Кримська автономія — відповідь на історичний виклик

У січні 1991 року під час проведення загальнокримського референдуму 93,26 відсотка жителів півострова сказали «так» територіальній автономії.

Сьогодні, у важкій ситуації соціально-економічної кризи, що супроводжується дедалі наполегливішими спробами проамериканських сил розколоти східнослов’янську цивілізацію, важливо, піднявшись над політичною суєтою і популістською демагогією, глянути на повний драматизму шлях відновлення автономної республіки в Криму, спробувати заново осмислити суть подій. Утворення територіальної автономії, що стало підсумком того історичного референдуму, дало змогу запобігти перетворенню Криму на вогнище збройного конфлікту. Враховуючи величезну геополітичну важливість півострова, його безпосередній зв’язок як з східнослов’янською цивілізацією, так і зі світом ісламу, можна з упевненістю сказати, що вибір кримського суспільства допоміг уникнути масштабного геополітичного протистояння, що могло б закінчитися кровопролитною війною. Досвід того часу ми зобов’язані використовувати в нинішніх обставинах, коли прихильники перетворення України на плацдарм для американської експансії намагаються підірвати обстановку в Криму, щоб спровокувати міжнародний конфлікт, в який неминуче виявилася б втягнута Росія. Зрозуміло, що міжетнічні і міжконфесійні протиріччя, що зберігаються в кримському суспільстві, що їх штучно роздувають ззовні, можуть у багато разів посилитися під впливом економічної кризи. Тим більше що Крим, який став заручником провальної економічної політики української влади, може всупереч волі кримського суспільства зануритися в соціальний хаос, потрапити під владу кримінальних кланів, як це вже було на початку 90-х.

Символічно й інше, що стало незаперечним історичним фактом. Саме комуністи Криму стояли біля джерел історичних подій, котрі дали можливість визначити фундамент нового ідейно-правового поєднання, що визначило сучасну дійсність Кримської автономії, сприяло першим рішучим крокам Криму до виходу з історичного розламу. Утім, комуністи були ініціаторами розроблення і створення першої Конституції Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки, що стала добротним інструментом регуляції соціальних, і, зокрема, міжнаціональних відносин, зміцнення міжетнічної злагоди в Криму аж до трагічних воєнних років.

22 січня 1991 року газета «Крымская правда» помістила на своїх сторінках повідомлення обласної (центральної) комісії з референдуму у Кримській області «Про результати Референдуму про державний і правовий статус Криму, що відбувся 20 січня 1991 року». На підставі поданих протоколів міських і районних комісій з референдуму обласна (центральна) комісія повідомляла, що кількість громадян, які взяли участь у голосуванні, — 1441019 осіб, це становить 81,37 відсотка від внесених у списки для участі в референдумі; кількість голосів, поданих за відновлення Кримської автономної Радянської Соціалістичної Республіки як суб’єкта Союзу РСР і учасника Союзного договору, становить 1343855, або 93,26 відсотка від тих, що брали участь у референдумі.

У цих сухих рядках повідомлення спресовані вся енергія й ентузіазм кримчан, що дає змогу говорити про всенародну підтримку відновлення Кримської автономії. Воля кримчан, втілена в результатах референдуму, не залишала супротивникам Кримської автономії жодного шансу. 12 лютого 1991 року Верховна Рада України більшістю голосів визнала результати голосування, поновивши спеціальним законом Кримську АРСР. Кримську обласну раду народних депутатів було перетворено в Верховну Раду Кримської АРСР, і їй було доручено розробити конституцію Криму.

Політичні, правові та економічні передумови кримського референдуму

Як у попередній час, так і сьогодні в публіцистиці, у наукових статтях, що описують період, пов’язаний з конституюванням і становленням Кримської автономії, чимало місця приділяється питанню політичного первородства ідеї автономної республіки Криму.

Певна річ, практична реалізація в життя тієї чи іншої суспільної тенденції, що виникла в основі масової соціальної свідомості, можлива лише за наявності і залучення суб’єктивного чинника. Поряд з партійним політичним керівництвом того часу до 1990 року у Криму виникла і набирала політичної ваги низка суспільних рухів, що вплинули на політичні процеси, що відбуваються у Криму.

Усе це так. Але щоб зрозуміти всю глибину і неоднозначність цих процесів, які передували кримському референдуму, треба повернутися до тих проблем, які із середини 80-х років стали домінуючими в усьому радянському суспільстві. Як відомо, дисидентський рух як у його західноліберальному, так і в націоналістичному варіанті розробляв програми зі знищення радянського ладу. При цьому в суспільстві під впливом економічних труднощів зріли протестні настрої. Вони, по своїй суті, були спрямовані не проти радянської влади, а проти окремих явищ, ворожих соціалізму, таких, як хабарництво, бюрократизм, безвідповідальність, кругова порука. Однак антикомуністичні сили, користуючись слабістю офіційної пропаганди, бездіяльністю (а часом і відкритим зрадництвом) частини державного і партійного апарату, зуміли осідлати протестні настрої, підмінити справедливі суспільні вимоги на дикі націоналістичні та антирадянські гасла, що протиставляли один одному народи СРСР. Чого варта тільки одна заява українських націоналістів, що Москва (тобто Росія) нібито з’їла українське сало, чим нібито і пояснються продовольчі труднощі в українських регіонах. Але ж подібні провокаційні твердження, що завдавали великої шкоди суспільній свідомості, тоді і нині тиражуються у великій кількості.

Розуміння необхідності серйозних перетворень і пошуку шляхів подолання в суспільстві негативних явищ, які накопилися і загрожують соціально-політичною катастрофою, визріло в умах більшості партійців до середини 80-х років. По суті, питання про шляхи, форми і методи подальшого будівництва соціалізму в СРСР було поставлено перед партією її Генеральним секретарем Ю. В. Андроповим ще в першій половині 80-х років, що, безсумнівно, говорило про невідкладну необхідність внесення принципових змін у саму концепцію побудови соціалістичного суспільства. І в цьому сенсі без політичної волі партії ті процеси, що стали набирати сили в країні в другій половині 80-х років, були б принаймні максимально утруднені, а то і просто неможливі.

Як відомо, у середині 80-х років було почато державну реформу СРСР, що передбачала поступовий перехід до багатоукладної економіки і багатопартійної політичної системи.

Крім того, передбачалося перевести на повну господарську самостійність державні підприємства й організації, передати їх в оренду трудовим колективам, обмежити повноваження галузевих міністерств і відомств із питань управління, розпорядження основними й оборотними коштами і прибутком. Відповідно до реформи автономні республіки мали стати суб’єктами Союзу і брати участь в укладанні Союзного договору. Саме в рамках державної реформи, що здійснювалася, став можливий проведений 20 січня 1991 року загальнокримський референдум з питання про відновлення автономної республіки в Криму як суб’єкта Союзу і учасника Союзного договору.

Інше питання, чому рішення назрілих проблем, шляхи подолання яких були розроблені колективним розумом партії, нею ініційовані, з часом почали втрачати свою правову, творчу основу, ідучи у бік від початкового плану дії. Але це вже тема для іншої розмови. Не викликає сумніву, що теоретичні пошуки (у тому числі і помилкові) у справі реформування СРСР вплинули на формування суб’єктів політичного життя Криму, що відбивають настрої різних верств кримського суспільства.

Національний чинник у долі автономії

Зростання політичної активності різних верств кримського суспільства у виборі оптимального варіанта державного життєустрою у Криму значною мірою залежало від популістської ідеології «українського національного відродження», що дедалі виразніше тоді виявлялася. Головними на численних і масових мітингах, що буквально захлеснули країну, ставали ідеї відокремлення України від Росії, пізніше — надання українській мові статусу єдиної державної.

Але найбільшу стурбованість кримчан, а отже, зростання їхньої політичної активності, викликали проблеми, пов’язані з масовим і стихійним поверненням у Крим колишніх депортованих громадян і насамперед кримських татар. Динаміку переселення кримських татар у 1988—1991 роках ілюструють такі дані: 1979 року у Криму проживало 5422 представники кримських татар, 1988 — 17 500, 1989 — 38 365, 1990 — 83116. До серпня 1991 року чисельність кримських татар на півострові досягла 142 200.

Зрозуміло, нормальному процесу повернення репатріантів перешкоджала бюрократична тяганина місцевих органів влади, зокрема, труднощі з пропискою, наданням ділянок, кредитів під будівництво тощо. Усе це так. Але не меншу гостроту проблеми отримували у зв’язку з тією новою соціальною реальністю, що склалася в Криму в післявоєнний період, і з загальним погіршенням економічної ситуації в країні наприкінці 80-х — початку 90-х років. Відзначимо, що цей період взаємного нагнітання нетерпимості збігається з етапом піднесення в національному русі кримських татар, в якому центр напруження став стрімко переноситися зі сфери побутової в сферу політичну, з її головною складовою — «відновленням національної державності кримських татар». Наприкінці 80-х років у лавах національного руху цього етносу перемогло націонал-радикальне політичне крило, ідеологія якого ґрунтується на національному егоцентризмі.

Інтуїтивне й усвідомлене відторгнення більшістю кримчан ідей націонал-радикалізму з їх національною нетерпимістю, замкнутістю, національною чванливістю є відображення потреб економічної, а отже, соціально-політичної парадигми розвитку. Я вже не кажу про ту печерну русофобію, котру сповідує будь-який націоналістичний рух в Україні.

Навіть сьогодні, коли у кримському суспільстві сформувалися сили, здатні протистояти націонал-радикалізмові, він насамперед унаслідок своєї спрямованості на розпалення міжетнічного конфлікту являє величезну небезпеку. Але зовсім недавно за історичними мірками, коли в Криму і в Україні настали сутінки неспокійного часу, активний натиск зростаючих сил націонал-радикалізму кримських татар сіяв розгубленість і озлоблення у душі кримчан, загрожував Криму великим лихом, змушуючи шукати вихід із цього становища.

14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР ухвалила Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресованих актів проти народів, які піддалися насильницькому переселенню, і забезпечення їхніх прав», а через два тижні схвалив висновки і пропозиції парламентської комісії (голова Г. Янаєв) з проблем кримських татар. Занадто широкі політичні рамки цих документів визначили твердження націонал-радикалів, які самовільно привласнили собі право виступати від імені кримськотатарського народу як активні учасники політичного процесу в Криму. Зокрема, у пропозиціях парламентської комісії пропонувалося здійснити перегляд справ, порушених проти кримських татар за участь у національному русі, вважати законним правом кримськотатарського народу повернення в Крим. Це завдання планувалося вирішувати шляхом: а) організованого, б) групового, в) індивідуального повернення, передбачалося відновити Кримську АРСР, відтворивши Автономію Криму як багатонаціональне утворення і т. д.

По суті, пропозиції союзної парламентської комісії підсумовували собою основні вимоги національного руху кримських татар із дня його виникнення ще в 50-ті роки. Їх практичне втілення було сенсом і метою життя цілої когорти мужніх і самовідданих, як їх називали, «ініціативників», за що їм треба і сьогодні сказати слова вдячності. Це вже пізніше, за допомогою вільної інтерпретації або політичної спекуляції навколо Конституції Кримської АРСР 1921 року націонал-радикали, що рвалися до влади, у суть Кримської АРСР стали вкладати розуміння національної автономії кримських татар. Що не відповідає дійсності. Бо в Конституції 1921 року, зокрема, відзначалося: «Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка, стверджуючи рівність і право на вільний розвиток усіх національностей Криму, скасовує всі існуючі раніше національні і національно-релігійні привілеї й обмеження». Тим самим в основу функціонування Кримської автономії від початку закладався принцип, за яким Крим є територіальною автономією для всієї сукупності людей, котрі проживають тут, незалежно від національної приналежності, а не для якоїсь обраної нації, якогось пануючого етносу, визначалася політика збалансованості врахування інтересів усіх народів Криму».

Та саме такий підхід не влаштовував вчорашніх і сьогоднішніх амбіційних татарських націонал-радикалів. Уся політична конструкція облаштованості Криму, що вони її виношували і плекали, могла відразу розсипатися під вагою нових реалій. Як це і передбачалося, маски були зняті, коли починаючи з 1990 року ОКНР (Організація кримськотатарського національного руху) взяла курс на організацію в Криму національного з’їзду (курултаю). З’їзд відбувся 26—30 червня 1991 року в Сімферополі. Основним документом, прийнятим на курултаї, була «Декларація про національний суверенітет кримськотатарського народу». Основні думки декларації зводилися до такого: «Крим є національною територією кримськотатарського народу, на якій тільки він має право на самовизначення. Політичне, економічне, духовне і культурне відродження кримськотатарського народу можливе тільки в її суверенній національній державі». Проголошувалося, що земля і природні ресурси Криму є «основою національного багатства кримськотатарського народу». Делегати курултаю висловилися різко проти визнання відновленої на референдумі 20 січня 1991 року Кримської АРСР. «У разі протидії державних органів, — сказано у декларації, — чи якихось інших сторін досягненню цілей, проголошених курултаєм, курултай залишає за собою право оголосити кримськотатарський народ народом, який бореться за своє національне визволення».

Курултай проголосив утворення меджлісу як «вищого повноважного представницького органу кримськотатарського народу», розглядаючи його як свого роду орган альтернативної державної влади.

Отже, стратегію конфронтації і протиставлення кримських татар всім іншим, хто живе у Криму, було сформульовано з недвозначною визначеністю. Ставало ясно, що кримськотатарський чинник руками націонал-радикалів став самодостатнім у вирішенні всього комплексу геополітичних, міжетнічних та інших проблем кримської дійсності.

От чому так важливо було в умовах процесу руйнування єдиної держави, що розпочався, визначити життєздатні механізми регуляції найскладніших кримських завдань, виробити консолідуючу в стратегічному розумінні модель облаштованості життя кримського півострова, піднявшись над політичною кон’юнктурою дня.

Криза історичної перспективи, в якій перебувала тоді ще єдина країна, породжувала у розумах представників різних політичних рухів, які з’явилися на той час, надзвичайні пропозиції. Їх амплітуда коливалася від створення самокерованого Криму до незалежної кримської демократичної республіки, відновлення Радянської Республіки Таврида, що існувала 1918 року, і надання їй статусу суб’єкта радянської федерації, створення кримськотатарської національної автономії.

Вільне волевиявлення кримчан на референдумі — пріоритетне завдання

У той непростий для політичного аналізу час кінця 80-х років цілком обґрунтованою була максимально виважена позиція обласного комітету партії. Партійно-політичне керівництво Криму усвідомлено не форсувало розгляд проблеми статусу Криму, надаючи можливість висловити іншим свою точку зору, почути думку кримчан і дати спільно єдину можливу правильну відповідь. На відміну від інших суспільних рухів Криму, що з’явилися, обласний комітет партії не мав права на політичну помилку в вирішенні воістину доленосного питання.

Визначальними для формування власної позиції з питання про статус Криму для обкому стали висновки і пропозиції парламентської комісії Верховної Ради СРСР від 28 листопада 1989 року з проблеми кримських татар, де, як відомо, йшлося про відновлення Кримської АРСР як багатонаціонального утворення у складі Української РСР.

Гранично обмежилися для Кримського обкому можливості для політичного маневрування після прийняття влітку 1990 року Верховною Радою Декларації про суверенітет, хоча в ній ще не було сказано про вихід України зі СРСР. До цього часу вплив пронаціоналістичних сил у законодавчому органі країни стає дедалі чіткіше помітним. В наявності були ознаки того, що формально комуністичне керівництво парламенту дійсно починає потрапляти під зростаючий вплив цих сил.

Особливу напругу у протиріччях між Кримом і Києвом викликало питання про механізм втілення у практику ідеї про Кримську автономію, тобто необхідність проведення загальнокримського референдуму. Думка про можливості волевиявлення кримчан викликала бурхливу відповідну реакцію Києва, який намагався довести, що відновлення республіки доцільно здійснити за допомогою спеціального рішення Верховної Ради УРСР, без референдуму.

Проте, виступаючи 12 листопада 1990 року з основною доповіддю на позачерговій сесії облради, спеціально присвяченій проблемі статусу півострова, я (на той час другий секретар обласного комітету партії) виклав кримським депутатам чітко аргументовану позицію обкому партії. Головна думка, крім обґрунтування необхідності, форми і суті відновлення автономії, зводилася до того, що відновлення республіки повинне йти шляхом референдуму, через волевиявлення кримчан. Цього самого дня на сесії було прийнято Декларацію про державний і правовий статус Криму і затверджено тимчасове положення про проведення референдуму. Крим йшов до 20 січня 1991 року, що стало точкою відліку в його новітній історії.

Це була головна перемога кримчан. Референдум дав можливість зробити основне: закласти міцні юридичні основи у фундамент Криму, що дало змогу йому, спираючись на волю більшості, йти непростим шляхом до благополуччя і облаштованості свого дому. Це була єдино можлива і єдино правильна (з огляду на надзвичайно різний міжетнічний склад населення півострова і ситуацію руйнування єдиної держави) форма організації самоврядування самобутнього регіону. Як це уявлялось і творцями першої Конституції Криму 1921 року, автономія була не національним, а територіальним утворенням, в якому суб’єктом самоврядування була не якась окрема етнічна група, а всі населення народів півострова.

Це була справді перемога здорового глузду. Це була єдино правильна відповідь на історичний виклик, з яким зіштовхнувся Крим на початку 90-х.

Перші кроки автономії — період проб і помилок

Дві події: проголошення Україною 24 серпня 1991 року незалежності та проведення 1 грудня 1991 року всеукраїнського референдуму, який затвердив Акт про незалежність, котрий докорінно змінив геополітичний простір, що існував до тих пір, — переводять певну поступальну логіку еволюційних змін у Криму в іншу площину. В історії Криму починається період, який охоплює сповнені драматичними колізіями роки с 1992-го по 1998-й, що сфокусував у собі головні питання про розмежування повноважень між Україною і Республікою Крим та підвищення її статусу, тобто пошуку свого місця в новій політичній реальності.

Це був час складних пошуків і важких рішень, що відбивають неоднозначність будь-якого перехідного періоду для суспільства, неминуче схильного до деякої рефлексії і самовизначення. Потрібні були певні, часом драматичні, зусилля і час для народу, щоб здійснити болючий, але необхідний перехід суспільства в деяке «доросле існування», хоч би які були сильні спокуси затриматися в безвідповідальному і роздольному «отроцтві».

У 1992 році спільною робочою групою Верховної Ради України і Верховної Ради Кримської АРСР було проведено велику роботу з узгодження питань статусу і повноважень автономії у складі України. В результаті підготовлено погоджені пропозиції і проект закону України про розмежування повноважень між Україною і Республікою Крим. Однак 29 квітня 1992 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про статус Автономної Республіки Крим», у якому не знайшли відображення погоджені пропозиції з найважливіших питань статусу і повноважень автономії. Це викликало різку негативну реакцію у Верховній Раді республіки, серед кримчан. Протягом кількох днів була підготовлена і 6 травня 1992 року прийнята Конституція Республіки Крим. Її основні положення: «Республіка Крим є правовою, демократичною державою. На своїй території Республіка володіє верховним правом стосовно природних багатств, матеріальних, культурних і духовних цінностей». «Носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади є народ, який складають громадяни Республіки Крим усіх національностей». «Республіка Крим входить до складу держави України і визначає з нею свої відносини на основі договорів і угод». «Республіка Крим самостійно вступає у відносини з іншими державами та організаціями». По суті це була Конституція суверенної держави. Неважко було уявити реакцію офіційного Києва, який на той час однозначно бачив Україну унітарною державою, а Крим — лише як обмежену адміністративну автономію.

Не будемо забувати й іншого. Конституція від 6 травня 1992 року не дала ясних відповідей на такі принципові питання, як співвідношення правових систем Республіки Крим і України, механізм взаємодії між органами влади автономії та України, механізм виконання державних функцій і повноважень України на території Республіки Крим, функціонування податкових і бюджетних систем автономії і країни тощо. Одне слово, того, без чого і мови не може бути про правову взаємодію центру з регіоном. Відповіддю на прийняття Конституції Республіки Крим була жорстка постанова Верховної Ради України на адресу Верховної Ради Республіки Крим. Після чого Верховна Рада Криму скасувала нею ж прийняту Конституцію.

30 червня 1992 року прийнято закон про внесення змін і доповнень до Закону України «Про статус Автономної Республіки Крим», у відповідності з яким останній перейменовано у Закон «Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим».

25 вересня 1992 року положення закону включено до Конституції Республіки Крим. Тринадцять статей закону детальніше, ніж Конституція республіки, визначали систему взаємовідносин центру і Республіки Крим.

Стаття 1 закону фіксувала, що «Республіка Крим є автономною складовою частиною України», «яка самостійно вирішує питання, віднесені до її відання Конституцією України, Конституцією Республіки Крим і даним Законом». У відповідності до закону Республіка Крим мала вищі законодавчий і виконавчий органи. Автономія наділялася повноваженнями зі створення і формування органів судової влади республіки, визначення порядку організації і діяльності органів влади в цілому, а також структур місцевого самоврядування.