На Вінниччині залишиться сім-вісім переробних підприємств з колишніх сорока

Робітники Уладівського цукрозаводу програли війну з власником підприємства. За декілька років протистояння вони і до влади зверталися по допомогу, і службу в церкві замовляли, і цілодобову оборону тримали, але нічого їм це не дало. Спочатку власники «наробили» боргів — у 2006 році не повністю повернули зароблені гроші робітникам, не розрахувалися з фермерами, які доставили на завод сировину, а вже в наступному сезоні підприємство взагалі не працювало. Наприкінці 2007-го обладнання почали різати на металобрухт. Робітникам сказали, що це єдиний вихід повернути заборговану зарплату. Можливо, тому заводчани перестали чинити опір. Хоча дехто з цукроварів продовжує бити на сполох. Майже щодня біля прохідної збираються робітники. Нагадують про те, що їм не повернули зароблені гроші. Вже не збігаються, як було раніше, тримати оборону. Не чути й виття сирени...

«Ми тримали їх під замком, доки не прибула міліція»

— Ви знаєте, скільки ми намучилися тут, день і ніч тримали оборону, — каже колишній змінний інженер заводу Любов Шрамик. — Ми навіть встановили сигнал сирени. Кнопку вивели у квартиру одного з наших робітників, який живе найближче до заводу. Гучномовець почепили на стовпі. Скільки разів ми збігалися! Тільки чуємо сирену, біжимо на завод, як солдати по тривозі. Бувало, і вдосвіта, і пізно ввечері. А одного разу КамАЗ в’їхав на територію заводу по рейках з тильної сторони. Ми ж не думали, що машина може піти по колії, тому в тому місці не ставили варту. Уже побачили машину на території заводу. З кузова вистрибнули прибульці, вони мали приступити до демонтажу. Але ми їх зачинили у майстерні й протримали доти, доки не прибула міліція.

Любов Шрамик не хоче далі розмовляти на цю тему. Каже, вона вже на пенсії, втомилася від такого життя. Добре, що хоч ті копійки, які заробила, нарешті повернули.

«Тут уже ніколи не варитимуть солодкий пісок»

— Наскільки я знаю, із заводу вже вивезли два насоси, прихопили і грохот — так називається обладнання, з допомогою якого дроблять камені-вапняки, щось там з дифузії відірвали, — каже колишній головний інженер Микола Олійник. — Повірте, на нашому заводі уже ніколи не варитимуть цукор. У нього одна дорога — на металобрухт. Його б уже порізали, але спиняє те, що нема ціни на метал. Мартенівські домни погасили, металолому беруть менше...

Незважаючи на це, частину обладнання продають на інші підприємства. «Є такі універсальні механізми, що їх можна застосовувати не тільки на цукроварнях, — продовжує розмову колишній головний інженер. — Редуктори, наприклад, чи двигуни. Їх і продають».

Декому з колективу заводчан гроші вже повернули. У таких зникло бажання обороняти підприємство. Інші роз’їхалися на заробітки, треба ж за щось сім’ї утримувати. Микола Олійник каже, що він уже не в тому віці, щоб десь наймитувати. Разом з такими, як сам, колишніми заводчанами, які залишилися в селі, приходить до прохідної. У такий спосіб робітники нагадують власнику про себе. Загалом, як повідомили в Літинській райдержадміністрації, борг перед робітниками на Уладівській цукроварні становить понад 800 тисяч гривень.

Повезуть кристали під Кабмін

— Уладівський цукрозавод — 17-й на Вінниччині, на якому поставлять хрест, — зазначає виконавчий директор обласної асоціації «Поділляцукор» Микола Береговий. — Ще дев’ять заводів взяли на консервацію. Це, вважай, теж кандидати на знищення. Їх чекає та сама доля. Якщо торік буряки переробляли на 14 заводах, то нинішнього їх працюватиме ще менше. Ми вже маємо інформацію про те, що не розпочинатиме сезон потужний Погребищенський цукрозавод. Раніше, як правило, зупиняли слабкі підприємства. Погребищенський завод до таких не належить. Він у власності потужного інвестора. Ситуація така, що вже й вони не витримують.

За прогнозами фахівців, у «цукровому Донбасі» залишиться сім-вісім цукроварень.

Питання виходу з кризи цукрових заводів обговорять на наступній сесії облради. Пропозицію з цього приводу вніс голова обласної асоціації «Поділляцукор» депутат облради Микола Власюк. Її підтримали депутати. «Таке питання уже обговорили на сесіях ще двох обласних рад, — каже Микола Власюк. — Це ж не тільки вінницька проблема».

— Цукор не продається, бо мала ціна, — продовжує Микола Береговий. — У нас собівартість, залежно від заводу, від 3,2 гривні на кілограмі продукції й приблизно до 3,5 гривні. А пропонують нині менше трьох гривень за кілограм. Тому майже увесь минулорічний цукор лежить на складах. Є продукція, а не можна продати. Фахівці прогнозують, що невдовзі цукровари можуть повезти білі кристали під Кабмін.

Вінницька область.

На знімках: вирізають не лише на Вінниччині — такий вигляд мають на Черкащині колись успішні Почапинський (на знімку вгорі) та Городищенський цукрозаводи.

Фото Миколи БЕЗРУКОГО.