Ще декілька тижнів тому в Більчині, що в Ізяславському районі Хмельницької області, було справжнє свято — з музиками, вітаннями, святковими виступами керівників тут запалювали блакитний вогник. Місцева школа, фельдшерсько-акушерський пункт, будинок культури — всі багато років мріяли про таку подію. Та й в хатах давно чекали, коли ж нарешті забудуть про дрова. Доки в Більчині святкували, в сусідньому Лопушному часу не гаяли — все підлаштували, щоб і собі газ до будинків підвести. А сільський голова порадував, що і до крихітної Більчинки газопровід проводитимуть...

Дорожче — тільки... альтернатива

Та чи проведуть? Глобальні газові перипетії не обминули ні крихітну Більчинку, ні сотні інших сіл, для котрих ще вчора газові перспективи були чіткі й зрозумілі. Тепер же нові ціни і заклики до пошуку альтернативних енергетичних джерел заставляють сільських голів і громаду добре чухати потилиці. Бо ж які вони, ці альтернативи, у маленьких, бідних і безперспективних селах?

Не так давно область з гордістю рапортувала про десятки кілометрів новозбудованих сільських газопроводів. Для кожного району це ставало справжньою перемогою. Нині ставлення до них неоднозначне. З одного боку, важко переоцінити той комфорт та елементарні побутові зручності, котрі приносить із собою блакитне паливо в кожну оселю. Не раз доводилось бачити, як зі сльозами радості на очах зустрічали таку подію: нарешті поживемо, як люди.

Та з другого, газові війни змусили по-іншому подивитись на проблему газифікації. Нові незвичні слова про диверсифікацію дали зрозуміти, що новими газопроводами тепер вихвалятись просто непристойно. У моді інше — газові альтернативи.

Пригадується, як декілька років тому їх уже почали шукати. Тоді не придумали нічого кращого, як нагадати про дрова та торфові розробки. Справді, добрий господар, навчений життям, навіть маючи в хаті газ, навряд чи спалить посеред двору зрубане в садку старе дерево — все буде порізане і складене на дрова на всяк випадок. Але хіба назвеш ці запаси на чорний день справжньою альтернативою? Та й розмови про торф ніхто всерйоз не сприйняв. Насамперед через те, що розробка торфових родовищ так само потребує капіталовкладень, а охочих їх робити не знайшлось і досі.

Коли ці проекти не набрали життєвої сили, ставку вирішили зробити на справді серйозне джерело енергії — Хмельницьку АЕС. Кому ж як не області, де працює два атомні енергоблоки, йде активне обговорення будівництва наступних, скористатись перевагами дешевої електроенергії. Але...

І тут все виявилось не так дешево, як здавалось. Одним із перших та наймасштабніших проектів по переведенню із газового на електроопалення в області став приватний сектор, розташований в найближчому сусідстві з ХАЕС. Садиби, маючи ледь не у себе в дворі потужного виробника електроенергії, не отримували жодної користі від такого сусідства. Проведені до села старі електромережі були такі зношені, що не витримали б нового навантаження. Не могло йтися не те що про електроопалення, а й навіть про електроплити на кухнях. Підсобити тоді взялося ВАТ «Хмельницькобленерго». Все б добре, якби ... не вартість проекту. Заміна ліній електропередач, встановлення нового устаткування для споживачів із півтори сотні осель обійдеться у більш як 17 мільйонів гривень. Поки що компанія освоїла лише близько третини цих коштів.

Розуміючи перспективність таких робіт, енергетики готові йти на витрати. Але очевидно й інше: власними фінансовими силами їм навряд чи вдасться реалізувати такі плани в масштабі і області, і навіть окремих районів. Якщо на порозі ХАЕС проект коштує так дорого, то що говорити про сотні кілометрів нових ліній електропередач до віддалених сіл? Найпалкіше бажання енергетиків і навіть їх доволі потужні фінансові вливання навряд чи справляться із завданням, котре потребує справді державного вирішення і фінансування.

Проблеми з паливом? Купуйте вікна

Треба мати справді добру уяву і масштабне мислення, щоб встановити зв’язок між цими поняттями. Насправді суть у тім, що державне фінансування на підтримку і розвиток енергозберігаючих технологій було і залишається таким скромним, що вистачити його може хіба що на... нові вікна. Та й то не всім охочим.

Нині область може похвалитись, що на впровадження енергозберігаючих технологій бюджет виділив їй трохи більш як шість мільйонів гривень. Коли порахували, з’ясувалось, що цих грошей стане лише на те, щоб замінити старі вікна у сільських школах на пластикові — ото і всі доступні технологій. Та навіть і це вдасться не у всіх навчальних закладах, а тільки у великих окружних, куди приходять діти із кількох навколишніх сіл. Влада сподівається, що ще трохи до цієї суми додадуть місцеві бюджети. Можливо, розщедриться хтось із спонсорів. Але ж все це — лише крапля у великому технологічному морі.

Навіть торік, коли на такі витрати було виділено майже втричі більше державних субвенцій, говорити про перспективні розробки в енергозберігаючій галузі не доводиться. Особливо, якщо це торкається аграрного сектору. Бо ж левова частка коштів пішла на ремонт та заміну тепломереж, котлів, встановлення лічильників для городян. Для села ж залишилось 3,5 мільйона гривень, котрі й використали на ... будівництво нових газопроводів. Бо хоч як крути, а краще газу поки що в хаті може бути лише газ.

Отримавши завдання економити, область намагається робити це з усіх сил. Але мало бути лише ощадливим. Варто зайти в будь-яку хату, щоб зрозуміти, наскільки бережно сільський люд ставиться до цього багатства. Навіть старі ціни змушували більшість споживачів обмежуватись обігрівом однієї, переважно найменшої, кімнати. Інші опалюють хіба що на свята чи вихідні, коли приїжджають діти. Тепер же тільки й чути про можливе підвищення тарифів, тож більшість споживачів налаштовується на ще жорсткішу економію. Ось це і буде чи не найголовнішою альтернативою.

Хто гріє руки на блакитному вогнику

З часу, коли вперше заговорили про газову кризу, серйозних зрушень у пошуках нових енергетичних джерел зробити так і не вдалось. Хоча область і старалась. Встановлення електроопалення в кількох будинках Летичівського району та Старій Ушиці — тому свідчення. Взагалі ж статистика говорить, що в краї переведено з газового на електроопалення близько шестисот будівель. Тепер йдеться про таку заміну в усіх фельдшерсько-акушерських пунктах. Хотіли до цього списку додати й інші бюджетні установи. Але ж хіба витягнуть все це на собі місцеві бюджети? Та й сільські громади тут не підмога. Якщо люди і готові витрачати кошти на тепло та комфорт, то найперше звертаються саме до газівників. Ніхто ж бо інших послуг не пропонує.

Зате на газовому ринку бажаючих заробити хоч відбавляй. І мова зовсім не про оборудки державного масштабу. Спокуса «наварити» на блакитному паливі виникає навіть там, де газом і не пахне. Коли в області спробували елементарно підрахувати, скільки газопроводів і де прокладено останнім часом, з’ясувалось: газові мережі провели в селах, до яких навіть немає та й невідомо, коли будуть підвідні газопроводи. І таких сіл — вісімдесят!

Як подібне могло трапитись, чиновники тільки руками розводять. Мовляв, деякі спритні фірми розробляють проектну документацію і беруться за виконання робіт, не отримавши на будівництво відповідних дозволів. Коли під хатами лягають газові труби, селянам і на думку не спадає, що їх дурять. Усім селом та ще якнайшвидше несуть «благодійникам» гроші, навіть не припускаючи, що в цих трубах газ може ніколи не з’явитись.

Утім села, в яких порожні труби вже пролежали в землі по кілька десятків літ, теж не виняток. Тепер там рахують збитки і нові, ще більші витрати, пов’язані із реконструкцією.

Якщо у газовому господарстві, від найнижчого до найвищого рівня, панує така плутанина, що дивуватись, коли хтось добряче гріє руки на блакитному паливі. А хтось ніяк не може дочекатись тепла у хаті. Ні газового. Ні альтернативного.

Хмельницька область.