Іронічна поезія, лагідна українізація і станція «Сосиска»

Якщо минулоріч люди у вишиванках прямували на фестиваль, відчуваючи драйв через те, що виділяються у натовпі, то нині це вже навіть не мода. Це органічна потреба бути українцем. Серед малечі не було принцес і Бетменів — україночки і маленькі козаки! Молодь переважно у джинсах і вишиванках суперсучасного зразка (траплялися вельми еротичні). Старші люди — у класичних шатах.

З урахуванням попереднього досвіду думалося: що залишиться від доглянутого парку після двох днів гуляння-танцювання-пива-смаколиків? Другий день: увесь одноразовий посуд — у мішках для сміття (і вітер його зі столів не розкидав!), усі рослини на місці, в озерах плавають не пляшки, а сонні вгодовані качки. За наїдками і напоями — черги. Тихі і неквапливі. Далі зі смаколиками і холоднющим, таким доречним у спекотні вихідні, пивом розташовуємося на травичці. Малеча гасає босоніж, старші дрімають у затінку. Працюють сцени, тематичні майданчики і галереї майстрів — загалом 20 точок. Ритми арабських співів перетинаються із татарськими танцями під звуки, що долинають з головної сцени, де налаштовує апаратуру рок-гурт. Соліст перевіряє мікрофон: «Наступна станція «Сосиска». Усі заливаються сміхом.

Книжки, вишиванки, торбинки, прикраси, сувеніри і просто надзвичайно потрібні, але в подальшому абсолютно даремні милі дрібнички. А ще — вареники з вишнями на парі (такі, що один у миску ледь вміщається), ковбаски, пиріжки, деруни, овочі гриль, шашлики, веганська кухня. Усього вдосталь і на будь-який смак. Добре, що я після відпустки не мала вільних грошей. Купила книжку французького автора в українському перекладі, читала її раніше російською. Наша в два рази товща. Чому? Видавці поблажливо знизують плечима: «Ви ж знаєте росіян, їм треба було видати швидко. А в нас переклад повний». У розмову втручається жінка: «Дайте найбільшу і найдешевшу книгу. Мені для гербарію». На її потреби товар також знайшовся.

Цьогоріч уперше на фестивалі відбувся благодійний аукціон дизайнерської колекції Олега Скрипки. На виручені кошти музикант особисто планує придбати необхідну амуніцію для Нацгвардії України та учасників АТО. Так, жовто-блакитний піджак, який Олег презентував персонально, дівчина придбала за 2800 гривень.

Було 8 музичних сцен. З’явився майданчик «Театр-Кабаре» (давня мрія Скрипки). З неприємного: власне, тут і мав сольно виступити Олег. Це був би вдалий хід — головний організатор скромно займає малу, а не головну сцену. Людей зібралося багато. Проте генератор живлення для цієї сцени поводився вкрай нечемно — працював із перебоями. Тож, прочекавши понад годину, глядачі почали переміщатися до інших майданчиків. Музика була різна і переважно гарна. Щоправда, сцену бандуристів розташували не дуже вдало — далеко і в такому закутку, що дехто з «мрійників» навіть не здогадувався про їх присутність на фестивалі. Шкода, бо музика була класна.

Новинкою стало «барабанне коло». Ритми козацької, арабської, африканської і латино-американської перкусії створювали позитивний енергійний балаган. Окрім науки видобувати звуки, майстри допомагали охочим освоїти техніку гри «без барабана» — «боді перкашн». Звісно, найвдаліше це виходило у дітей. Проте унікальність барабанів відчули всі, адже під їхній ритм можна підлаштувати будь-яку мелодію, пісню чи танок.

До речі, офіційно «мрійником» ставав кожен, хто потрапляв на територію «Країни». Квиток на фестиваль був одночасно і акцією. Тож її власник матиме змогу долучатись до голосування, обговорення питань, прийняття спільних рішень, а також безпосередньо брати участь у організації фестивалю (умови — на сайті «Країни»).

Соліст одного з гуртів те, що відбувалось на фестивалі, назвав «лагідною українізацією». Розмірковуючи, чи доречний цей захід нині, хтось із поетів сказав: «Ми пропонуємо іронічну поезію, бо це наша зброя... Мистецтво — потужна зброя: спочатку приходить Стас Михайлов, потім Гіркин з автоматом...» Ми обрали інакший культурний простір, свою музику і мову. Ми мріяли про нову країну — і довели, що наші мрії збуваються.