П’ятикурсниця Марія Кушмет навчається на філологічному факультеті Донецького національного університету. В поезію Висоцького закохана з шостого класу. Почула його пісню по радіо. Ще не знала, хто то співає, але одразу закохалася.

...На твердій обкладинці книжки — портрет Висоцького. Всього 100 сторінок. Багато фотографій. Зокрема, є фото співбесідників авторки. Книжку створено на основі бесід про Володимира Висоцького. Марія спілкувалася особисто з кожним. Співбесідників обирала різних — освітян, підприємців, студентів, водіїв. Цікавилася — хто що пам’ятає про митця. Нарікає, що молодь знає його частіше лише як актора. Результати досліджень подано в книжці. Коротко передає їх цитатою: «Ми забули, що ми його любили?».

В особистому записнику дівчини, який завжди бере з собою, на першій сторінці теж Висоцький — в образі Гамлета. Марія називає його з осторогою — Володимир Семенович. Під час розмови цитує багато уривків із творів поета. «Я не визнаю жодної критики на адресу цієї людини. Всі образи сприймаю майже як власні. Один дивак вразив мене безглуздим зізнанням. Сказав, що він ще у восьмилітньому віці вичерпав для себе Висоцького. Але ж це неможливо! Висоцького можна пізнавати все життя у будь-які часи, бо він — безмежний!».

Марійчина книжка розійшлася вмить. Вийшла невеличким тиражем —500 примірників. Авторці дістався лише один екземпляр. «Навіть не знаю, як розповсюджували. Одну книжку я встигла надіслати до Москви, до музею імені Висоцького. Дуже нервувалася, бо не могла з ними зв’язатися. Зрештою, мені відповіли. Привітали і запропонували співпрацювати. Просили надіслати ще книжок, хоча б тридцять примірників. Сама я ніколи не була в Москві. Мрію там побувати, відвідати музей, покласти квіти до могили митця на Ваганьковському кладовищі».

Юна авторка зізнається, що кілька років тому втратила тата. Тоді ж їй до рук потрапили його власні нотатки. «Для мене став несподіванкою татків записник, адже я знайшла в ньому чимало текстів Володимира Семеновича. Того дня разом з мамою плакали. Пом’янули разом і татка, і Висоцького».

Марійка добре навчається. Пише вірші. Розмірковує в них над проблемами сучасності. Присвячує близьким людям. Пише здебільшого українською. Читає їх завзято, зосереджено, поривчасто. Дуже багато знає напам’ять. Зараз планує наступну книжку, збирає матеріали. Каже, що Висоцький — це голос епохи і про нього не можна мовчати.

З першою книжкою допоміг викладач. «Я робила стінгазету про Висоцького. Звернулася до завідувача кафедри української мови Анатолія Загнітка. Інтерв’ю з ним було першим. Надалі розмовляла вже з ректором. Вийшла величезна газета, її вивісили біля кафедри мови. На перервах вмикали пісні Висоцького. Це було саме в день мого народження — шостого лютого. Тоді викладач порадив подумати про книжку. Ми почали співпрацю. Він написав вступну статтю, а я — статті-звернення до студентів, до самого митця. Всі матеріальні витрати взяв на себе викладач».

Тепер Марія планує влаштувати вечір Висоцького, на якому хоче побачити щирих шанувальників митця. Це буде на базі факультету. Впевнена — збереться чимало молоді. Тим часом розмірковує над тим, як отримати дозвіл на відвідування в’язниці. «Знаю, що й там багато людей, які шанують творчість Володимира Семеновича. Хочу поспілкуватись...».

Донецьк.