«Чому я, мамо, таким вродився? Всі кулі світу ідуть крізь мене»

Обранець. Саме це слово спадає на думку, коли йдеться про Бориса Миколайовича МОЗОЛЕВСЬКОГО. Йому відкрила свою золоту таємницю Товста могила. Його любила муза поезії. Він легко знаходив друзів і соратників. А ще в його житті була кочегарка (а могла бути і Мордва), льотна школа без злітної смуги до неба. Були віра і розчарування. Але віри все-таки більше. А ще — кохання. «Кохання для Мозолевського було такою субстанцією, без якої він не міг жити», — згадує його дружина Віра Данилівна.

— Зустрілися ми дуже пізно. Мозолевському було 46 років, мені — на три менше... Зустрілися випадково. Хоч жили в одному кварталі, проте наші шляхи не перетиналися. А того дня мене занесло до кав’ярні. Як зараз пам’ятаю, стоїть біля буфетниці чоловік і кокетує: «Тамарочко, чашечку кави і трішечки щастя...» Я взяла свою каву і відійшла до столика. Чоловік теж узяв каву і підсів до мене. Каже: «А у вас є щастя?» А у мене три дні, як померла мама... Яке щастя? Кажу: «Нема». Мені було дуже сумно, самотньо і страшно... Потім ми вийшли з кафетерію, і Мозолевський вирішив провести мене додому. Я ні до того, ні після — ні з ким на вулицях не знайомилася. Це Борис міг познайомитися з ким завгодно і де завгодно... Він щось розповідав про музей коштовностей, про археологічні знахідки: і те я знайшов, і те... Послухала я його, та й кажу: «Мазунчик долі». А він так гірко: «Який же я мазунчик?»

— Він був такий емоційний і запальний, що найперше я зрозуміла: це — поет. Прийшла додому, кажу доньці: «Познайомилася з поетом». Вона сміється. А археологією я тоді не дуже цікавилася. Щось чула про Товсту могилу, бо виписувала журнал «Знание — сила». Але мені «відкрили очі» близькі знайомі. Ми пішли до них у гості і подарували Борисову книгу «Товста могила». Тоді я й почула: «Та ти знаєш, хто це? Це ж сам Мозолевський!»

— Тобто зірковою хворобою Борис Миколайович не страждав?

— Що ви? Коли про нього згадують, то найперше кажуть: «Він був такий щирий!». Під час відпусток я їздила до нього в археологічний табір, і бачила скільки там збиралося людей: знайомі, знайомі знайомих... Він був дотепний. Здавався безтурботним веселуном. Люди тягнулися до нього, бо життя таке суворе, хочеться почути добре слово, особливо, як воно щире. Не знаю, звідки у нього це бралося. Мабуть, тому що він був поетом.

— Він був більше поетом чи науковцем?

— Він творив науку поетично. Мені здається, це не можна розірвати. Кожна маленька знахідка могла стати художнім образом.

— Він згадував роки, проведені в кочегарці?

— Весь час згадував. Він прожив небагато — 57 років. У 20 років його звільнили із льотної спецшколи. Залишається 37 років. І з них 13 він провів у кочегарці. Десь у нього був дім, дружина (яка, мабуть, була незадоволена тими копійками, які він приносив), діти (Андрій та Наталка). Він писав вірші, мріяв, думав... Він дуже багато думав. Колись, пам’ятаю, виходжу на кухню, а він стоїть, курить (курив дуже багато). Кажу: «Чого ти нічого не робиш?». А він так серйозно: «Чому нічого не роблю? Я думаю».

«Тоді я не знав, що українець»

— Борис Миколайович починав писати вірші російською мовою. На українську він перейшов після пекторалі. Ви не знаєте чому?

— Коли його про це запитували, він жартома відповідав: «Бо я тоді не знав, що я українець». Чому він почав писати вірші українською мовою, Борис пояснив у статті «Шлях до себе». «Було мені 15 років, коли я, закінчивши сільську семирічку, вступив до Одеської спецшколи Військово-Повітряних Сил. Як пишалися ми своїм призначенням, якими дорослими відчували себе! І понад усе вірили своїм золотим наставникам — учорашнім переможцям, вірним лицарям нашого народу... А вони учили, що завтра наше покоління вже житиме за комунізму, всі нації при цьому мають злитися в одну, отже, чим швидше позбавимося ми будь-яких національних чуттів, тим краще буде і для нас, і для народу нашого... Так поволі забув я і хто я, і звідки, став думати і писати російською, і, можливо, ніколи й не згадав би про своє походження, коли б пряміше склалося моє життя. Проте сталося так, що я «вилетів» із авіації — було перше скорочення Збройних сил, і повела мене далі поезія, іскрина яких жевріла в мені з дитинства...»

— Він шкодував, що не став льотчиком?

— Дуже шкодував. (До речі, син Мозолевського Андрій таки став льотчиком. — Авт.) 20 років. Вік максималізму. Небо манило, а він ішов в нікуди. Звичайно, Борис міг повернутися додому до матері. Але з чим? Адже його посилали, щоб він отримав освіту, професію! Вирішив поїхати до Львова. Потім казав, що його поманила гуцулка Ксеня. Хлопці зібрали йому на дорогу грошей. Але у Львові Борис роботи не знайшов. Десь натрапив на вербувальника з київського заводу залізобетонних конструкцій. Так і потрапив до Києва. А якби не відрахували, хтозна, як тоді склалася б його доля...

— Борис Миколайович писав, що до 30 років не планував бути археологом...

— Не планував. Коли Борис потрапив на завод, його поставили возити щебінку. А потім на заводі побачили, що хлопець свідомий, береться до роботи, і зробили його секретарем комсомольської організації. А на такому заводі яка була комсомольська організація? Ніяка. Зібрали внески, провели збори. А Мозолевський почав за марксистськими принципами вимагати, щоб була комсомольська робота, свідомість. Так його виховали в льотній школі. Тож почав шукати правду, начальство побачило це і подумало: нащо нам такий борець? І його не тільки усунули з секретаря, а й з комсомолу ледве не виключили. Бориса підвели до того, що він написав: «Свободен я, и я имел в виду и вас, и ваш ЦК, и вашу партию». Так змінювалася його свідомість. Він опинився в заводській кочегарці. Міг там спитися, а він почав читати Канта і Гегеля. Вступив на заочне відділення історико-філософського факультету КДУ імені Т. Шевченка, почав їздити до археологічних експедицій, писав вірші.

А вірші завели його до шістдесятників, бо поету потрібна аудиторія. Для нього доленосним став виступ на зібранні в технікумі зв’язку (що на Леонтовича), коли він прочитав свій відомий вірш «Фрідріх Енгельс». Тоді Борис писав ще російською. Він проштудіював марксизм і дійшов висновку, що «Марксом выстраданный коммунизм» — це утопія. «Из каждого пролетария вырастает буржуй — и рабочий. Здесь и термин не тот, и понятия не прежние, И граница меж ними идет не по рву, Но компанию эту Хрущевых и Брежневых Я товарищами — не зову...» Це був 1964 рік.

Як могли цього хлопця не помітити? І він потрапив під ковпак. Після того зібрання багатьох людей заарештували. А за ним стежили. На роботу не брали. Кочегарка була єдиним місцем, де він мав право працювати. До нього приходили кадебісти. Борис казав, що серед них були такі розумні, що з ними було цікаво і говорити, і сперечатися. І деякі його навіть розуміли. А один навіть допоміг влаштуватися молодшим редактором у «Наукову думку». Потім Бориса зробили редактором, доручили редагувати книжку «Збройні сили України» Олени Апанович. За це і звільнили. Бо про які Збройні сили України могла йти мова 1969 року? І знову він пішов у кочегарку. Він писав: «Коли зашморг мав вже зовсім зійтися навколо моєї шиї і мені світило на кілька років поміняти клімат, збагнув я, що врятувати мене може тільки відкриття світового значення». І таким дивом стала царська пектораль. Вона була незапланована. Вона була вимріяна, вистраждана... Після цього його заднім числом зарахували до Інституту археології АН УРСР. Це було рішення директора Інституту Федора Павловича Шевченка, за що Мозолевський був йому дуже вдячний. До речі, Борис і Федір Павлович поховані поруч.

...Розумієте, пектораль набула такого розголосу. А як почали з’ясовувати: хто її знайшов, вийшло ніби інститут до цього і не причетний. Хоча так насправді воно й було.

Копали всі, а він знаходив

— Але на яких підставах він брав участь у розкопках?

— Як позаштатний співробітник. Зимував у кочегарці, а влітку за угодою їздив в експедиції. Там познайомився з відомим російським археологом Олексієм Тереножкіним. Він полюбив Мозолевського. А його не можна було не любити, бо Борис був небайдужий. Його цікавило все. Він був не так археологом, як філософом і поетом. По закінченні інституту він мав отримати спеціальність «музеєзнавець». На останніх курсах студентів посилали у відрядження до Москви та Ленінграда. Коли Борис потрапив у ті музеї, побачив розкіш, багатства, яке створило людство, то це перевернуло весь його світогляд. І вже він замислився над цим одвічним запитанням: в чому полягає сутність життя, для чого ці люди жили? Почав шукати зв’язок часів. Мабуть, відповіді на ці запитання він вирішив знайти в археології.

...Якщо повернутися до запитання про українську мову, то коли він знайшов оцю пектораль, то сприйняв її як диво, як подарунок рідної землі. А степ він любив безмежно: у ньому він народився (в буквальному розумінні слова), у ньому жив (степ починався одразу за їхньою хатою)... І як людина емоційна він вирішив, що це сама рідна земля послала спасіння. І тоді він задумався: а хто ж я такий? Я — син своєї землі. А пишу російською? Ось тоді він свідомо перейшов на українську. Це було не легко. Він дуже багато працював над собою. Після пекторалі Бориса зарахували до Спілки письменників. Він розумів, що там йому не потуратимуть. Він дружив з Миколою Вінграновським, дуже шанував Василя Стуса, Ліну Костенко... А в спілці бував наїздами, коли повертався з експедицій. Казав: «Я у них хліба не відбиваю». А коли Борисові почали дорікати, що він погано знає українську, то він обклався словниками і практикумами. Він був дуже вимогливий і до себе, і до інших. Люди в експедиції їхали провести сезон, розслабитися, випити, завести роман... А він їхав працювати. І праця мала дяку. Коли він знайшов пектораль, йому було 35 років. Це були перші знахідки. Але пізніше в усіх курганах, які він розкопував, Борис щось знаходив. І це дратувало: всі копають, а він знаходить. Ніби з землі сипалося. Мені розповідали історію, як було знайдено знамениту чашу з Гайманової могили. Експедицією керував Василь Бідзіль. Борис там був рядовим працівником. І так сталося, що він провалився ногою в нішу, де й було заховано чашу. Така доля.

— Я читала байку, що коли було знайдено пектораль, Борис Миколайович загорнув її в шинель, пішов на залізничну станцію, і оскільки не було квитків ні до Москви, ні до Ленінграда, то попрохав допомоги у КДБ. І нібито в Ленінграді на пероні його зустрічав броньовик...

— Це байки. Коли він знайшов пектораль, усі одразу зрозуміли, що це шедевр. Борис розіслав телеграми у всі кінці. Жили вони в готелі «Юність». І часто згадували, що чомусь зовсім не було страху, що пектораль вкрадуть. Вона лежала у мішку десь під ліжком. Потім виділили міліціонерів. Ті охороняли не тільки пектораль, а й Товсту могилу. Везли її не в Москву, а в Київ, і також у супроводі міліціонерів. Казали, що у потязі Борис надягнув пектораль на себе, щоб не поцупили. Я про це його не питала, але думаю, що навряд чи. Коли вони привезли пектораль, Бориса запросили на президію АН України. Там організували виставку знахідок. Прийшов і Петро Шелест. Йому й кажуть, ось у Мозолевського навіть квартири немає. Шелест звернувся до Бориса Патона. Той одразу — треба дати Мозолевському квартиру. І отримав він одразу трикімнатну на проспекті Науки. Квартира була не дуже велика, як за метражем. Та й прожив він у ній не довго, бо розлучився з дружиною. Вони розміняли житло, і Борис перебрався в однокімнатну в Коломійському провулку. І вибрався з неї, вже коли ми одружилися і обміняли наші квартири на спільну.

— А взагалі він дуже шкодував, що сестра Клавдія, коли перебиралася в Боярку (вона, до речі, й досі там живе), продала батьківську хату. Казав: «Нема у мене тепер дому». І дуже любив місце, де розміщувався їхній експедиційний табір. Це біля Базавлуцького водосховища. Насадив там дерев, виноград, проклав труби для поливу. Бо це ж степ. Їздив туди дерева підв’язувати, підкопувати, підрізати. Це було те місце, куди він прагнув усю зиму. Там його душа відпочивала. Там поруч були однодумці, які шанували і любили його як людину. Від київських інтриг він тільки стомлювався.

— Садок зберігся?

— Дерева посохли, труби поіржавіли. Все змінилося. Але нещодавно мені подзвонили з Кривого Рогу і запросили на відкриття обеліска. На жаль, я через проблеми зі здоров’ям не змогла поїхати, але мені передали відеозапис. Стоїть обеліск поміж інших стел, які Борис сам позвозив туди з тих могил, які він розкопував. На його обеліску викарбувані слова з його вірша: «І коли упаду я десь на дорогах доби, Попрошу я не пам’яті, не книжок і не слави, — Ви прийміть назавжди мене, Базавлуцькі горби, — Сивий попіл гарячий мій в золоті свої трави».

— Борис Миколайович вірив у Бога?

— Він казав: «Я суєвірний, але не релігіозний». Мабуть, у його житті справді багато містичного. Та й після смерті дива ставалися. Хоча б ця історія з пам’ятником. Коли він помер, гірничо-збагачувальний комбінат зробив йому пам’ятник. Скульптор вмонтував у плити збільшену бронзову копію пекторалі (80 см в діаметрі). Це була центральна ланка. І через десять років пектораль поцупили. Я в міліцію зверталася, але, схоже, там не вірили, що пектораль можна знайти. А цього літа до мене прийшли хлопці з передачі «Паралельний світ»: «Ось, зникла пектораль, розбився портрет. Та й помер він рано»... Одне слово, сюжет мені не дуже сподобався: все зводилося до того, що Мозолевський потурбував прах скіфів і вони йому помстилися. Але наприкінці сюжету ведучий показав фото пам’ятника екстрасенсу. І та сказала: «Пектораль ще є, її не переплавили. Але щастя вона нікому не принесе. Якщо в домі, де вона зберігається, ще не сталася велика трагедія, то краще річ повернути». І уявіть собі: за кілька днів після передачі до Інституту археології зателефонували. Дзвонив чоловік, який купив цю пектораль на Куренівському ринку. Він побачив передачу, дізнався, що її поцупили з могильного пам’ятника Мозолевському і вирішив її повернути. Потім був ще один сюжет на телебаченні й журналісти у мене допитувалися: як я це можу пояснити. А я відповіла: «Я думаю, що скіфи вибачили Мозолевському. І знову повернули йому його пектораль».

Золоту пектораль, інші знахідки Бориса Мозолевського виставляли на показ в багатьох країнах світу. Перш ніж віддати пектораль до музею коштовностей, Борис Миколайович вирішив сфотографувати її: на квітучій яблуні, у зеленому лузі... 9 травня 1972 року він писав: «Більше такого привілля вона не знатиме. А сьогодні вже переддень від’їзду пекторалі до Америки. І їдеш ти без мене. Щасти ж тобі, золота моя доню, в твоїх всесвітніх мандрах». Мозолевський побував за кордоном тільки один раз. За кілька років до смерті його випустили до Фінляндії.

Фото з книжки Б. Мозолевського «Поезії» (вид-во «Темпора»).