Мужність

На 44-й день дрейфу вони побачили корабель. Він проходив далеко. Подати сигнал з баржі не було чим. Тому їх не помітили. Порятунок прийшов пізніше. На 49-й день, коли хлопці були вже вкрай знесилені, раптом почули гул. У небі з’явився вертоліт. Він завис над баржею. На борту було видно розпізнавальні американські знаки. Військовий вертоліт доставив потерпілих на авіаносець американських ВМС «Кірсардж». Корабель йшов з Японії в Америку, порт Сан-Франциско. Ще вісім днів вони перебували на кораблі. Тільки після того корабель пришвартувався в порту американського міста.

Тим часом у військовій частині вважали, що солдати загинули. У повідомленні батькам написали, що їхні сини зникли безвісти. Якби хоча б на день зачекали з такою інформацією, то Анатолій Крючковський своїм поверненням випередив би її. Не вдягала б тоді мати чорну хустину і не вмивалася б слізьми від горя. Один з військових журналістів, як тільки дізнався про те, що солдати живі, одразу вирушив з Москви на батьківщину Крючковського. Він перший приніс згорьованій матері добру новину.

Їм, як Гагаріну, повідривали ґудзики

У 1960 році Григорій Буртяк працював у Вінницькому обкомі комсомолу. Йому, завідувачу відділу комсомольських організацій, доручили поїхати в Москву, щоб зустріти земляка-героя. Анатолій до служби в армії працював на Турбівському цукрозаводі. Був комсомольцем. Таке саме доручення, як і Григорій Буртяк, отримав секретар парткому цукрозаводу Іван Сироватко.

— Перед тим, як вирушити до Москви, ми перебрали в пам’яті прізвища усіх знайомих, — каже Григорій Якович. — Треба було, щоб хтось допоміг розшукати земляка у тодішній столиці. Він на той час уже повернувся з Америки. З повідомлення по радіо дізналися, що врятовані солдати зустрічаються з москвичами у трудових колективах. Зателефонували до приймальні міністра оборони. Там підказали, що хлопці проживають у готелі Червоної Армії. У цьому самому готелі забронювали місця для нас.

Так сталося, що тільки вінничани приїхали на зустріч із своїм земляком. Друзі Анатолія Крючковського по-доброму заздрили йому. Він найперше поцікавився, як там дома. Розмова про малу батьківщину ще більше окрилила хлопця. Щодня четвірка відважних зустрічалася у молодіжних колективах Москви. Скрізь їх приймали, як героїв. Молодь захоплювалася тим, як у таких складних умовах хлопці не втратили почуття ліктя, по-братськи розділили навіть міх гармошки і халяви чобіт, щоб не померти з голоду. Їм у Москві подарували аж п’ять гармошок. П’яту, щоб повернули старшині у військову частину. Після однієї такої зустрічі хлопці повернулися в готель без ґудзиків на військовій формі. Їх учасники зустрічі повідривали собі на згадку.

— Таке саме я бачив пізніше на з’їзді комсомолу в Москві, — усміхається Григорій Буртяк. — Тоді без ґудзиків залишився перший космонавт Юрій Гагарін.

Один з автографів повезли в Кишинів

Кожного дня для відважної четвірки доводилося купувати нові ручки. Сотні автографів брали у хлопців молоді люди. Відважні солдати мали у ті дні більший успіх популярності, ніж будь-хто з відомих акторів чи співаків. Їх упізнавали на вулицях. Навіть у літаку з Москви до Києва, яким добиралися Крючковський та Поплавський, до хлопців підійшла молода жінка. «Ми сиділи в літаку поруч, тому бачили цю сцену, — згадує Григорій Буртяк. — З щасливою усмішкою на обличчі жінка розповіла, що добирається до Кишинева. Там у неї маленький син. У нього незабаром день народження. Хотіла б подарувати йому листівку з автографом героїв. Може, й він таким стане, коли виросте».

У Києві Крючковський і Поплавський мали зустрічі з воїнами Київського військового округу. А потім командувач округу надав літак для перельоту до Вінниці. В аеропорту зібралося багато молоді. А звідти машиною Анатолія повезли до Турбова. «Було видно, що хлопцю хотілося на крилах летіти до мами, — каже Григорій Буртяк. — Там у батьківській хаті уже чекали родичі, односельці. Після міцних обіймів усі сіли за стіл і за народною традицією підняли чарки». Тоді співрозмовник і довідався, що незадовго перед цим мати Анатолія отримала повідомлення з частини про його зникнення.

Ключ від Сан-Франциско — у Вінниці

Найвідоміші на той час засоби інформації світу розповідали про мужність відважної четвірки. З Америки до Москви першим про це передав інформацію тодішній кореспондент газети «Правда» у Вашингтоні Борис Стрельников. «У 1964 році мені вдалося побувати в Америці, — каже Григорій Буртяк. — Нашу молодіжну делегацію приймав радянський посол у США Добринін. Там я побачив Бориса Стрельникова. Підійшов до нього і подякував за розповідь в газеті про нашого земляка. Журналіст одразу почав багато розпитувати про Крючковського. Було очевидно, що його цікавила кожна деталь, пов’язана з нашим земляком. Цікавився також, чи не знаю, де знаходиться символічний ключ від Сан-Франциско.

18 березня 1960 року в мерії Сан-Франциско влаштували офіційний прийом на честь врятованих радянських солдатів. Тоді ж мер міста подарував кожному з відважної четвірки символічний ключ від міста. Раніше їх отримували тільки двоє радянських громадян — Микита Хрущов і відома балерина Галина Уланова. «Ключ від Сан-Франциско, подарований містеру Крючковському. Мер Джордж Кристофер. Приїздіть, будь ласка, знову», — такий напис на подарунку. У 1977 році під час чергового приїзду додому Анатолій передав цей сувенір Вінницькому обласному краєзнавчому музею, де він зберігається і нині.

Після повернення Анатолія додому в його будинку в Турбові побували сотні журналістів. Згодом матері збудували нову хату. За кошти держави. Хлопець мав гарний шанс навчатися в Москві, в університеті імені Ломоносова. Про це розповів вірний друг Анатолія Федоровича, його односельчанин і тезко — Анатолій Павлюк. «На жаль, — каже він, — Крючковський мав тільки семирічну освіту, тому не пішов в університет. Ріс без батька. Той загинув на війні. У мами їх було троє, крім нього, ще брат і сестра. Не до навчання було. Це золотий чоловік, щоб ви знали, — додає Анатолій Миколайович. — Приїхав якось літом, йде до батьківської хати, вона на вулиці Черняхівського, дорога розбита, в баюрах. А наступного дня бачимо, машини щебінь привезли. Я через три хати живу від них. Це Анатолій пішов у кар’єр, виписав щебеню, заплатив свої гроші, щоб нам було краще».

Навіть після пережитого в океані Анатолія Крючковського все одно вабило море. Тому він поїхав навчатися у «мореходку» під Ленінградом. Після того, як отримав спеціальність, працював на Півночі. Згодом переїхав до Києва, ближче до дому. Влаштувався на завод «Ленінська кузня». «Тільки тому, що там робили кораблі, — розповів у телефонній розмові Анатолій Федорович. — 15 грудня виповнилося 45 років, як я на заводі». Нині Крючковський працює заступником головного механіка заводу. Підтримує зв’язок з армійським товаришем Асхатом Зіганшиним. Він проживає у Санкт-Петербурзі. З четвірки їх залишилося двоє. Федотова і Поплавського уже нема серед живих. Спочатку не стало Федотова. Він жив у Благовіщенську в Росії. Декілька років тому пішов з життя хмельничанин Поплавський.

— Із Зіганшиним постійно телефоном обмінюємося новинами, — каже Анатолій Крючковський. — А в серпні 2007-го разом їздили до Южносахалінська. Там росіяни й американці святкували 200-річчя з часу першого договору про співдружність Росії й Америки. Навіть не вірилося, що американці нас знову на руках носитимуть. У них своє ставлення до цього випадку. Нам розповіли, що це американці подали пропозицію запросити нас на святкування. Сказали організаторам, що без цих хлопців зустріч не може відбуватися. В ній брали участь відомі науковці, політики, артисти, журналісти з обох країн. Обидвом нам надали слово. Так нам аплодували, що незручно ставало. Американці записали наші телефони. Натякали, що мають намір зняти ще один фільм.

Один із журналістів допитувався, чи правда, що під час дрейфу у мене був день народження. Кажу, правда. Мені тоді подарували зайвий ковток води. Але я не випив його. «Чому?» — здивовано запитує американец. — «Як я міг обділити друзів, — відповідаю. — Я й тепер такий. А він слухає і не розуміє. Про ключ від Сан-Франциско запитували».

У Турбів Анатолій Федорович тепер приїздить не часто. Мами давно нема на світі. Померли брат і сестра. У батьківській хаті залишилася жити дружина брата. «На проводи обійду на цвинтарі могилки, пожурюся, та й вертаюся назад», — каже співрозмовник. Дружина уже не працює. Без роботи й дочка. «Зять, він у мене капітан другого рангу, правда, уже у запасі, — каже Анатолій Федорович, — разом з внучкою займаються видавничою справою. Внучка, Зоя Корякіна-Чернюк, закінчила факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка, то вона знається на видавничій справі, а батько помічником у неї».