І так хотілось малювати

Якось під час відрядження у Волочиськ я попросила кількох людей пригадати якусь цікавинку, щось особливе, що можна знайти тільки тут. І у відповідь почула одне ім’я: Микола Кравець. «Знаєте, як малює!» Так і познайомилися з Миколою Васильовичем. Після довгої розмови стало зрозуміло, що він став своєрідною візиткою не тільки свого міста, а й свого часу, свого покоління — дитя голодомору і вихованець радянської влади, невиправний романтик і служитель «соцреалізму», провінційний трудар і художник, якому найбільше в житті хотілося малювати. Ми не говорили з ним про картини. Що в них пояснювати? Вони прості, чисті і реалістичні. Ми говорили про життя. А воно — усе в картинах.

Картина з ластів’ятами

В родині коваля Василя Кравця було семеро дітей. Якби їм пощастило трохи більше і вони збудували хату за якихось пару кілометрів лівіше, все життя склалось би, напевно, інакше. А так вони жили праворуч від Збруча. І голод не оминув їхньої хати.

Миколці тоді було лише п’ять. Але він і дотепер пам’ятає, як мама і він чомусь попухли найбільше. Вони могли б і не вижити. Але мама ще й ходила на роботу. А там їм давали хоч який, а обід. Вона не їла. Вона несла його додому, своїм ластів’яткам, а вони не могли її дочекатись.

А ще по зерно ходили за Збруч. Робити цього не можна було, але хто пробирався через кордон, тому вдавалося принести додому в мішечку не просто їжу, а життя на кілька тижнів чи місяців.

Взагалі там був інший світ. Там можна було знайти все, що могла намалювати уява бідного хлопчини, — білий папір, олівці і фарби. Їх ніколи не було вдосталь. Їх приносили як велику дорогоцінність, але більшого багатства і щастя не треба було: Миколка одразу малював. А одного разу, це вже було по війні, вчителька подарувала йому як кращому учневі зошит, зшитий із паперових мішків. Фарб тоді не було. Але був чорний олівець. І ще кусочки крейди й вуглячки. А йому більше нічого і не треба було.

Багато років по тому він намалює картину з ластів’ятами. В ній не буде ні політики, ні прихованого змісту — просто ластів’їне гніздечко. Але коли дивитиметься на неї, згадуватиме, як вони, малі ластів’ята, збирали крихти хліба.

Картина про солдата

Одного разу Кравця попросили зробити виставку до чергового радянського свята. Він дуже ретельно підбирав роботи: хотілося, щоб були найвдаліші, найтепліші. Навіть помічників із Хмельницького запросив, щоб допомогли розвішати. Все було готове. Але напередодні відкриття виставку, як годиться, мав оглянути партійний чиновник, чи, мовляв, немає там чого «зайвого».

Одного разу батько привіз Миколці скрипку. Не одне село проїхав, поки знайшов у людей. Син учився грати в сусіда. Грав не пальцями — душею. Бо скільки не чув голос скрипки, завжди плакав. А після школи поїхав до Львова вчитись на музиканта. На що міг розраховувати хлопчина без будь-якої музичної освіти? Але старі, ще польські, професори, послухавши його скрипку, до училища прийняли. Так він би, може, і став скрипалем. Та батько завжди казав: «Яка то для чоловіка робота?» А Миколка батька слухався.

Поки думав, за що братись, влада оголосила набір робочої сили на Донбас. Про бажання особливо не допитувалась, просто забрали одного дня Миколу і повезли на далекі шахти.

У вибої не до скрипки і не до олівців. Якби там залишився, просто вмер би. Не від роботи — від туги. За фарбами. За малюнками. За ніжними струнами. Тож узяв і втік. Довго добирався додому. Потім ще довго переховувався. І все думав про тих, кому не вдалось повернутися з шахти. Чи з війни. Вони також були молодими, когось любили, про щось мріяли. А отой солдатик упав недалеко за селом і так і залишився там назавжди...

...Картину сказали зняти як антирадянську. Бо не міг наш солдат отак собі лежати вбитим горілиць. Він міг тільки вести в атаку, чи громити фашиста, а якщо вмирати — то якось по-геройськи.

А Кравець сказав, що картину не зніме. І вийшла велика сварка. І картину все-таки зняв, але... разом з усіма іншими — відмовився брати участь у виставці. І це було нечуване вільнодумство й антирадянщина.

Картина з помаранчевого Майдану

Точного ліку своїх робіт Микола Васильович і сам уже не знає, але те, що до півтисячі доходить, — це так. Недавно районна влада запропонувала навіть випустити каталог, щоб збереглось у пам’яті все зроблене. До нього ввійде лише часточка. Бо більшість портретів давно перейшла до їх власників. А більшість пейзажів стали окрасами осель в далекій Канаді, Ізраїлі, Америці, Польщі, Німеччині, Болгарії...

Коли укладали каталог, Микола Васильович спитав: «А Блюхера туди можна?» «Можна, тепер усе можна. Це ж вам не партійні часи», — почув у відповідь. Справді, хто тепер хоч щось пригадає про колишнього героя громадянської війни? Це колись усі герої картин чітко ділилися на тих, кого треба малювати, кого можна, а кого — нізащо. І куди йому, працівнику художніх майстерень, було подітись від цих правил?

Коли його ще замолоду направили до Московської народної академії мистецтв, думав, що там його навчать справжньому мистецтву. Але там сказали, що в нього є талант, і вчитися цьому не треба. Тому й скоротили курс навчання з п’яти до двох років.

Вдома на дипломованого спеціаліста чекали плакати, гасла, портрети вождів... Каже, і тепер Сталіна чи Леніна зміг би намалювати просто з заплющеними очима. Було це все. І хіба Микола Кравець може безслідно викреслити із свого життя? Чи соромитись йому за це? Він жив чесно і просто. І малював.

Коли ж йому було вже майже вісімдесят, взяв і поїхав на помаранчевий Майдан. Там не просто стояв, а малював. І людей. І нинішніх партійних лідерів. А коли нещодавно відкривав свою виставку, хтось йому тихенько шепнув: «Ви б прибрали оту, «помаранчеву», картину. Знаєте, розчарування і таке інше...»