У Львові нарешті відкрили соціальний центр, у складі якого працює притулок для бездомних. Такий подарунок міська влада зробила безпритульним у той період, коли він їм був особливо потрібен, — під час сильних морозів.

Тепер тут можуть переночувати 50 осіб з восьмої вечора до восьмої ранку, а день, панове, у вашому розпорядженні. Скопіювавши досвід нічліжок в інших країнах, львів’яни, щоправда, не врахували, що і вдень температура низька, а за кордоном ще й працює велика кількість безплатних їдалень. Треба віддати належне, новопризначений директор львівського міського соціального центру Олександр Гресик пообіцяв, що людей, які себе погано почувають, у холоди з приміщення не виганятимуть навіть удень.

Тепер щовечора, о восьмій, у коридорі соціального центру вишиковується черга з безпритульних і починається встановлена за статутом цього закладу процедура. Людей реєструють, вони миються, перевдягаються в одяг, хоч з секонд-хенду, та чистий, і прямують до кімнат. Тут стоять обтягнуті дерматином вузенькі вмонтовані в підлогу тапчани і досить тепло. Правда, подушки та ковдри не передбачені. Та все одно у людей, які сюди потрапляють, майже щасливий вираз обличчя.

Якщо вдасться працювати так, як замислено, то якась кількість людей повернеться до здорової частини суспільства (хоча у нас усе так перекручено, що не зрозуміло, де знаходяться справді його здорові сили). Хто загубив паспорт, матиме можливість його повернути. Когось скерують до лікарні, когось — у пансіонат для людей похилого віку.

Звичайно, якби суспільство таким людям допомагало знайти роботу, багато б з них повернулися до нормального життя. Так, Іван продав квартиру, коли дружина вирішила поїхати на заробітки в Італію, бо грошей на дорогу і паспорт із візою інакше було б не назбирати. Оселився з дітьми в тещі, на селі. Потім усе закружляло, як у страшному сні, — дружина знайшла собі італійського чоловіка, забрала дітей, теща померла, а брат дружини продав будиночок. Бо хто Іван їм такий — нехай іде світ за очі!.. Живе він, перебиваючись тимчасовою роботою, однак мріє про постійну і хоч якесь житло.

Подібних історій — продали квартиру, а їх ошукали; розлучився і «пішов у нікуди» — повно. Тобто задум, коли хоч якимось чином буде простягнена рука підтримки людям, що опинилися у критичній ситуації, дуже потрібний і його втілення — справа, без перебільшень, благородна. На щастя, є у Львові і люди, які виношують ідею створення соціальних підприємств, коли саме такі — безпритульні або особи, що на якийсь час «випали з життя», зможуть там працювати. Та це — справа часу.

А поки що... одна з відвідувачок притулку Леся Єдинак зі сльозами на очах згадує, як чекала вона і її подруги відкриття цього закладу, як усі вони зібралися на святу вечерю, сіли за великий стіл і їли смажену рибу і голубці, яких вона вже не куштувала, може, з п’ять літ...

На знімку: одна з кімнат притулку.

Фото автора.