Перший заступник Голови Верховної Ради Олександр Лавринович у бесіді з кореспондентами «Голосу України» поділився своїми думками з приводу причин «газового» протистояння, підвалин його розв’язання та перспектив для країни.
Ред.: — Олександре Володимировичу, здавалося, що проблеми із газопостачанням в Україну, Європу вирішено. Водночас сьогодні складається враження, що єдиного підходу до визначення ціни для України немає. Називають ціну 250, 450, 360 або взагалі 228,8 долара США. Врешті-решт, чого нам очікувати? Чим це обернеться для нашої економіки? Чого чекати пересічному споживачеві?
Лавринович: — Там, де немає правди, існує багато варіантів. Газ — це такий само товар, як і електроенергія, вода тощо. І коли довкола ціни на цей товар, після того, як підписано документ, точиться полеміка: яка буде ціна — це означає, що від громадян України хочуть приховати правду. Це найважливіший висновок. Узагалі дивовижно слухати про великі перемоги, про велику економію, коли йдеться про те, що в Україні господарюючі суб’єкти, платники податків, без сумніву, сплачуватимуть набагато більшу ціну, ніж вони платили до того. Виходячи з цього, не варто говорити, що ми заощадили фантастичні суми — я чув з уст прем’єра, що це мільярди. Це все одно як в анекдоті. Заходить чоловік у магазин і просить кілограм огірків, півкілограма сала, буханку хліба і «Бентлі». Порахували йому і називають суму. А він і каже: «Трохи не вистачає, заберіть «Бентлі». О, яка економія! Так і в цьому разі. Що ми зекономили? Відмовилися купити «Бентлі» — це економія? Але це у вигляді жарту. Ті втрати, які будуть у зв’язку з дуже різким підвищенням ціни на газ в Україні, є більшими, ніж будь-який економічний здобуток, який можна поставити у вигляді визначеності на перспективу поквартально до 2010 року.
На цей рік ми отримали і позитив. Перше: в Україні є газ, яким можна користуватися.
Друге: не буде потреби 31 грудня очікувати чергової газової вистави. На цьому позитиви закінчуються.
Розмови про необхідність переходу на ринкові стосунки, в тому числі на торгівлю енергоресурсами з Російською Федерацією, які точилися протягом багатьох років, завершилися шоковим рішенням. Без будь-якого перехідного періоду. Якщо не враховувати таку «щасливу» ситуацію, що цей перехід відбувається в період загальносвітового економічного спаду, великої кризи і рецесії в багатьох країнах, включаючи Україну. Що само по собі знижує вартість енергоресурсів. І в такий період ця тяжка загальна хвороба зменшує наслідки від хвороби локальної. То цей шок, який був би взагалі нестерпним і, можливо, смертельним, під час нормального розвитку, в період загальної рецесії, дає шанс вижити, не померти одразу. Це реальність, тому що доплата за такою ціною за енергоресурс, який у нас використовується і як сировина, і як засіб для вироблення електроенергії, і як засіб для отримання теплової енергії, і як засіб для організації побуту в Україні, при багатофункціональному розгалуженні, при стрибку ціновому більш як удвічі, насамперед робить неконкурентоспроможною українську продукцію, де використовується як сировина. Там, де продукція виготовляється з присутністю газу, зокрема в металургії, енергетиці, одразу шалено зросте вартість. Тобто одразу виникають величезні диспропорції. Окрім економічної, є й політична складова. Тому що не менш важливі втрати, які Україна зазнала від зміни ставлення до неї у світі загалом і в Європі зокрема. І євроінтеграційні устремління України, якщо не перекреслено взагалі, то відсунуто на дуже далеку перспективу. Бо сьогодні ми неспівмірно далі від мети стати членами єдиної інтегрованої Європи, ніж у 2004 році. Ми, по суті, чотири роки поступово, а останнім часом з великим прискоренням, по всіх напрямках пішли — якщо перефразувати гасло Миколи Хвильового — геть від Європи. Це величезна втрата, якої ми зазнали. Адже створюються стресові екстремальні ситуації не тільки для однієї країни, а для цілого континенту. А посилання на те, що питання не вирішено, є, м’яко кажучи, демонстрацією непрофесійності, взагалі нездатності вирішувати державні справи. Тому що ніхто, крім українського уряду і його керівника й тих, хто уповноважений від імені державного монополіста вести переговори, не має права приймати рішення. І ніхто не може схопити їх за руку: це не підписуй! При цьому треба врахувати практично місяць зупинки підприємств в аварійному режимі, що завдало величезних втрат. Тепер потрібно відновити роботу цих підприємств. А вони виробляли продукцію, більшість якої — експортна. А ненадходження валютних ресурсів Україні! А соціальний аспект — скільки десятків тисяч людей залишилися без роботи! Місцеві бюджети отримують надходження від податку з прибутку підприємств — а вони не працюють, і прибутковий податок з громадян не отримують. Що з місцевими бюджетами за місяць сталося! Ці втрати не можуть у принципі дати право говорити про якісь здобутки по завершенні цього затяжного політико-економічного конфлікту.
Ред.: — До цієї «газової вистави» можна було не доводити ситуацію. Чому це питання не було вирішено до кінця року, що заважало і на що сподівалася влада? Хто має нести відповідальність за наслідки газового конфлікту? Чи вирішили б ми це питання, якби Європа не замерзла і не втрутилася в ситуацію? Кому сказати «дякую», уряду чи Європі?
Лавринович: — У Конституції України визначено повноваження, компетенція і відповідальність всіх гілок влади, хто і в якій сфері державного управління уповноважений ухвалювати рішення й організовувати роботу економічних механізмів. Цей розділ називається «Кабінет Міністрів і інші органи виконавчої влади». Немає інших органів в Україні, які б мали повноваження у вирішенні цього питання. З урахуванням того, що йдеться про міждержавні стосунки в економічній сфері, тут є певна частка компетенції Президента України: визначення загальнополітичних напрямів переговорів. Хто має нести відповідальність, ясно не двозначно. Тут не може бути великих дискусій. Програли в плані політичному, психологічному і суто економічному в очах усіх країн Європейського Союзу, які споживали російський газ, і Україна, і Росія. «Газпром» порахує збитки. Я не буду здивований, коли ми довідаємося цю цифру. Почнуться позови до України, до українських суб’єктів, зокрема до «Нафтогазу», для того, щоб відшкодували ці збитки. Це рукотворна проблема і криза на тлі великої загальної кризи. Проблема розв’язалась, то зрозуміло, під постійним впливом уповноважених представників Європейського Союзу. Вони шукали також вихід із цієї ситуації. Вони також зробили свої внески, і ми побачили, як вони демонстративно відмежовувалися від україно-російського конфлікту в газовій сфері і в окремих політичних напрямах. Як демонстративно показали, що в Україні немає єдності державної позиції, як політична криза всередині нашої держави впливає на розв’язання міждержавних проблем. Це було виставлено на цілий світ. Тут суцільні наші втрати.
Акцентується увага на переході на абсолютно ринкові стосунки в питанні закупівлі товару. Як загальний шлях — правильний. Однак замість поступового ми одразу отримали шоковий перехід на ринкові ціни на газ і водночас відсунули час переходу на такі ж ринкові принципи в питанні з транзитом. Тобто для наших партнерів в Російській Федерації створено сприятливі умови для того, щоб спокійно перейти до оплати транспортування свого ресурсу до інших країн, де він продаватиметься. Україна протягом року отримуватиме таку саму плату за транзит, яку отримувала раніше.
Ред.: — Є така думка, що великий позитив для нас — відсутність посередників у стосунках «Газпром»—«Нафтогаз». Це по-перше. І по-друге, представник Євросоюзу заявив, що підстав звинувачувати в тому, що був несанкціонований відбір газу, немає. Й водночас можуть бути позови до України. То які підстави для цих позовів?
Лавринович: — Тяжко несанкціоновано відбирати те, що не подається на твою територію. Це стосується цього року. Але якщо брати до уваги попередні роки, то можемо отримати позови. Я не сумніваюся, що такі наміри можуть бути. Нині з тих повідомлень, які я можу читати в ЗМІ (тому що як і всі інші, крім тих, хто підписував договори, їх не бачив), очевидно, як заявив голова «Газпрому»: неможливий несанкціонований відбір. Тому що весь газ, незалежно від того, чи він технологічний, і незалежно від температури повітря (тому що газ, як і всі інші середовища, реагує на зовнішню температуру і через це змінюються його густина і тиск, а облік йде на тиск, а в різні пору року при одному тиску — різні об’єми газу) зараховується в загальний облік газу. І робіть, що хочете. Якщо такий механізм буде передбачено в контракті, то це не буде питанням. Що стосується посередників. Це питання у нас дещо демонізовано. З одного боку, я можу погодитися з тим, що посередництво в газовій сфері в Україні супроводжувалося якщо не корупційними скандалами, то викриттями, підозрами. Це тривало понад 13 років. Починалося все з Єдиних енергетичних систем, які заклали для цього підвалини. Потім «Ітера», «Росукренерго» — перелік дуже великий. Тут є проблеми. Не варто і неможливо заперечувати. Але очевидна певна демонізація. Функціонування ринкових механізмів без посередників далеко не завжди ефективне. Чому ми повинні обов’язково купувати костюм від виробника? Навіть на думку нікому не спаде. Спеціалізовані механізми — це винятки. Коли ми купуємо товар, для нас важливо: ціна, якість, гарантія того, що його споживчі властивості певний час не знижуватимуться. Тому, хто краще запропонує цей критерій, ми робимо свій вибір. Зрозуміло, що в енергетичному питанні немає функціонуючого ринку, як в інших напрямах. Це питання переважно державних монополій, це питання природного ресурсу, який Богом даний для всіх, хто живе на цій землі. Але окремі ринкові чинники існують: формування вартості залежить від того, де газ добувається, як транспортується, куди передається... Тому я не думаю, що наявність чи відсутність посередника — це якась перемога. Я не впевнений стовідсотково, що навіть коли не буде жодного посередника між державною монополією НАК «Нафтогаз» і російською «Газпром» українські винахідники не знайдуть таку схему, яка задовольнить потреби тих, хто бажає нагріти руки на газі. Я не думаю, що це велика перемога. І не думаю, що це останні підходи, які нас очікують. Тож тут я не поспішав би бити в литаври і сурмити велику перемогу про те, що в цій сфері більше немає місця для зловживань з метою накопичення капіталу в окремих руках чи в окремих суб’єктів.
Ред.: — Газовий конфлікт обговорювали і політики, і економісти, і експерти. Називали різні причини його виникнення. Одна із сенсаційних — начебто відсутність газу в Росії. Є підстави про це говорити?
Лавринович: — Я не можу коментувати, бо не є фахівцем з газовидобування і не володію інформацією про реальний обсяг видобутку, розвіданого і накопиченого газу в Російській Федерації. Мені не відомі обсяги закупівель, які вони зробили, законтрактувавши весь газ Туркменістану, Казахстану, Узбекистану. Оскільки я не працюю в цій сфері, я свідомо собі ці запитання раніше не ставив.
Ред.: — Хто підписав контракт з боку України і Росії? Що він регулює? Який його статус? Чи це міждержавні, міжвідомчі, міжурядові угоди? Парламент має вплив на текст угоди чи якісь контролюючі функції?
Лавринович: — Після того, як ми побачимо ці контракти, ми можемо сказати, що це таке. Із повідомлень ми знаємо, що переговори вели прем’єри, контракти підписували голови державних монополій «Нафтогазу» і «Газпрому». Чи підписувалися міжурядові угоди, я не знаю. Угоди, які підписувалися між державними монополіями, — це не предмет міждержавних договорів. І не компетенція парламенту брати участь у вирішенні цього питання. Такі угоди не підлягають ратифікації.
Ред.: — Якщо вони відомчі, то не настільки надійні? І не мають гарантій?
Лавринович: — Я б до цього так не ставився. Можливо, що контракти, які підписуються між суб’єктами підприємницької діяльності, часом можуть бути набагато надійніші, ніж міждержавні. Тому що вони мають передбачати достатньо точний предмет договору, обов’язки, відповідальність сторін і санкції. Та точно визначати, правом якої країни регулюються ці стосунки. Хто, який суд, арбітраж, спеціальний орган, уповноважений ухвалювати рішення зі спірних питань, які можуть виникати між двома суб’єктами. Це цивільні правовідносини. І вони достатньо чітко виписані в міжнародному праві. Я б так легковажно до цього не ставився.
Ред.: — Угоди, які є між двома господарюючими суб’єктами, зачіпають інтереси не лише двох держав, а й Європейського Союзу. Тобто вони є заручниками двох компаній — «Нафтогазу» і «Газпрому».
Лавринович: — Не зовсім так, тому що життя і функціонування економік усіх країн достатньо складні. Не можна собі уявити, що існує «Нафтогаз», який може собі дозволити поводитися так, як йому заманеться. Це 100-відсоткова державна власність, і менеджмент визначається рішенням уряду. Бавитися там ніхто нікому не дозволить. Кабінету Міністрів також чітко прописуються права і обов’язки. Тому тут є відповідне ставлення до виконання своїх функцій, які визначаються державою. Поза сумнівом, можуть бути деякі нюанси. Але відповідальність і тих, хто працює в уряді, і тих, хто дає згоду і професійно готовий працювати в такій важливій і великій державній компанії, не дає можливості так вільно розмірковувати: господарюючий суб’єкт може стати суб’єктом шантажу країни. Ні «Нафтогаз», ні «Газпром» не ухвалюють екстраординарних рішень без згоди, без благословення свого уряду. Тому що це неможливо.
Ред.: — Ця угода парафована прем’єрами обох країн?
Лавринович: — Контракт підписали «Нафтогаз» і «Газпром».
Ред.: — Чи несе український прем’єр і певний блок уряду персональну відповідальність за укладену угоду?
Лавринович: — Український прем’єр несе повну відповідальність. Це є відповідальність уряду, зокрема в тому, щоб вирішувати питання економічної безпеки країни і вирішувати питання функціонування державних монополій. Ті, хто ставили свої підписи від імені господарюючих суб’єктів, зобов’язані діяти виключно в тих межах, які для них визначає Кабінет Міністрів.
Ред.: — Ви сказали, що у прем’єра були всі повноваження для того, щоб вести ці переговори. Але Президент і його секретаріат також активно брали участь у «газових» розборках. Яким чином це можна пов’язувати з перебігом подій?
Лавринович: — Це можна якраз пов’язувати зі створенням рукотворних проблем. Тому що Президент України реально і постійно чомусь хоче використовувати не лише повноваження глави держави, а й керівника виконавчої влади. І це постійно діюча проблема в Україні при Президентові України Вікторі Андрійовичу Ющенку. У Президента є компетенції лише в частині загальнодержавної політики, де йдеться про міждержавні стосунки. В цьому плані він може давати директиви для уряду. Решта — це компетенція Кабінету Міністрів України. Те, чим займається Президент зі своїм секретаріатом, навіть не знаю, чи варто це коментувати. Але я не думаю, що хто-небудь може побачити позитивні наслідки з будь-якого питання, яке стосується економічних проблем України, коли в них починає втручатися глава держави і його секретаріат.
Ред.: — Ви сказали, що уряд відповідає за економічну безпеку країни? А яка відповідальність перед третіми країнами, що отримують цей газ від «Газпрому»?
Лавринович: — Тут також все неоднозначно. Відповідальність несе держава. Для цього існує міжнародне право, Європейська енергетична хартія, яка ратифікована Україною і є частиною українського законодавства, відповідно до якої без будь-яких перешкод треба забезпечувати транзитування енергоресурсів. Як транзитна країна з однієї до іншої країни, не створюючи жодних перешкод, за винятком форс-мажорів (якщо щось вибухнуло, повінь, бомба). Все решта має функціонувати без будь-яких перешкод для постачання. Це зобов’язання країни. Далі є й економічна складова. Тому що в країні функціонують суб’єкти підприємницької діяльності, переважно державної форми власності, які реально організують функціонування компресорів, підстанцій, сховищ, обслуговування трубопроводів тощо. Цими речами займаються не урядовці, а інженери, техніки, слюсарі, і вони працюють у державних підприємствах, і вони таким чином також несуть відповідальність за якість транзитних послуг, які надає держава. Ще раз наголошую, відповідальність, безумовно, лежить на країні.
Ред.: — Скажіть, будь ласка, цей контракт, наскільки він надійний? Чи може він бути одномоментно розірваний і чи не постане знову і Україна, і Європа перед проблемою відсутності газу?
Лавринович: — Говорити про надійність з юридичної точки зору можна лише тоді, коли взяти контракт і не лише прочитати, а й ретельно вивчити. Я не мав змоги це зробити і ніхто в Україні не мав змоги це зробити. А взагалі можна говорити, що гарантії є там, де шанують право, своє національне і міжнародне. Там є гарантії. Україна, поки що, не належить до тих країн, де шанують право.
Ред.: — У продовження цього питання. Коли був підписаний протокол про наміри, прем’єри України і Росії вийшли й озвучили: загальні домовленості нібито є. Вони сказали, що тепер «Газпром» і «Нафтогаз» підготують документи... Який це протокол, в Україні його не знайшли. Ми змогли знайти цей документ лише в Росії. Чому така утаємниченість, в чому проблема? Це ж абсолютно зрозуміле питання, яке стосується не лише мільйонів українців, а й мільйонів людей в інших державах. Чому, скажімо, навіть високопосадовці в Україні, я вже не кажу про інших, не можуть ознайомитися з документами?
Лавринович: — Це дуже очевидне питання, тут немає що вигадувати. Якщо ти розумієш, що оприлюднене тобою завдасть шкоди тобі ж, насамперед у плані довіри та підтримки, то цілком нормально, що ти хочеш це сховати. Принаймні на якийсь час, доки не буде зроблена інформаційна атака і зомбування. Після цього ефект цієї інформації буде мінімізований і вже буде не так ранити, як у разі, коли вона одразу стане доступною для громадян. Питання правди — це найбільша проблема в діях сьогоднішнього уряду. Знаєте, це щось на кшталт того, коли відрубали голову, а потім сказали, що це величезне досягнення. Успішно пройшла операція, ми виграли. Можна розповідати, що є економія йоду, бинтів, людина вже не хворіє, є досягнення...
Ред.: — Наша країна є не лише газоспоживачем, а й транзитером. За логікою, ми повинні мати якісь знижки, але ціни, проте, європейські. Отже, можна сказати, що інтереси України не враховані?
Лавринович: — А хто ж їх мав враховувати?
Ред.: — Наші представники.
Лавринович: — Враховано інтерес великої, потужної країни, стратегічного партнера, доброго сусіда — Російської Федерації і найбільшої державної монополії — «Газпром» і країн-споживачів російського газу. Мені складно сказати, де в контракті присутні українські інтереси? Так ми перейшли на формульний підхід, який формується ринком, попитом на енергетичні ресурси, передусім на нафту. Залежить вона також від того, де видобувається ресурс і від можливості його поставок у принципі. Але я переконаний, проблема має вирішуватися в комплексі, тобто перехід на формульний підхід до ресурсу має супроводжуватися і формульним підходом і до транзиту. Плата за транзит так само різна в різних країнах, як і плата за газ. Цього не відбулося. Тобто транзит залишився фіксованим. Яка формула вибирається — це також питання домовленостей, оскільки єдиної формули для всіх країн немає. Є загальний підхід, загальні компоненти, але формули скрізь різні. Це залежить від багатьох чинників. Коли вирішується це питання, важливо захищати свої інтереси. Для нашої країни немає перехідного періоду. Так що виграші шукати тяжко. Все, що залишається, — це лише сподіватися на повернення Україні статусу солідної газовидобувної країни.
Ред.: — Ті домовленості, які є між Росією і Україною, в перспективі чи не обернуться вони «троянським конем» для нашої економіки. Чи навпаки це підштовхне до впровадження нових технологій — енергозберігаючих?
Лавринович: — Скажімо, якщо для вас зрозуміло, що в вашому житті будуть якісь зміни, то отримавши таку інформацію заздалегідь, ви готуватиметесь, вноситимете зміни у свої життєві плани. А якщо вам це зробити не вдасться, то у вас будуть серйозні проблеми. Так само й для економіки. В принципі можна було підготуватися, це стосується і надсучасних технологій, які використовуються на деяких підприємствах, це стосується і структури ціни на товари, які виробляються, щоб зберегти конкурентоспроможність, та за іншими складовими. Але якщо це робиться раптово — вчора було 178, а сьогодні — 360 і яка частка цього ресурсу в ціні продукції? В хімпродукції, напевно, більше половини вартості. Я не хочу робити прогнозів. Але, очевидно, що після того, як підприємства зможуть відновити свою роботу, вони опиняться в надзвичайно складній ситуації з можливістю зберегти бодай мінімальну рентабельність своєї роботи. Інакше неминуче банкрутство з усіма тяжкими наслідками, як для тих, хто працює в цих галузях, так і для країни в цілому. Оце потрібно ретельно обраховувати. Я не хотів би робити дуже сумних прогнозів.
Ред.: — Ви сказали, що для України озвучується цифра 360 доларів, з урядових кабінетів називають цифру 228,8 доллара за тисячу кубометрів газу. Чому називаються різні цифри?
Лавринович: — Тому, що є різниця між правдою і пропагандою. У даному випадку я беру ту цифру, яка озвучується тим, хто продає газ —це 360 доларів, прем’єр Росії Путін каже — це 450 доларів. Відкидаємо 20 відсотків і також отримуємо цифру 360. Для мене цього достатньо, на мене пропаганда не діє. Я точно знаю, що з першого січня до першого квітня ціна російського газу для України — 360 доларів за тисячу кубометрів. Далі починається пропаганда, яка базується на двох речах. Те, що відповідно до формульного підходу ціна перераховуватиметься тричі на рік і цілком зрозуміло, що вона буде знижуватися, оскільки відбувалось зниження ціни на нафту у світі. Так само зрозуміло, що падіння ціни на нафту весь час не буде, тому що економіки країн почнуть підніматися і світове споживання збільшуватиметься. Нині нафта коштує близько 30 доларів за барель, а потім ціна може злетіти до 130. Крім того, є наміри в першому кварталі відмовитися від закупівлі газу, а використовувати накопичений у сховищах. Звичайно, все це може працювати на загальне пониження ціни протягом року. Потрібно розібратися всередині країни, скільки є власного газу, як можна використати той, що є у сховищах, кому він належить. Але це вже питання для економістів.
Ред.: — Якщо змішувати газ власного видобутку з тим, що поставлятиметься з Росії, то за рахунок цього ціну можна зменшити для продажу.
Лавринович: — Звичайно. Зрозуміло, що газ власного видобутку значно дешевший за той, що купуєш. По-перше, він на твоїй території, а по-друге, його видобувають переважно державні компанії. Хоча, звичайно, є й приватні структури, які продають цей ресурс вже за іншими правилами. Але це все можливості вплинути на цінову політику для тих суб’єктів, які споживають газ в Україні.
Ред.: — Контракт підписано, але Європа не впевнена. Зокрема, Жоззе Баррозу заявив: «Газ, який поставляється з Росії — не гарантований. Газ, що поставляється через Україну — не гарантований! І це об’єктивний факт». Це тимчасове побоювання чи глобальна недовіра до України як до країни-транзитера? Як це може вплинути на імідж держави, яка була покликана на історичну місію — об’єднати, а стала яблуком розбрату?
Лавринович: — Як можна вірити, якщо за існуючої міжнародно-правової бази європейські країни отримали ситуацію, до якої вони не були готові ні економічно, ні психологічно. Я не говорив би, що лише Україна тут є винною, що європейські країни не отримали газ. Зрозуміло, що газопостачальник, який брав на себе зобов’язання постачати газ, теж має нести відповідальність, незважаючи на втрати фінансові, які є в країні. Це може бути предметом судових позовів, щоб компенсувати збитки, яких зазнала країна, але забезпечити обсяги відповідно до міжнародного права він мав. Зрозуміло, що для відновлення іміджу і політичної довіри треба дуже багато часу, бездоганної роботи і надійного партнерства. Газовий конфлікт швидко вдарив по сприйняттю України не тільки в урядових європейських колах, а й на рівні громадян, які не могли отримати тепло в свої домівки і навіть не могли приготувати їжу. Я мав можливість спілкуватися з пересічними громадянами інших держав, які не цікавляться політикою взагалі, дехто навіть не знав, де знаходиться Україна, але їхні висловлювання на адресу нашої держави мене дуже засмучували. Змінити ставлення буде дуже складно. На це потрібно багато років і багато зусиль.
Ред.: — Ви сказали, що в принципі парламент не має якихось важелів впливу на розв’язання цієї проблеми. Разом з тим мені здається, що й осторонь стояти не можна. Скажіть, будь ласка, чи планують опозиційні сили в парламенті змінити ситуацію на краще, можливо, є якийсь план, документи?
Лавринович: — Парламент представляє погляди й інтереси, по суті, всіх верств населення і не може бути єдиним в принципі, по своїй природі. Що можна зробити? Ми розглядали питання на спеціальному засіданні для отримання максимальної інформації для громадян — як діяти в цій ситуації. Опозиційний уряд пропонував свій варіант виходу з цієї ситуації.
Адже вирішується все не лише зафіксованими підходами, існують й інші механізми, в тому числі з пом’якшення швидкого переходу до формульного утворення. Зокрема, те, що Україна багато років використовувала можливості часткового реекспорту купленого туркменського, узбецького, російського газу. Тобто є напрямки і фахівці, які над цим працюють. Але реально це можна робити тоді, коли ти маєш можливість не лише рекомендувати, а й ухвалювати рішення. Тому гадаю, що цілком логічним і єдино можливим конституційним механізмом виходу з цієї ситуації і впливу на уряд є ухвалення резолюції недовіри Кабінету Міністрів, що й запропонувала єдина опозиційна фракція — фракція Партії регіонів. У такий спосіб парламент оцінить діяльність української виконавчої влади в ситуації загальної економічної та політичної кризи, які є в країні. Я додав би ще й енергетичної.
Ред.: — Уявімо ситуацію: уряд у відставці, приходить нова команда. Чи буде можливість, хоча б теоретично, розвернути цю ситуацію. Від 360 повернутися до 250 доларів, наскільки це реально?
Лавринович: — Говорити реально можна про загальне поліпшення економічного розвитку і показників життєвого рівня. Але конкретно говорити про цифри неможливо, нереально.
Ред.: — Але поліпшення, в принципі, можливе. Скажімо, формула може бути застосована не лише на 2009-й, а й на 2010 рік і так далі?
Лавринович: — Абсолютно ясно, що шукатимуться нові підходи в загальноекономічному співробітництві з Російською Федерацією і загальні підходи до функціонування української економіки. Для позитивних змін є дуже багато показників.
Ред.: — Дякуємо за розмову.
Лавринович: — Прошу.
