Там, де вимирає ціла місцевість, годі шукати живого інтелігента. Людям треба їсти, вдягтися, дітей годувати. А у споживчому кошику мало місця для засобів духовного зростання. Там навіть на хліб-молоко норми скромні. І все-таки у вимираючому селі є інтелігенція. В неї порепані від роботи руки, вона далека від Інтернету, не має за що купувати книжки. Але вона жива. До неї належить і Микола Сопронюк із Новоселиці Старокостянтинівського району на Хмельниччині.

Книгар від Бога

Миколі не було ще й сімнадцяти, як він прийняв бібліотеку в Новоселиці. Щойно здобув диплом тракториста в місцевому ПТУ-41. Був би добросовісним трудівником на всякому місці. На щастя для Новоселиці та бібліотеки, саме Микола опинився на цій низькооплачуваній посаді. Як настали скрутні часи, завдяки настирливому молодому чоловіку книгозбірня вижила. А двічі підпадала під закриття...

З допису в журнал «Бібліотечна планета» (№2, 2003 рік): «За постановою Кабінету Міністрів України №508 від червня 1997 року, мали залишити діючими ті бібліотеки, в яких налічувалося до 500 читачів. Не в кожному селі є стільки й населення. Багато нас лишилися без роботи, а селяни — без книжок. Мої колеги плакали від того принизливого стану. У районі із 72 бібліотек зосталося 37, гірка доля чекала й на мою та 350 читачів. І я вдарив на сполох: звернувся до Кабміну, до Мінкультури. Мене почули, зробили виняток. Дякуючи начальнику відділу бібліотек та інформсистем Т. Прокушевій моя бібліотека працює й сьогодні».

Микола дійшов до Києва не заради себе. 300 гривень платні заробив би й на городі. Ці 300 він спрямував на «дотацію» своїй книгозбірні. Витрати на утримання сільської читальні були такі мізерні, що закриття не зробило б жодної помітної економії в бюджеті району чи держави. Приміщення роками не опалювалося, на ремонт та канцтовари кошти не виділялися. Навіть на придбання нових книжок давали копійки. На рік можна було купити 15 видань, а з періодики — найдешевшу районку.

Розумів бібліотекар: повісять замок на джерелі культури площею усього в 34 метри квадратні і — прощай, село. Як у воду дивився. Бібліотек стало менше вдвічі, а злиднів не поменшало по селах. Село до того ж спивається, не маючи жодного просвітку. А поки є бібліотека — діти забіжать, зайде хтось із пенсіонерів, завітають учні аграрного ліцею, колишнього Миколиного ПТУ. Усім є діло до бібліотекаря, бо він теж живе джерело знань: чого немає у книгозбірні — добуде, вичитає, розповість. І це за того, що Інтернетом тут ще й не пахло. Став відмінним фахівцем, бібліотекарем-бібліографом, закінчивши з відзнакою Кам’янець-Подільське училище культури. Учився заочно, бо на його руках хвора мама, ось уже двадцять літ прикута до ліжка...

— З якою охотою учні беруть участь у масових заходах! Проводжу з ними навчання гарних манер, літературні подорожі у світ народних казок, конкурси на кращий малюнок, уроки краєзнавства. Разом із колегами з ліцею ввели традицію на гуморини, вечори поезії, свята осінніх квітів. У бібліотеці облаштували музей, виставки. Я люблю книгу, і хоч би що там було, розумію: треба нести її до людей. Так і роблю. «Так, я не лікар, не аптекар. Не інженер, не вчитель, не банкір... Я — більше: я Книгар! Бібліотекар! Потрібен я всьому наперекір», — сказав поет Петро Гоць.

Коли знову заговорили про «економію» на бібліотеках, Микола вже мав досвід боротьби — був депутатом сільської ради, автором кількох книжок, тож стояти на своєму було легше. І все-таки довелося погодитися на «ущільнення»: тепер Микола бібліотекар і в Новоселиці, і в Морозівці, за графіком.

Перший письменник на селі

Горе тій державі, в якій книга стає розкішшю. Якби не Микола, багато земляків так ніколи і не дізналися б, що у нас є сучасні письменники — Марія Матіос, Юрій Андрухович, Оксана Забужко... Не все втрачено!

Але не до всякої Новоселиці доїдуть імениті письменники, щоб покласти на папір вражаючі повісті тутешніх людських доль. І Микола сам брався за перо. У районній, обласній газетах став постійним автором. Далі зібрав жменю оповідань і подався до видавництва Алли Цюпак у Хмельницький. Першу книжечку назвав «Доля», бо то — десяток невигаданих доль односельців. Другу книжку з повістю «Дорога до істини» випустив того-таки року. Почав писати і для малих новосельців. У цьому світі, де так багато зла, Микола Сопронюк найбільше хотів би вберегти ненадщербленими стосунки батьків та дітей. Тоді неписані народні істини буття не вишепчуться з родинної чаші, як той мак-самосій. Старше покоління колись творило власними руками добробут, нині — від нічого робити (?!) — і старі, й молоді мокнуть у чарці.

Жива історія

«В архівних документах Новоселиця вперше згадується 1589 року. На території села було знайдено знаряддя праці доби неоліту. Донині зберігся палац, побудований селянами за наказом пана Дижицького на початку XІX століття у рідкісному стилі — поєднанні готики та бароко. У 1917 році тут розмістили райпрофшколу, а в 1928-му — сільгосптехнікум. Готували кадри для сільського господарства аж до 1973 року, далі заклад перевезли в Кам’янець-Подільський, а приміщення передали ПТУ-41. Новоселиця входила до колгоспу імені Ватутіна, а на початку 70-х років — до колгоспу імені Ілліча, заможного господарства. У селі були теплиці, велика ферма, плодоконсервний цех, цегельний завод, потужна рибно-меліоративна станція... У 1965 році відкрили бібліотеку, у 1978-му — великий магазин».

Майже все те знищено, розкрадено. Не чужими — своїми. Українцями. Нині вихованці останньої надії Новоселиці —агроліцею — опановують навики землеробства (має заклад свої гектари, техніку, ферму, теплицю, машинно-тракторний парк). Але в наших селах зі свічкою вдень роботи не знайдеш! Невже нікому не потрібно молока, м’яса, огірків узимку, квітів до свят? Село треба не «скорочувати», переконаний Микола Сопронюк, а навпаки, витягувати його із трясовини, віддавати йому більше і краще. Село віддячить. Під час колективізації нищили куркулів, добивали хазяїв голодом — тепер мусимо навчити людей, як успішно вести приватне господарство.

І слово, і діло

«Цей Микола якийсь ненинішний! — кажуть йому часом услід. — Мало йому бібліотеки, ще й на городі горбатиться».

Начитавшись журналу «Дім, сад, город», Сопронюк почав експериментувати на землі. Навиписував сучасних сортів картоплі, помідорів, ретельно дотримувався технології, вів щоденник догляду за рослинами. Раніше заздрив тим, хто зумів виплекати на своїй ділянці по 100 сортів картоплі, 400 — томатів, 500 — тюльпанів. А тепер і у нього є, хай менше, а власне багатство. Щось продасть, а більше пригощає односельців. Хоче, щоб вони зрозуміли: золота земля в нас, як гарно до неї ставишся — обдарує сторицею. У Миколи навіть кавуни ростуть до п’яти кілограмів, а це ж Волинь, не Херсонщина! Поради із власного досвіду він упорядкував у книжечку. І тут у «яблучко»! Дуже потрібну річ подарував селу. Хоч літератури подібної є тепер чимало, але важлива та, де враховано особливість місцевості. Стала й бібліотека консультпунктом, швидкою агродопомогою. Постачає земляків Микола своїми насінням, розсадою, бульбами. Він вірить, що ледар вимре, п’яниця проспиться, а краяни зроблять свої села квітучим раєм. Треба лише прищепити кожному любов до землі. Це й робить добровільно. На свою тарілку, як народ назвав землю, Микола Сопронюк кладе і невтомну працю, і задушевне слово.

На знімку: насіння та книжки Микола Сопронюк (у центрі) привіз товариству садівників та городників Кам’янця-Подільського.

Фото автора.