податку на транспортні засоби (в редакції Закону «Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів» №427-V від 06.12.2006 року зі змінами до нього, згідно із Законом «Про внесення змін до Закону «Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів» №797-VІ від 25.12.2008 року). При цьому, слушні зауваження експертів щодо негативних наслідків спрощеного підходу до встановлення цього податку народними обранцями було проігноровано. Тому цей документ інакше як законом про автомобільне здирництво назвати важко. Обізнані фахівці кажуть, що й це не востаннє. Тобто, умовно кажучи, шкуру з автомобілістів дертимуть й надалі. Звичайно, до того часу, поки вони мовчатимуть.

Невігластво у законодавчому процесі

Відомо, що держава є головним суспільним регулятором. Якщо закон справедливий — його поважають усі верстви населення і звідси виникає повага до держави. Якщо закон приймається на догоду двом або трьом олігархам, які контролюють на території незалежної держави ринок виготовлення автомобілів іноземного виробництва, то про справедливість казати проблематично. Тож цей закон мало хто буде поважати, так само як і суспільного регулятора.

У преамбулі Закону України «Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів» зазначено, що податок з власників транспортних засобів є джерелом фінансування будівництва, реконструкції, ремонту та утримання автомобільних шляхів загального користування та проведення природоохоронних заходів на водоймищах. Тобто мета нормативного акта навіть на перший погляд досить обґрунтована. Стаття 1 вищезазначеного закону визначає платників податку, якими є юридичні особи (підприємства, установи та організації) та фізичні особи — власники транспортних засобів. І тут начебто немає жодних особливих проблем. Але у статтях 2 і 3 цього закону визначено об’єкти оподаткування та ставки податку. Ось тут і починається та несправедливість, про яку згадувалось вище.

Законодавець без усякої аргументації встановлює однакові податки для усіх категорій платників податку (юридичних та фізичних осіб), передбачивши, мабуть, з гуманних міркувань, пільги для ветеранів та інвалідів. Видається, що й умисне було вжито поняття солідарної відповідальності всіх категорій платників транспортного податку перед державою. Закон фактично урівнює фізичну особу, автомобіль якої може простояти всю зиму на стоянці, з комерційним підприємством, витрати на автомобіль якого враховуються в ціну товару та повертаються підприємству у вигляді прибутку. Зазначені обставини дають зрозуміти, що вищезгадані транспортні засоби абсолютно різною мірою експлуатують автомобільні шляхи та забруднюють атмосферу. Хіба, наприклад, можна порівняти умови експлуатації сімейного автомобіля, який, незалежно від об’єму двигуна, оберігається і майже не експлуатується взимку, з автомобілем-трудягою, який використовується щоденно, заробляючи власнику транспортного засобу кошти, що дають можливість його господарю повернути усі витрати за експлуатацію разом з усіма податками. Або з автомобілем, яким здійснюють вантажні перевезення, у результаті чого автомобільні шляхи й стають здебільшого непридатними для автомобільного руху? Чому, незважаючи на такі обставини, законодавець припускається такого спрощеного підходу до врегулювання питання транспортного податку? Спробуємо не менш аргументовано дати відповідь на ці запитання.

Керуючись принципом «слабкого ланцюжка», законодавець переконаний, що пересічний громадянин не розбереться у хитросплетіннях та суті «здирницького» закону або сподівається, що власники автомобілів як завжди промовчать. Мовляв, нехай трохи піднатужиться власник авто і візьме на себе утримання автомобільних шляхів у державі, якщо вже спромігся заволодіти «розкішшю» у вигляді власного автомобіля. Але справа навіть не в грошах, які доведеться сплачувати, а в справедливому вирішенні податкового питання і пошуку формули справедливості, яка б задовольнила всі категорії платників податку.

І така формула існує

Припустимо, що громадянин С. має у власності старенький автомобіль «Волга» з об’ємом двигуна 2,5 літра і ринкова ціна якого становить близько З тис. дол., а громадянин П. має у власності автомобіль «мерседес» з об’ємом двигуна 1,5 літра, виготовлений за індивідуальним замовленням зі шкіряним салоном, що прикрашений коштовними камінцями на суму в десятки разів більше за вартість вищезгаданого автомобіля «Волга». Хто більше заплатить за пальне у цьому випадку — усім зрозуміло, а також хто з них більше постраждає від вітчизняного податкового законодавства, навіть якщо ці автомобілі будуть місяцями простоювати у гаражах.

Для вирішення цього питання по-справедливості, видається необхідним застосувати такий принцип: «Хто заправляється, той їде, а хто їде, той, відповідно, й псує автомобільні шляхи та екологію, а хто їх псує, той і повинен за свій рахунок їх відновлювати». Справедливо? Так. Але як вивести цей коефіцієнт справедливості?

Розуміючи, що держава повинна мати надходження до державного бюджету на наступний фінансовий рік не менше як і за попередній, береться загальна річна сума надходжень до бюджету від податку з власників транспортних засобів за попередній рік і ділиться на загальну кількість літрів пального, проданого за попередній рік. У результаті отримуємо середню величину податку за кожен літр пального, яке буде продано у наступному році. Цей податок може бути збільшений або зменшений на коефіцієнт, що враховуватиме інфляційні процеси, передбачувані законами пільги, у тому числі на сільськогосподарські роботи, а також інші обставини. Податок сплачуватиметься під час заправки транспорту на автозаправках аналогічно до сплати ПДВ за кожний літр пального, перераховуватися до банківських установ і акумулюватися на відповідних державних рахунках. За таких умов кожний платник податку буде платити за реальну кількість кілометрів, що він проїхав, умовно зіпсованих метрів доріг та забруднене повітря через експлуатацію власного транспортного засобу.

Таким чином, це залежатиме не від об’єму двигуна автомобіля та його вартості (тим більше що податки за нього вже давно сплачені під час його придбання), а тільки від кількості реально спаленого пального. Хоча зрозуміло, що більше об’єм двигуна, більше спалено пального, то більше відрахування, але при цьому за умови, якщо цей транспорт рухається, а не стоїть, скажімо, в гаражі або на стоянці. Крім того, кожна марка пального має відповідну ціну, якість та вплив на екологію після його спалення, і за все це буде розраховуватися власник транспортного засобу, який добровільно обрав ту чи іншу марку автомобіля.

Чи реально запровадження цього справедливого податку? Так, цілком реально. Єдине, що бракує, то це волі законодавця, який дуже зацікавлений у підвищенні рівня життя пересічного громадянина, і небайдужості власників транспортних засобів у відстоюванні своїх інтересів — по-справедливості.

Мал. Михайла САЧКА.