Лікування — це мистецтво, причому мистецтво без права на помилку

Своїм небайдужим поглядом на те, як потрібно розвиватися українській медицині та якою повинна бути основна частина її реформи, поділився з «Голосом України» почесний ректор Харківської медичної академії післядипломної освіти, професор Микола ХВІСЮК (на знімку), котрий вчора відзначив свій ювілей, з чим ми його і вітаємо.

— Миколо Івановичу, не таємниця, що останні роки незалежності України не можна назвати роками процвітання в медицині. Це повною мірою стосується і її кадрового потенціалу.

— У нас у країні поки справді немає чіткої політики підготовки фахівців у медицині. Стандарти сучасної післядипломної освіти сьогодні відсутні цілковито. Тому і високопрофесійних фахівців стає дедалі менше.

Але ж в Україні багато дійсно чудових лікарів, яким необхідно безперервне підвищення кваліфікації, обмін досвідом із закордонними колегами, підвищення конкурентоспроможності. Професіоналізм лікарів визначається знанням і використанням сучасних медичних технологій.

Я стурбований якістю підготовки лікарів-фахівців, що склалася в Україні в останнє 10-річчя і, звичайно, рівнем медичної допомоги.

Якість підготовки лікаря-фахівця не поліпшується. Система організації післядипломної освіти залишається тією само, що існувала ще років 20—30 тому, причому в спотвореному вигляді.

Відомо, що будь-якому суспільству, будь-якій людині, незалежно від її добробуту, потрібен лікар-фахівець лише високої кваліфікації. Неграмотні, напівграмотні, недоучені фахівці в жодній розвинутій країні світу до роботи не допускаються. Лише в країнах пострадянського простору, в тому числі й в Україні, є фахівці-лікарі без категорії, лікарі другої, першої і, нарешті, вищої категорії (що вважається, очевидно, вінцем кваліфікації). Остання присвоюється лікарю за стаж роботи, у середньому через 14—15 років після закінчення медичного вузу.

Країни Європи та Америки давно дійшли висновку, в тому числі й економічно обґрунтованого, що вигідніше безпосередньо після закінчення вузу, протягом перших п’яти років, готувати фахівця високої кваліфікації. Для цієї мети використовується інститут резидентури, тобто безпосередньо після закінчення вузу, в умовах спеціалізованої клініки протягом 3—6 років (термін залежить від обсягу спеціальності) лікар освоює обрану спеціальність на рівні останніх досягнень науки. А в Україні термін післядипломної освіти в умовах спеціалізованої клініки в середньому становить лише 1—1,5 року. Про яку високу кваліфікацію лікаря можна казати?!

В Європі лікар постійно, під контролем спеціальних асоціацій і медичних товариств, готується до атестації, ліцензування, конкурсного працевлаштування. Усе це є величезним стимулом для навчання протягом всього життя, та плюс ще і відповідна зарплата. В Україні лікар, навпаки, довічно працевлаштовується, громадські організації відсторонені від контролю якості, ліцензія видається довічно. Стимулу для навчання жодного. Процвітає адміністративне регулювання, низька фінансово-економічна підтримка лікувальних установ.

Розуміючи економічну ситуацію (не таку вже й страшну, щоб не готувати фахівця високої кваліфікації), керуючись високою гуманністю і бажанням надати населенню кваліфіковану медичну допомогу, а, отже, і нової якості життя, мені здається, вже починаючи з 2009 року необхідно запроваджувати Європейські стандарти підготовки лікаря-фахівця.

Нам необхідна система, що відповідає обов’язковим освітнім і клінічним державним стандартам і кадровому потенціалу вузу. Їх необхідно розробляти, причому з урахуванням специфіки менталітету, економічного і соціального становища у країні, загальної освіти і досягнень конкретного медичного вузу. Необхідно підтримувати специфіку певного вузу, а «не стригти всіх під одну гребінку».

— Миколо Івановичу, ви в медицині давно, ви бачили «варіації двох систем» в охороні здоров’я. Що справило на вас найбільше враження за ці роки?

— Створюється враження, що медицина сьогодні нікому не потрібна. Я ніколи не думав, що таке можливо. Йдеться про життя і здоров’я мільйонів людей. Лікування — це мистецтво, причому мистецтво без права на помилку. Адже якщо на заняттях живописом можна стерти чи зафарбувати, то на операційному столі, відрізавши, назад уже не пришиєш. Кваліфікований лікар, безумовно, потребує достатньо великих фінансових вкладень, якщо можна так сказати, адже йому потрібні і хороша освіта, і практика, і підвищення кваліфікації, і кваліфікований наставник, який зможе приділяти йому увагу і передавати досвід. Але давайте подумаємо — скільки грошей вкладають сьогодні, наприклад, у Таїсію Повалій? Десятки тисяч і, можливо, зовсім не гривень. Ці гроші через деякий доволі короткий час повернуться — на продажі квитків, дисків і автографів. Але невже нема сенсу вкладати гроші в людське здоров’я? Адже вони теж повернуться, нехай не так скоро, але повернуться обов’язково. У нашій країні чомусь домінує ідея розмежування: держава — окремо, люди — самі по собі.

Записала Ірина ОЛЬШАНСЬКА.