До 170-річчя від дня народження Павла Чубинського

В історії українського відродження XІX століття важко знайти людину такої потужної енергії, як П. Чубинський. Своїм працелюбством, запальним характером, непосидючістю, нестримним поривом до живої практичної роботи він заряджав однодумців і спонукав до дії. За короткий час підняти віковічні перелоги українського життя і написати книгу української душі, побуту і звичаїв українців, піднести весь колорит життя до значення науки — все це зміг тільки Чубинський. І до нього були діяльні етнографи й фольклористи, але кожен із них — ніби острів. А Чубинський зумів об’єднати всі острови в єдиний духовний материк. Але для цього довелося пройти через відлучення від України...

Павла Чубинського вислали на Північ того самого 1862 року, коли він написав знамениті рядки: «Ще не вмерла України і слава, і воля», що згодом зазвучали як державний гімн.

Вигнання до холодної Архангельської губернії не остудили його душі. Його заслали в далекий край як «порушника громадського спокою». Та й на Півночі він залишився сам собою. Тамтешні губернатори, при яких він (засланець!) служив чиновником з особливих доручень, уважали Чубинського незамінним. Був судовим слідчим, потім секретарем губернського статистичного комітету. А ще завідував бібліотекою і громадським притулком, редагував неофіційну частину «Архангельських губернських відомостей», заснував музей, організував наукове вивчення всієї губернії. Завдяки Чубинському Архангельський губернський статистичний комітет став одним із найпродуктивніших у науковому відношенні комітетів усієї Російської імперії.

Як секретар статистичного комітету, написав і опублікував понад сімдесят програм, звітів, кореспонденцій, нарисів, статей, праць про Архангельську губернію. Він не захоплювався екзотикою цього краю, як це робили інші, а перший звернув увагу на економічне життя і побут малих народів, на навернення їх до цивілізації, на розвиток вигідних промислів на території губернії, піднесення освіти й загального рівня культури.

Імператорське Російське географічне товариство відзначило дослідника-засланця срібною медаллю. Праці, написані в засланні, здобули визнання в наукових колах Росії і за кордоном. Книжка Чубинського «Про стан хлібної торгівлі і виробництва у Північному Районі» була в бібліотеці К. Маркса.

Можна сказати, що Чубинський сам визволив себе із заслання. 1869 року архангельський губернатор князь Гагарін подав клопотання про нагородження Чубинського орденом святого Станіслава ІІ ступеня. Міністерство внутрішніх справ уважало це недоцільним. Та за дозволом самого імператора з Чубинського зняли поліцейський нагляд і дозволили йому повернутися в Україну! І не просто повернутися, а з мандатом дійсного члена Російського географічного товариства провести етнографічно-статистичне дослідження Південно-Західного краю (тобто України). А великий князь Олексій Олександрович подарував Чубинському діамантовий перстень — за цінні відомості про північні губернії.

Повернувшись до Києва, Чубинський поринув у свою стихію. У 1869—1870 роках він здійснив три експедиції, об’їхавши губернії не лише Південно-Західного краю, а й повіти Бессарабії, Польщі та Білоруського Полісся, заселені українцями. Вінцем його досліджень стали сім томів «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край». 1872 року в Петербурзі вийшли перші чотири томи «Праць...». Російське географічне товариство удостоїло Чубинського золотої медалі. У 1874-му на Географічному конгресі в Парижі вченого відзначено малою золотою медаллю.

Проте наукові праці не забезпечували нормального життя. Павло Чубинський у пошуках роботи їде до Городища (нині Черкаська область), де працює в адміністрації цукрової фірми «Брати Яхненки й Симиренко». У 1876-му він перший уклав і видав карту буряково-цукрової промисловості. Також працював секретарем Київського відділу російського технічного товариства, а в 1873 році за його участю в Києві засновано Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Дослідники вважають цей відділ прообразом Академії наук України.

Але земляки-малороси почали писати доноси, звинувачували відділ в українському сепаратизмі. 1876 року Південно-Західний відділ було закрито. Чубинський, знову приречений на вигнання, змушений їхати до Петербурга працювати в міністерстві шляхів сполучення.

Та жити у столиці довелося недовго. Розбитий паралічем, повертається до Києва, мешкає на батьківському хуторі (нині село Чубинське), де спливли останні чотири роки мученицького існування. Помер він у Києві 14 (26) січня 1884 року, одного дня не доживши до свого сорокап’ятиріччя. Відспівали його у церкві Різдва Богородиці в Києво-Печерській лаврі. А 20 січня (1 лютого) поховали на Книшовому кладовищі в Борисполі. Це була непоправна втрата для науки. Чубинський, талановитий самоук, залишив велике надбання на ниві українського відродження. Його «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» стали неперевершеною енциклопедією народознавства й піднесли українську етнографічну науку до європейського рівня.

Андрій ЗИЛЬ,журналіст, краєзнавець.

Бориспіль.