Восени цього року виповнюється сімдесят літ з того часу, як тисячі наших співвітчизників у складі військ Червоної Армії брали участь у кровопролитних боях у Монголії на річці Халхін-Гол (з монгольської — Червона Ріка).

Сьогодні живих учасників тих подій по всій країні нараховується менше сорока, а в Києві — до десяти чоловік. Ще шістнадцять років тому, коли створили громадську організацію «Монгол-клуб», тільки в столиці їх було 64 особи. Живі свідки тих подій — найстаріші ветерани бойових дій нашої країни! Цим сивочолим дідусям нині за дев’яносто. Однак вони і досі добре пам’ятають, як у ті далекі тридцяті роки минулого століття тисячі їхніх співгромадян без будь-яких пояснень екстрено повезли товарними вагонами у монгольські степи, щоб захистити дружню СРСР країну від нападу мілітаристської Японії. Адже тоді вже третій рік діяв договір про взаємну допомогу між СРСР і МНР. Тож молоді воїни захист дружньої країни сприймали як свій почесний обов’язок перед батьківщиною.

Колишні бійці згадують, що від крові, пролитої в боях на берегах Халхін-Голу, ця ріка справді стала червоною. На надмогильних плитах неподалік річки, де поховані полеглі, багато українських прізвищ. І треба сказати, що Монголія в особі держави, її прості люди завжди пам’ятали і шанували ратний подвиг воїнів Червоної Армії. Ювілейні дати Халхін-Голу там відзначають урочисто й повсюдно, а численні пам’ятники на місцях боїв доглянуті. Не забувають монголи і наших ветеранів — їх нагороджують ювілейними медалями й орденами, з ними зустрічаються.

А як у нас їх вшановують і чи взагалі пам’ятають? На жаль, похвалитися тут особливо немає чим, якщо не брати до уваги зусилля й пошук громадських ветеранських організацій, Міжнародного українського союзу учасників війни, Комітету у справах ветеранів КМДА, які намагаються підтримувати та допомагати тим небагатьом халхінгольцям. Але все це епізодично. Про увагу й допомогу їм, вшанування пам’яті полеглих на Халхін-Голі співвітчизників з боку держави говорити не доводиться. З цього приводу, кажуть ветерани, нам слід брати приклад з росіян, які давно все це роблять на державному рівні.

Нещодавно активісти «Монгол-клубу» з його президентом Євгеном Григоровичем Горбатенком за дорученням консула Монголії в Києві К. Болдхояга спробували розшукати халхінгольців у Полтавській та Київській областях, щоб вручити їм медалі Монголії. Вдалося знайти в живих небагатьох. Але радості не було меж, коли в Миргороді зустріли живого-здорового 90-річного ветерана Петра Петровича Новиченкова, а в селі Улянівка, що на Полтавщині, — 98-річного Олександра Андрійовича Шкоду (на знімку справа з Є.Г. Горбатенком), який ще вправно давав раду своєму приватному господарству.

Взаємовідносини і дружба між народами України і Монголії, ветеранами двох країн, започатковані ще в тридцяті роки минулого століття, розвиватимуться й міцнітимуть й надалі. Саме про це хоче розповісти Повноважний Посол Монголії у Польщі й Україні Отгон Дамбійням під час свого перебування у Києві, де має намір зустрітися з ветеранами-халхінгольцями й учасниками «Монгол-клубу».

Фото Євгена ГОРБАТЕНКА.