Рецепти порятунку для... медицини

А до цього, на початку осені, доповідь київського вченого на тему, яка викликає дискусії, — якій бути медицині в ХХ столітті — була заслухана в Оксфорді, куди запросили дослідника. 2008 року вийшла монографія В. Москаленка «Принципи побудови оптимальної системи охорони здоров’я: український контекст», на два роки раніше унікальний навчальний посібник «Право на охорону здоров’я в нормативно-правових актах міжнародного і європейського рівня» під його редакцією.

Що спонукає керівника великого навчального закладу, робочий день якого завжди вщерть заповнено, заглиблено займатися, здавалося б, абстрактними для калейдоскопа його обов’язків проблемами, наполегливо аналізувати світовий досвід, шукати найкращі формули для життя й функціонування галузі?

— Зрозуміло, це серйозний, глибокий і багатофакторний науковий пошук, до того ж на основі прагматизму, — замислюється Віталій Федорович. — У такому науковому і просвітницькому скринінгу я вбачаю чималу користь і для альма-матер як авангарду в різних сферах медичної педагогіки й практики. Адже у нас 12 факультетів і 78 кафедр. Звичайно, тут у теоретичному просуванні я не один у полі воїн, а залучив до накопичення і узагальнення матеріалів про етичні норми й економічні виклики в лікуванні насамперед колег на кафедрі соціальної медицини й організації охорони здоров’я, якою з 2004 року завідую. Річ у тім, що такі питання, як збереження реального балансу між максимальною допомогою пацієнтові й справжніми можливостями медицини і суспільства звучать дуже злободенно й гостро навіть і в найзабезпеченіших країнах. Україна, зрозуміло, не виняток.

Варто підкреслити: охорона здоров’я в соціалістичній формації була аж ніяк не гіршою, на неї багато хто рівнявся на планеті. Але ж нині у нас інші критерії й економічні можливості, а саме переоснащення, приміром, будь-якого лікувального напрямку, виходячи з параметрів наукових і технічних досягнень, стає у фантастичні суми. Отже, потрібно щось таке, що влаштовувало б усіх, якщо хочете, золота середина між суворим кредо — «по своєму ліжку простягай ніжки» і милосердним ідеалом — «лікуй генералів як солдатів, а солдатів як генералів». Такі вихідні вертикалі ми й намагаємося будувати й обґрунтовувати. Київські стереотипи, що виникають під час досліджень, а в складі кафедри відкрито і спеціальну лабораторію стратегічних досліджень в охороні здоров’я, що займається таким моделюванням з низкою оригінальних комп’ютерних програм і підходів, привертають досить велику увагу. Наприклад, на конференції в нашому університеті у квітні 2008 року, присвяченій цим питанням у рамках Всесвітнього дня здоров’я, брали участь представники 17 країн, Європейського бюро ВООЗ, інших міжнародних організацій.

Особливо значуща, якщо екстраполювати такі починання до життя університету, до його наукового клімату, активна участь студентства в зустрічах такого роду. На студентській секції конференції, де всі повідомлення виголошувалися англійською, було представлено понад 100 доповідей. Студенти, починаючи з молодших курсів, охоче беруть участь у заявках і обговореннях, оскільки це чудовий тренінг для кар’єри на Заході. Не бачу, до слова, нічого ганебного в терміні кар’єра, адже участь НМУ в Болонському процесі в сфері медичної освіти незабаром зрівняє наш диплом з будь-яким європейським. А на Заході цінують наукові публікації й ерудицію лікаря в аспектах управління охороною здоров’я, тому що і тут настав час досвідчених менеджерів.

— Але торкнімося, Віталію Федоровичу, наших пенатів. Поза сумнівом, пацієнт розраховує на найсучаснішу технологію хірургічної операції, наприклад ендоскопічну, на найдійовіші та найбезпечніші ліки тощо. Все це норми часу. Але для цього хворий і його родичі мають брати участь у лікувальному процесі нарівні. А поки що паралелі мають приблизно такий вигляд: диктатура медичного персоналу на тлі безправ’я пацієнта...

— Таке порівняння, хоча й висловлено, можливо, надто різко, насправді близьке до істини. У нас пацієнт, та ще й у звичайній лікарні, швидше, «фігура мовчання», ніж повноправна особа. Але й лікаря має бути відгороджено від наклепів, від необґрунтованих обвинувачень, і хоча у додатку до потреб лікарської корпорації вже є медичні адвокатури, у законодавчому плані це напівзахід. І, отже, має бути запроваджено відповідне нормативне врегулювання. За моїм переконанням, необхідно негайно почати таке впорядкування у вигляді спеціального пакета правових основ для медицини, зокрема, «Про права пацієнтів», «Про права медичних працівників», «Про фінансування охорони здоров’я», «Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування». Або, що є ще важливішим, введення універсального законодавчого акта в цих галузях, який охопить усі аспекти правового стандартизування в охороні здоров’я. Якщо бути об’єктивним, нинішні «Основи законодавства України про охорону здоров’я» вочевидь не відповідають ринковим перетворенням. Це, на жаль, на сьогодні застаріла конституція для вітчизняної медицини. Ось такі нові проекти нами напрацьовано й пропонуються.

— Мабуть, наріжним каменем у цій ідеї контурірується імператив обов’язкового державного медичного страхування. Але отут уже давно ламаються списи, а економічна криза поглиблює суперечності. Чому все-таки ви вбачаєте в такому нововведенні необхідний локомотив прогресу?

— Знову відштовхнемося від реалій. Єдино прийнятна магістраль для такого прогресу — оптимально-мінімальні витрати на підйом медицини, до того ж сьогодні, а не завтра, і при цьому максимально ефективне їхнє використання. Але хто візьме на себе функцію контролю? Посередником між установою охорони здоров’я й пацієнтом за такої модернізації стає страховик або, якщо хочете, страховий представник, наділений і відповідними юридичними правами. На Заході різні страхові варіанти в медицині — давно вже традиція. Цілком виправдовують себе й вітчизняні страхові каси в охороні здоров’я, наприклад, у Миколаївській і Житомирській областях. Але потрібний, на мою думку, універсальний меморандум, коли державні засоби знайдуть рахунок, а гарний умілий лікар буде заохочений. Зрозуміло, у деталях і подробицях це окрема більша тема. Але тут позиції фахівців і Міністерства охорони здоров’я України, у цілому, збігаються. Як перейти від слів до справи, чи не обросте вона бюрократичними надбудовами? Дорогу здолає лише той, хто йде — ось єдина альтернатива...

— За вашими плечима, шановний Віталію Федоровичу, великий досвід. Почавши як військовий лікар, ви потім стали кардіологом-реаніматологом у команді відомого клініциста Любові Трохимівни Малої, котрій, до речі, виповнилося б нещодавно 90 років. У свої тридцять були призначені завідувачем інфарктного відділення. А затим близько двадцяти років працювали в керівних органах Харківщини, відповідаючи за охорону здоров’я, медичну освіту і науку. Під час перебування на посту міністра охорони здоров’я України (2000—2002 роки), на основі ваших пропозицій було ухвалено низку указів Президента й постанов Кабінету Міністрів, у тому числі закони «Про державні соціальні стандарти й гарантії», «Про психіатричну допомогу», «Про захист населення від інфекційних захворювань». Ваша доповідь про український досвід протидії СНІДу була заслухана на спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН. Чи позначилася ця ділова школа у ваших нинішніх дослідженнях?

— Безсумнівно, і, напевно, у головному — виборі мети. Утвердившись у суто індивідуальній майстерності лікаря в області невідкладної кардіології, я надалі переконався, що конкретні знання і водночас належний рівень організації — два несучі крила в охороні здоров’я. Таким моментом істини стала екологічна катастрофа в Харкові влітку 1995 року, коли вийшли з ладу каналізаційні споруди і краю реально загрожував «другий Чорнобиль». Наслідки аварії вдалося подолати не тільки колосальними ремонтними роботами, а й таким заходом, як термінова доставка породілей і хірургічних хворих у стаціонари області, що мали належні потужності. Саме тоді я переконався: важіль успіху полягає в раціональному розвитку всієї мережі охорони здоров’я, щоб опорними могли стати і відносно віддалені бази. Взагалі, ці події залишаються актуальними і для наших днів. Про їхні уроки я написав книжку. Мабуть, саме тоді в мене й зародився смак до мистецтва охорони здоров’я...

25 січня члену-кореспонденту АМН України, заслуженому діячеві науки й техніки України В. Москаленку виповнюється шістдесят років. Він поділяє цей марафон приблизно так: два десятиліття в рідному Кременчуці, де в дні закінчення школи став чемпіоном України зі спортивної ходьби серед юнаків, харківські тридцять років і десятиліття в Києві, де Віталій Федорович уже понад п’ять років очолює медичний університет. «Голос України» щиро вітає його з ювілеєм. Попереду багато роботи. Але на надійних і освічених особистостях тримається світ. Успіху й здоров’я вам, трудівнику і стратегу!

Вів розмову Віктор ЮРЧЕНКО.