Політична система України потребує оновлення

Демократична парламентсько-президентська модель у нас не працює. Ми до глибокої демократії не готові, не готові корумповані партії, не готовий і сам носій влади — народ. Не тому, що ми меншовартісні чи недорозвинуті. Ні і ще раз ні! Ми просто не готові до чужинської моделі управління державою. Модель є, а діла немає. Не випадково ж наш земляк-киянин Микола Бердяєв писав ще на початку ХХ століття в «Судьбах России» про те, що державна влада для народу завжди була ніби зовнішнім, а не внутрішнім принципом, вона не з народу створювалась, а приходила ніби ззовні. Таке ставлення до влади бачимо й сьогодні. Бо тільки в Україні всі громадяни в новорічну ніч сміються над власною владою у «95 кварталі», забуваючи, що сміються самі з себе. Але на це є підстави.

Чинна влада, Президент, уряд, коаліція роками не знаходять між собою взаєморозуміння. На превеликий жаль, боротьба на знищення у правлячій верхівці призводить до знищення самого народу, державності. Якщо пильно оцінити те, що діється, наприклад, із газовою проблемою, то стає зрозуміло: нашій виконавчій, законодавчій і насамперед президентській владі глибоко начхати на Україну, на її громадян. Це ж якими «патріотами» потрібно бути, щоб у люті різдвяні морози спокійно відпочивати, їсти кутю, коли вся Європа колотиться навколо енергозабезпечення, взаємовідносин України і Росії. Делегація Євросоюзу не раз відвідала Україну, зібралися на екстрене засідання представники всіх країн, шукають шляхи виходу з біди, що накочується на Європу. А наші уряд і парламент, до речі, й опозиція, один поперед одного вітають з телеекранів зі святами, мирно відпочивають, залишивши весь народ перед реальною загрозою холодомору. Це просто якесь божевілля! Переконаний, буде ще не один Майдан і, на жаль, далеко не мирного характеру. Хоча що це, врешті-решт, дасть? Адже до влади знову прийдуть «ведучі» політичних ток-шоу, люди котрі, як кажуть, стерні не топтали, важкого до рук не брали і холодної води не торкались. Вражає те, що чим гірше стає в державі, тим частіше на телеекранах світяться ці політичні метелики.

У чому бачиться вихід?

По-перше, в підвищенні політичної культури суспільства. Починати слід із відповідальності сім’ї за виховання дітей, перегляду навчальних програм дитсадків, шкіл, вузів. Потрібно рішуче змінити систему морально-духовного виховання, нарешті перейти від чисто знаннєвого підходу, предмето-центристського навчання до передусім патріотичного, морально-духовного навчання і виховання. Народ, який спокійно спостерігає за правителями-крадіями, брехунами, не може мати майбутнього.

По-друге, у виборі тієї моделі влади, яка була б ефективна і сприймалася людьми. Підкреслюю: саме ефективною, а не просто модною, високо оціненою за кордоном, Венеціанською комісією тощо.

Смію заявити, як народний депутат чотирьох скликань, один із організаторів найстарішої партії незалежної України, що діюча нині партійна, пропорційна виборча модель є не тільки недосконалою, а й шкідливою для країни. Більшість місцевих рад, обраних на пропорційній основі, недієздатні, загрузли у чварах і боротьбі. Практично всі наявні в нас партії є не ідеологічними, не політичними об’єднаннями, а, на жаль, певними бізнес-проектами, клановими угрупованнями, групами з обслуговування інтересів окремих, часто-густо несамостійних лідерів. Ця система за останній час не народила практично жодної яскравої фігури національного чи регіонального рівня. Бо в партійних справах від регіональних лідерів найбільше цінується слідування технологіям, «послушаніє» і «рука під козирок».

Погляньте, читачу, на свій край, місто і скажіть, а хто із сотні регіональних партійних лідерів у вашій області чи Криму готовий успішно керувати, працювати на благо людей? Певно, ви і трьох-чотирьох таких лідерів просто не згадаєте. Деякі партійні обласні організації стали просто добре відлагодженими машинами з освоєння виборчих коштів. Хтось із активістів чекає місця у списку, хтось таке місце хоче продати. Декому просто ніде дітися. Часто-густо діючі партії наслідують КПРС, забуваючи, що то була єдина правляча сила. Інші партії — на платній основі — просто тримають технічні структури. Змагання ідей, дискусій по-справжньому не чути. Ви заперечите, що не скрізь так, є багато добрих винятків. І правду скажете, бо справді є винятки, люди, які працюють не за власний інтерес, а вболівають за загальну справу. Знаю багато таких серед своїх однопартійців, в інших партіях. Але не можу не бачити і не казати про лихий для України, зворотний бік партійної медалі. В Україні політична боротьба точиться не навколо напрямів розвитку країни, не за класичною схемою «ліві—праві», а за важливими, але не головними проблемами: мова, оцінка минулої історії, релігія, вступ до НАТО, ставлення до Грузії тощо. Ми забуваємо, що головне для влади не кістки перетрушувати померлим, а дбати за живих, за майбутнє країни. Не ділити її штучно на Захід і Схід, здобуваючи собі дешеву популярність.

Пам’ятаю, як мене, щирого соціаліста, тричі обирали в мажоритарному окрузі на Херсонщині. Моїх виборців цікавили гострі проблеми життя. Скільки чесних, різких оцінок вислуховував від простих селян, вчителів, підприємців, пенсіонерів, молоді. І тоді в мене рука не тремтіла, коли тиснув на парламентську кнопку, бо діяв по честі і пам’ятав, що завтра — звітуватись перед виборцями. Менше було тоді в парламенті, фракціях підлабузників, угодників, таких собі покірних «сірих» партійців. Повага до політика в партії формувалась у простих людей і партійців за реальні справи, волю і розум, а не за прихильність лідера та його оточення.

Сучасні партії успішно використовують різні політтехнології, примітивно дурячи людей, інколи скуповуючи голоси. Особливо це яскраво було продемонстровано на нещодавніх виборах у столиці. Ні про які програми, ідеологію не йшлося. Працювали технології, підкуп виборців, особливо бідних — пенсіонерів, ветеранів.

Прикро, коли більшість партій, і навіть ліві партії, намагаються не за рахунок програм, ідей, а за рахунок «технологій» завойовувати прихильність виборців. Скажіть, а чи є така церква в світі, де б віруючим платили за те, що вони приходять на молебні? Немає. А в нас в Україні всуціль стало правилом платити тим, хто виходить протестувати, пікетувати, агітувати. Навіть з’явилися нові професії: пікетувальник, карусельник, махальник прапором, роздавальник агітпродукції, придворний речник, організатор мітингів, політбрехун і т. ін. Цей шлях означає ідеологічний кінець будь-якої партії, застій і зневіру в самій державі.

Прийшов час змін

Гадаю, що прийшов час змін. Слід змінити виборче законодавство. В місцеві ради потрібно обирати депутатів винятково за мажоритарною системою. Доцільним було б спростити механізм відкликання тих депутатів, хто зрадив свої передвиборні обіцянки, хто не зустрічається з виборцями, не звітує про свою роботу. У Верховну Раду треба обирати депутатів також на мажоритарній основі, але з висуненням кандидатів від політичних партій, або за відкритими партійними списками. Тоді кожна особа, яка стала народним обранцем, буде підзвітна передусім своїм виборцям і водночас своїй партії. Клановий, груповий характер партій буде поруйнований, представники партій краще знатимуть запити і проблеми людей, а партійні документи стануть більш олюдненими. Не обожнюю й мажоритарну систему, знаю як і ви, як продавались окремі округи, як за часів Кучми діяв адмінресурс, як різні демсоюзи скуповували голоси. Було й таке.

Тому можливий і варіант виборчого закону на основі відкритих партійних списків, але тоді слід зліквідувати або істотно знизити прохідний бар’єр. Вважати обраним слід не того, кому за нечесні гроші продали місце в партійному списку, а того, за кого проголосували більшість виборців у конкретному окрузі. Потрібно поруйнувати систему, коли голосування, політичне визначення відбувається на основі суб’єктивних симпатій лише до трьох-чотирьох політиків у країні, де відіграють велике значення харизма лідера, його краса, постава тощо. А потім у партійному хвості списку в парламент потрапляє політичне, бізнесове «сміття», а також охоронці, кухарки, водії, родичі лідерів, які йдуть туди по недоторканність, політичну парасольку. Також і тут доцільно запровадити ефективний механізм відкликання народних депутатів за невиконання передвиборних зобов’язань, відмову звітувати перед виборцями, втрату з ним зв’язків. Треба обов’язково змінити підходи до депутатської недоторканності, запровадити її лише до політичної складової діяльності депутата. Відповідальність за ведення господарських, бізнесових справ, скоєння кримінальних злочинів мусить бути така само, як і всіх громадян країни.

Поки що, спостерігаючи за всіма основними і політичними силами в Україні, доходжу висновку, що жодна із них не здатна самостійно ефективно вести державний корабель. Не видно сьогодні, за великим рахунком, справді авторитетних загальнонаціональних лідерів із числа всіх партій. Подумки перебираючи особи голів обласних рад, адміністрацій, очільників великих міст, міністрів, рідко можна натрапити на людину загальнодержавного масштабу. Те саме можна сказати, якщо не гірше, і про наших народних депутатів. Хоча, заради правди, серед них зустрічаються, хоч і рідко, достойні люди, здатні не тільки гиркатися на набридлих телешоу, але й щось робити. Однак чинна політична система не дає їм розкритися по-справжньому. Вони всі ніби затиснуті партійними лещатами, діючою політичною системою.

Думаю, що прийшов врешті час змінити Конституцію, надавши Президенту право очолювати виконавчу гілку влади. Президент мусить стримувати апетити політиків у парламенті, парламент повинен контролювати виконавчу владу. І тут мова, звичайно, йде не про нинішнього Президента. Мова йде про системний підхід до управління країною. Не виключаю доцільність існування і другої палати парламенту, яка формувалася б із лідерів регіонів, обраних їх населенням. На мою думку, Президентом в Україні може ефективно працювати не тільки лідер якоїсь політичної сили, а передусім високоморальна, досвідчена людина, професіонал і, головне, патріот свого народу. Водночас слід взагалі змінити критерії оцінки кандидатів на високі державні посади. Насамперед громадськість повинна знати де, ким і як працював майбутній президент, депутат, міністр, голова ради чи міста. Які здобутки були у його житті. Досить нам уже мати депутатів чи міністрів, в яких ця посада є чи не найпершим записом у трудовій книжці. Усе це потребує реорганізації кадрової роботи в країні, ведення реєстру обдарованих дітей, організації стажувань, навчання як в Україні, так і за кордоном. Політичні партії мусять бути носіями ідей, а країною повинні управляти професіонали-патріоти. І що менше їх тусуватимуть, то краще, стабільніше буде жити країна.

Жити своїм розумом

Що стосується місцевих органів влади, то їм не вистачає, на мою думку, двох речей: відповідальності і самостійності, фінансово-економічного підґрунтя діяльності. Проте надія на те, що, формально передавши владу на місця, ми враз поліпшимо життя людей в регіонах, є примарною. Погляньте на той дерибан із землею, бюджетом, майном, який процвітає у великих і малих містах, безвідповідальність чиновництва, до речі, обраного на виборах, і ви підтримаєте цю мою думку. Куди їм ще більше влади? Люди сьогодні не отримують відповідей на гострі проблеми вдома і часто їдуть скаржитись до Києва. Вони не ділять владу на державну і місцеву, законодавчу і виконавчу. Для них влада одна. Так завжди було і буде ще тривалий час. Такий національний характер наших людей — шукають правду нагорі! Тому поряд із передачею повноважень місцевим радам, їх виконкомам, головам, слід конституційно передбачити механізми різкого посилення їхньої відповідальності перед виборцями і центром. Потрібно готувати кадри, шукати, навчати їх. Звичайно, треба не менше половини фінансів залишати на місцях. Але одного цього замало. Потрібно дати право Президенту чи голові уряду на основі висновків правоохоронців відсторонювати голову ради, міста від своїх обов’язків на певний термін. Остаточне рішення має прийматися після місцевого референдуму щодо довіри-недовіри відповідним місцевим радам, керівникам. Робити це слід швидко й оперативно.

І чи не найголовніше. Нам потрібно перестати молитися на судову гілку влади. Не треба забувати, що авторитет армії суддів, адвокатів, юристів був створений на Заході заради імітації наявності законності, справедливості, торжества права у країні. Саме імітації, а не справжньої справедливості. Тому слід негайно провести ефективні зміни щодо посилення контролю за судовою владою, прокуратурою. Найперший крок — скасування пожиттєвого статусу суддів. Мусить бути постійна ротація суддів, прокурорів, начальників міліції, податкової служби. Потрібно розробити механізми їх контролю (опитування громадської думки тощо) з боку громадян, органів народного контролю.

І насамкінець. Українська влада мусить виходити з-під впливу «сильних світу цього», жити своєю головою і своєю правдою. Слід, м’яко кажучи, оперативно «попросити» тисячі політичних агентів впливу із зарубіжних країн, обмежити діяльність різних фондів, агенцій, проектів, де, як риба в воді, почуваються представники іноземних розвідок, лобісти транснаціональних компаній. Також слід реорганізувати Службу безпеки України, сконцентрувати її увагу на всі ці негаразди, а також на діяльність різних псевдорелігійних об’єднань з центром управління із-за кордону, які вже вільно керують деякими регіонами, містами, зокрема, мають потужний вплив і в самому Києві.

Хто все це зробить? Хто дослухається до думки голодного пенсіонера чи безробітного металурга, скривдженого підприємця чи обділених державною увагою лікаря і вчителя, вченого, військовослужбовця чи студента. Певно, що ми з вами, дорогий читачу. Сподіватися на маріонеткові партії, політичних телезірок — це химера. Тому запрошую вас до роздумів, дискусії і дій. Адже спочатку перед кожною справою завжди було слово.

Станіслав НІКОЛАЄНКО,голова Громадської Ради освітян і науковців України (ГРОНУ), народний депутат чотирьох скликань.