28 героїв-панфіловців: мертвим — слава, живим — табори

Ще двадцять років тому важко було знайти людину, яка не знала б про подвиг 28 героїв-панфіловців. Нині ж, коли Велика Вітчизняна війна багатьма сприймається як воєнне протистояння очолюваних Гітлером і Сталіним тоталітарних режимів, до якого Україна причетна лише як територія, де відбувалася частина подій Другої світової війни, героїчна оборона Москви сприймається вже як епізод історії чужої держави. Проте у доповіді, виголошеній 21 січня 1942 року на урочистому засіданні з нагоди чергової річниці з дня смерті Володимира Леніна, згадуючи «безприкладний в історії бій з кількома десятками танків 28 героїв-панфіловців», наголошувалося: «серед них були росіяни, українці, казахи...». Тож чи не поспішаємо ми відмовлятися від ратної слави наших батьків на користь російського сусіда? І що насправді стоїть за «подвигом 28 панфіловців»: красива легенда чи самопожертва справжніх героїв, забувати подвиг яких — непростимий гріх?

Вони були не одні...

У енциклопедичних довідниках радянської доби згадка про 28 героїв-панфіловців міститься у короткій довідці про слово «Дубосєково» — «залізничний роз’їзд, поблизу якого 16.11.41 р. здійснили подвиг 28 воїнів-винищувачів танків 316 стрілецької дивізії. Відбиваючи атаки переважаючих сил противника, вони за 4 год. бою знищили 18 танків і десятки фашистів, але не пропустили ворога».

Зверніть увагу на відсутність твердження про те, що всі герої загинули у нерівному бою, в чому були впевнені радянські люди. До того ж ідеться про спецпідрозділ «винищувачів танків». Але чи є підстави вважати таким стрілецьку роту, на озброєнні якої, за свідченням архівних документів, було таке «спецозброєння»: дві протитанкові рушниці, гранати (причому протипіхотні, які для досягнення «протитанкового» ефекту доводилося скручувати дротом у «в’язанки» із кількох штук) та пляшки із запалювальною сумішшю. Про це варто знати, щоб належно оцінити подвиг солдатів, які з голими руками (про що за радянських часів, із зрозумілих причин, воліли не згадувати) стали на шляху танкових колон ворога, вистояли і перемогли.

Якщо вести мову про події, що розгорнулися трагічного 16 листопада 1941 року під Москвою, то лише на ділянці оборони 316-ї стрілецької дивізії впевнені у досягненні легкого успіху німці завдали відразу три потужні танкові удари: у районі знаменитого роз’їзду Дубосєково та два не менш сильні — поблизу підмосковних сіл Строково і Миканіно.

У районі Строкова дорогу на, здавалося б, «танкобезпечному» напрямку прикривав лише заслін із 11 саперів. Ціною життя цих героїв стали сім із двадцяти атакуючих німецьких танків. А під Миканіним дорогу ворогу закрили «сімнадцять безстрашних», як їх потім назвали. Але всенародна слава судилася лише 28 героям-панфіловцям, які стояли на смерть під Дубосєковим. Хоча не менш достойними її були десятки, сотні й тисячі і відомих, і вже навіки безіменних героїв, які відстояли Москву. Втім, коли детальніше ознайомлюєшся із справжньою історією однієї із легенд радянської доби, то розумієш, що важко однозначно відповісти, кому пощастило більше: тим, кого «не прославили», чи тим, кому доля підготувала ще й гірку покуту «за славу»...

Першою широкому загалу про подвиг тих, хто згодом стане «28 героями-панфіловцями», повідомила газета «Красная звезда». В надрукованій 27 листопада 1941 року невеликій замітці В. Коротєєва «Гвардійці-панфіловці у боях за Москву» розповідалось, як «групу бійців п’ятої роти Н-го полку» атакували 54 ворожі танки. Однак очолювані політруком Дієвим гвардійці підбили 10 танків і впродовж чотирьох годин тримали оборону, доки їм на підмогу не підійшов полк. Як стверджувалось у матеріалі, «гвардійці загинули всі до одного, але ворога не пропустили».

Можливо, ця інформація, розміщена на третій сторінці газети, не набула б розголосу, якби у день виходу згадуваного номера «Красной звезды» до рук її редактора Д. Ортенберга випадково не потрапив поданий з фронту до Головного політуправління Червоної Армії рапорт, в якому серед інших подій згадувався бій під Дубосєковим:

«16 ноября у разъезда Дубосеково двадцать девять бойцов во главе с политруком Диевым отражали атаку танков противника, наступавших в два эшелона — двадцать и тридцать машин. Один боец струсил, поднял руки и был без команды расстрелян своими товарищами. Двадцать восемь бойцов погибли как герои, задержали на четыре часа танки противника, из которых подбили восемнадцать».

Наступного дня черговий номер «Красной звезды» вийшов із підготовленою за завданням редактора передовицею «Завещание 28 павших героев». У ній, ігноруючи той факт, що панфіловська дивізія на день згадуваного бою ще не була гвардійською, автор не лише іменував її бійців винятково «гвардійцями», а й «високохудожньо» описав, як німецькі танкісти «выскочили из люков, желая взять живыми уцелевших храбрецов и расправиться с ними». І вже у бою із німецькими танкістами, які задля рукопашної забави покинули свої танки, гвардійці, очолювані політруком Дієвим, «сложили свои головы — все двадцать восемь». Та саме в цей момент «подоспел наш полк, и танковая группа неприятеля была остановлена».

Саме цю, «шиту білими нитками» статтю, що завершується класичним американським «хепі-ендом», полюбляють цитувати ті, хто доводить: ніякого героїчного бою під Дубосєковим взагалі не було. Просто, мовляв, після того, як Сталін особисто «схвалив» публікацію в «Красной звезде», хоч-не-хоч довелося робити «сказку былью».

Та правда, як це найчастіше бувало на війні, буденніша і... жорстокіша. Справді, не було «подоспевшого полка», і ніхто з німців не вилазив з люків, щоб голіруч добивати героїв. І політрука Дієва, згодом навіть «узаконеного» у радянських енциклопедіях, теж не було.

Але хто, крім справжніх фронтовиків, знає, яка смерть легша — від кулі чи під гусеницями танків? І хто скаже, скільки людських життів урятували панфіловці, затримавши на чотири години (!) у короткий листопадовий день танкову армаду під Дубосєковим? І чи так уже багато важить, що справжнє прізвище політрука, який разом із своїми бійцями прийняв смерть, але не відступив, було не Дієв, а Клочков? До речі, Дієвим його прозвали з легкої руки Якова Бондаренка — одного з багатьох у панфіловській дивізії солдатів-українців, який казав, що наш політрук завжди «діє».

...А щодо вже хрестоматійного вислову Клочкова-Дієва (саме так подавали згодом його прізвище радянські енциклопедії) — «Велика Россия, а отступать некуда, позади Москва», то країна і армія вперше дізналися про них вже після переможного завершення битви за Москву. Крім того, в надрукованій 22 січня 1942 року «Красной звездой» статті Олександра Кривицького під промовистою назвою «О двадцати восьми павших героях» нарешті наводилися їхні прізвища, серед яких: Григорій Петренко, Микола Мітченко, Іван Москаленко, Яків Бондаренко...

Утім, якщо звернутися до підготовленого Головним управлінням кадрів Міністерства оборони СРСР, Інститутом воєнної історії та Центральним архівом Міноборони довідника «Герої Радянського Союзу», виданого у 1987—1988 роках, то неважко переконатися, що, крім уже названих панфіловців, українцем був ще й Григорій Безродних. І, вже без посилань на згадуваний довідник, додамо, що знаменитий сержант Добробабін, який, за твердженням журналіста Кривицького, до підходу політрука Василя Клочкова керував боєм, теж українець. Тобто шість із двадцяти восьми героїв, або майже кожен четвертий, були українцями.

Зрозуміло, що вже тоді постало питання: звідки стали відомими слова політрука Клочкова та інші подробиці бою, якщо всі, хто міг це знати, загинули? Відтак довелося визнати, що одному із 28 панфіловців все ж таки пощастило вижити. Ним, за офіційною версією, став Іван Натаров, який перед смертю в госпіталі від тяжких ран встиг розповісти, що ж відбулося під Дубосєковим.

Що партія сказала — те і правда

А ось решті дивом уцілілим, але офіційно оголошеним загиблими і посмертно відзначеним званнями Героїв Радянського Союзу, пощастило менше. Адже діяло просте і жорстке правило: все, що партія сказала, — правда. І якщо повідомлено, що всі герої загинули, отже, живими вони бути не можуть.

Першою жертвою цього правила став Данило Кожубергенов, тяжко контужений у бою під Дубосєковим, але, на його щастя, випадково підібраний кіннотниками генерала Доватора, які здійснювали рейд ворожими тилами. Дізнавшись про гучну славу 28 загиблих героїв, Кожубергенов першим із панфіловців заявив, що він — живий. Та після допитів у особливому відділі вимушений був підписати покаянне визнання у «самозванстві». Однак карати його все-таки не стали, тихцем відправивши знову на фронт із черговою маршовою ротою. Демобілізований після тяжкого поранення фронтовик до кінця своїх днів не претендував на «чужу» славу...

Трагічнішою виявилася доля ще одного героя — помкомвзводу українця Івана Добробабіна. Контужений і присипаний землею, Іван Добробабін після завершення бою потрапив у німецький полон, однак зумів з нього втекти, проламавши дно залізничного вагона, яким перевозили полонених червоноармійців. Пробравшись до родичів в Україну, через донос знову потрапив до німецького концтабору. Був викуплений з нього і, рятуючись від відправки до Німеччини, вимушено пішов на службу до місцевої поліції.

Після визволення Одещини сержант Іван Добробабін — знову в діючій армії. Його ратну доблесть відзначать орденом Слави, а начальник контррозвідки 2-го Українського фронту після скрупульозної перевірки навіть особисто підписав подання про вручення «посмертно нагородженому» панфіловцю Золотої Зірки Героя Радянського Союзу. Однак «у верхах» вирішили, що колишній поліцай і Герой — поняття несумісні.

Можливо, Іван Добробабін так і жив би паралельно зі своєю славою, не перетинаючись з нею, якби на своє горе не повернувся після війни у рідний Токмак, де іменем «загиблого» героя вже назвали вулицю і навіть встановили йому пам’ятник «на весь зріст». «Живий герой» тут нікому не був потрібний: у червні 1948 року за «зраду батьківщини» Івана Добробабіна позбавили всіх нагород і засудили до 25 років таборів, із яких герой-панфіловець відбув «лише» 7 років, вийшовши на свободу по амністії у 1955 році. І тільки в 1993 році — за три роки до смерті — вже Верховний Суд України повністю реабілітував Івана Добробабіна.

На цьому тлі справжніми щасливчиками можна вважати чотирьох «офіційно визнаних живими» героїв бою під Дубосєковим — росіян Григорія Шемякіна, Іларіона Васильєва, Івана Шадріна і Дмитра Тимофєєва. Перші двоє отримали свої Зірки Героїв ще під час війни, бо не мали нещастя потрапити у полон до ворога і, на відміну від Кожубергенова, оголосили про причетність до героїв-панфіловців уже в період переможного наступу Червоної Армії.

Менше пощастило Івану Шадріну і Дмитру Тимофєєву, які пораненими потрапили у ворожий полон. До речі, Дмитру Тимофєєву так і не судилось отримати заслужену ним Зірку особисто. Він помер, не дочекавшись (чи не витримавши) завершення скрупульозної перевірки «органами». Причому, як свідчить уже згадуваний офіційний довідник «Герої Радянського Союзу», земна дорога Д. Тимофєєва обірвалася 6 червня 1950 року — більш ніж через п’ять років після Перемоги.

Про колишнього військовополоненого Івана Шадріна у довіднику сказано: «Вернулся домой после войны. С 1958 г. жил в пгт Кировский (з якого його призвали до армії. — В. Ш.)». Тобто здогадуйтесь самі, чому дорога до рідного дому тривала у нього аж 13 років. До речі, на відміну від інших героїв-панфіловців, «удостоєних» спорудження пам’ятників на своїй малій батьківщині, про померлого у 1985 році Івана Шадріна нагадує лише меморіальна дошка на будинку, де він жив.

Та найбільше вражає, що із 28 героїв-панфіловців, удостоєних посмертно звання Героїв Радянського Союзу указом від 21 липня 1942 року, Героями залишились... тільки 25. Крім уже згадуваного Івана Добробабіна, позбавленого всіх нагород у 1948 році, у довіднику «Герої Радянського Союзу» відсутні прізвища ще двох панфіловців — Миколи Болотова і Душанкула Шапокова. Висновки, як то кажуть, робіть самі...

«Был ли мальчик?»

Ось тільки, на жаль, до сьогодні мало хто знає, що першого з цих генералів лише незадовго до війни випустили з тюрми. А другому, у покарання за «вільнодумство» лише переведеному на «тилову посаду» військового комісара, тільки у перший день війни доручили сформувати з новобранців дивізію, мужність і стійкість бійців якої виявилися «не по зубах» досвідченим професіоналам-фронтовикам, що вже пройшли пів-Європи.

Отож не гріх, а заслуга тих, хто стояв на смерть під Дубосєковим, що, затримавши малою силою на чотири години набагато переважаючі сили ворога, панфіловці не загинули всі до одного. У що, до речі, справді важко було повірити тим, хто, на відміну від Рокоссовського і Панфілова, вміли здобувати піррові перемоги лише великою і дуже великою кров’ю підлеглих їм солдат.

І не суть важливо, скільки, власне, танків — 10 чи 18 — знищили 28 героїв-панфіловців та скільки їх самих загинуло в тому бою. Насправді мова має йти про зовсім інше: вміння мужньо і професійно воювати, а не по-дурному, хоча і героїчно, гинути. От лише «прославили» панфіловців, якщо замислитися, саме за останнє. Ще й покарали тих, хто вже фактом свого життя наштовхував на «крамольну» думку, що головне на війні — не гинути (навіть героїчно), а перемагати і жити.

На знімку: репродукція В. Панфілова «Подвиг героїв-панфіловців».