У січні виповнюється двадцять років від дня смерті видатного українського вченого Валентина Петровича Глушка.

Його роль в історії до кінця не осмислена, хоча з ім’ям цієї людини пов’язаний вихід людства за межі земної атмосфери, у космос.

Двигун для ракети

Поява принципово нового типу двигуна завжди спричиняла науково-технічну революцію і кардинально змінювала обличчя світу. Досить згадати ті зміни, які викликали винаходи парової машини, електродвигуна, двигуна внутрішнього згорання. Валентин Глушко з 1929-го займався теоретичними й експериментальними розробками рідинних ракетних двигунів. Саме його двигуни підняли у космос і перший супутник Землі, і першого космонавта планети Юрія Гагаріна. Його двигуни стояли на радянських бойових ракетах, що дало змогу забезпечити військовий паритет між СРСР та США і, за великим рахунком, уникнути третьої світової війни.

Костянтин Ціолковський уперше висловив думку про міжпланетні перельоти за допомогою ракет. І перші космонавти у науково-фантастичних творах початку XX століття швидко пересіли з ядер на ракети. Це дало поштовх до робіт у цьому напрямі, проте першим конструкторам ракет не вистачало головного — двигуна. Хоча принцип його дії був достатньо простим і зрозумілим, технічні труднощі під час спроби його виготовлення були величезні. З цього приводу можна навести таку аналогію. У сучасних творах фантастики астронавти літають на фотонних космічних кораблях. Принцип дії фотонного двигуна доволі простий і відомий кожному школяреві. Речовина й антиречовина вступають у реакцію і дають потужний фотонний промінь, який і розганяє корабель до надвисоких швидкостей. Але такі двигуни ніхто не будує і не планує це робити у найближчому майбутньому саме через нездоланні на сучасному етапі нашого розвитку технічні труднощі, які при цьому мають виникнути. Схожа ситуація на початку XX століття була і з практичним втіленням ідей міжпланетного реактивного руху.

Юнак з Одеси Валентин Глушко ще на початку 20-х років захопився ідеями космічних перельотів, листувався з Ціолковським, проте швидко зрозумів, що його мрії потребують ґрунтовних знань і великої наполегливої праці.

У 1921 р. відомий учений та ентузіаст ракетної техніки Микола Тихомиров заснував Газодинамічну лабораторію (ГДЛ) — науково-дослідну і конструкторську організацію в галузі військового ракетобудування. У 1929 р. на експертизу до Тихомирова надійшов перший у світі імпульсно-термічний електрореактивний двигун Валентина Глушка. Винахід молодого конструктора здобув схвальну оцінку відомого вченого, а сам випускник Ленінградського університету отримав запрошення до ГДЛ. Лабораторія Миколи Тихомирова у той час працювала над розробкою різних типів реактивних снарядів. З появою Валентина Глушка в ній у травні 1929 р. з’явилося створене спеціально під молодого вченого відділення з розробки електротермічних і рідинних ракетних двигунів, яке згодом виросло в дослідно-конструкторське бюро. Роком раніше, в 1928 р., в ГДЛ почав працювати інший молодий талановитий інженер з України, майбутній розробник легендарної «Катюші» — Георгій Лангемак, з яким Валентина Петровича пов’язала щира дружба на все життя.

Крім напруженої роботи, перших успіхів, були й втрати. У 1930 р. від розриву серця раптово помер Микола Тихомиров. У 1933 р. до ГДЛ було приєднано групу вивчення реактивного руху Сергія Корольова й утворено перший у світі Реактивний науково-дослідний інститут (РНДІ). Це злиття пройшло досить болісно для обох колективів через людський фактор. Були амбіції окремих лідерів, різне бачення першочерговості завдань і напрямків досліджень тощо. А згодом додалися репресії. У 1937 р. було заарештовано, а в січні 1938 р. розстріляно начальника РНДІ Івана Клейменова та головного інженера цього інституту Георгія Лангемака. У 1938 р. черга дійшла до Валентина Глушка, Сергія Корольова та ін.

З приходом у каральне відомство Лаврентія Берії розстрілювати почали значно менше. Практичний розум нового головного сталінського ката зрозумів, що від розстрілів користі мало, а «вороги народу» можуть ще прислужитися Країні Рад в ролі новітніх її рабів на безкраїх просторах Півночі. А для відомих учених навіть почали створювати так звані шарашки — закриті науково-дослідні й виробничі заклади. Доля розпорядилася так, що Глушко опинився в одній з таких «шарашок», а Корольов — на Колимі.

«Шарашка»

Глушка направляють до Тушина, а згодом до Казані. Досить швидко він стає головним конструктором рідинних реактивних двигунів і керівником закритого конструкторського бюро Казанського авіаційного моторобудівного заводу, який діяв у системі НКВС. Йому потрібні були фахівці, і він звернувся з запитом до свого тюремного начальства з проханням направити йому з таборів Клейменова, Лангемака, Корольова. Але перші вже давно були розстріляні, тож витягти з табору і, фактично, врятувати життя вдалося лише Сергієві Корольову, який став заступником у Валентина Глушка. Вони розробляли установки ракетних двигунів на бойові літаки для полегшення їх старту. Судячи з усього, їх робота була досить плідною, тому влітку 1944 р. їх було достроково звільнено.

Війна добігала кінця. За вказівкою Сталіна до Німеччини було відряджено групу з 16 провідних фахівців на чолі з генералом Петром Федоровим для вивчення трофейної ракетної техніки. Але їхній літак 7 лютого 1945 р. через густий туман зазнав аварії під Києвом. Загинули всі. Тож до складу нової групи довелося включати і колишніх «ворогів народу» Валентина Глушка та Сергія Корольова.

Після роботи в Німеччині, Чехословаччині й Австрії Валентина Петровича викликав Сталін і запропонував організувати випуск аналога німецьких ФАУ на вітчизняному устаткуванні. Пропозиції Сталіна сприймалися як накази, які не передбачали відмов. Проте Глушко відмовився. Відмовився, можливо, тому, що в той час у тюрмі за балачки про наше життя помирав його батько, тому, що й сам пройшов дев’ять кіл пекла в катівнях НКВС. Відмовився, можливо, тому, що ця пропозиція надійшла саме від Сталіна, вона передбачала щільний контроль з боку НКВС, а отже, й досить велику несвободу. Відмовився, можливо, тому, що, вивчивши ФАУ, зрозумів, що німецька ракетна техніка була далекою від досконалості. Тож і згадав, можливо, загублене через репресії десятиліття, загиблих у катівнях товаришів з РНДІ Лангемака, Клейменова та ін., подумав, чи довелося б зараз проходити німецькі студії, якби не ті страшні роки. Можливо, у відмові зіграли роль не лише нелюбов до вождя, а й власні амбіції. Можливо...

Відмова вченого, звичайно, викликала подив Сталіна, проте він не став наполягати, лише запитав, чим той планує займатися і хто б міг виконати відповідальне завдання. Глушко висловив сподівання продовжити роботу над удосконаленням своїх ракетних двигунів, а на роль керівника проекту запропонував свого заступника Сергія Корольова. Так у 1947 р. Валентин Глушко отримав двигунобудівне ОКБ, а Сергій Корольов продовжив розбиратися з німецьким ракетним спадком.

Рішення Глушка було, здається, єдино правильним. Потрібно було не наслідувати німецькі далекі від досконалості зразки, а йти далі, спираючись на німецький і власний досвід, набутий ще до репресій 1937-го. Саме відновлення Глушком 1947 р. робіт з ракетного двигунобудування підготувало космічний старт першого штучного супутника Землі у 1957 р. і дало початок космічній ері людства.

Замість епілогу

1974-го Валентин Петрович очолив ракетно-космічну галузь СРСР. Він — Головний конструктор космічних реактивних двигунів і ракетно-космічних систем, творець науково-виробничого об’єднання «Енергія». Під його керівництвом було створено нове покоління рідинних ракетних двигунів і космічних кораблів, орбітальні станції, багаторазові космічні системи «Енергія»—«Буран», виконано підготовчі роботи до польоту людини на Марс. Занепад радянської космонавтики Валентин Глушко переживав як величезну особисту трагедію. Це спровокувало його інсульт і смерть у січні 1989 р. У вирі подій 90-х років уже було не до Валентина Глушка і його місця в історії.

Настав час розвіяти міф часів надсекретності, коли з творців ракетної техніки публічним був лише покійний Сергій Корольов. Слід говорити не про великого Головного Конструктора і одного з багатьох його соратників Валентина Глушка, а про тандем, співпрацю, а часом і суперництво цих двох видатних учених і особистостей, які разом відкрили людству дорогу до зірок. Якщо ж хтось прагне комусь із них віддати першість, то слід було б відповісти на запитання: що вагоміше, ракета чи двигун, який підняв її над Землею? І тут доречно згадати, що видатний італієць Леонардо да Вінчі розробив ескізи багатьох оригінальних машин, але жодна з них так і не запрацювала, бо в ученого не було потрібного йому двигуна.

Кіровоград.

Фото з архіву автора.